КОСТЯНТИН СТЕПАНКОВ: невидимий бік слави

Минуло 90 років із дня народження народного артиста України, що відійшов у засвіти вже 14 із них. Степанков – ціла епоха українського кіно, де він зіграв 139 ролей! Не кожен актор може похвалитися такою фільмографією: “Камінний хрест” і “Вавилон ХХ”, “Захар Беркут” і “Високий перевал”, “Легенда про княгиню Ольгу” та “Дорогою ціною”, “Пастка” і “Молитва про гетьмана Мазепу”. Утім, були ролі, про які сам актор мріяв усе життя, але так і не зіграв.

Пару Степанков–Роговцева часто називали найкрасивішою і найталановитішою. Ідеальною. А проте їм довелося багато чим пожертвувати, аби відстояти право бути удвох. До того ж, Костеві довелося майже усе життя приховувати чимало таємниць, що ятрили його душу змалку. Частину з них він розкрив коханій лише після 33 років шлюбу. Інші вона дізналась лише по його смерті – розбираючи чоловікові папери. А деякі – ще пізніше, переглядаючи у 2008-му чотирисерійну стрічку “Костянтин Степанков. Спомини після життя”.

Словом, не лише Місяць має свій таємничий зворотній бік. І саме приховане від людського ока часто-густо – цікавіше за те, про що знають усі.  Скажімо, чи знаєте ви справжнє прізвище актора? Що він – син священика, загиблого у таборах ГУЛАГу, його молодший брат – помер з голоду, старший загинув юнаком у лавах УПА, а самого його виховували чужі люди? Що його син-тезка помер, не доживши до 50…

Час правди

“Мого батька розстріляли – він був священиком. “Враг народа”…Усе життя я брехав, щоб вижити. Правду про свою сім’ю я нікому сказати не міг, не знала Ада, не знали діти… Я і їм брехав. А ось на сцену виходив – не брехав. І в кіно у своїх ролях – не брехав”. Це рядки зі щоденників актора, які Ада Роговцева знайшла по його смерті й видала у книзі “Мій Костя”.

Що він вів щоденник, до того моменту ні вона, ні діти і не здогадувались. Як і про його батька і братів: “Про це я дізнався, коли мені вже виповнилося 30 років! – розповідав свого часу його син Костя. Він  був безпартійним, але обережним стосовно держави. Я часто отримував від батька потиличники, бо з сьомого класу носив значок “Ми говоримо українською”. Я знав гімн січових стрільців ще з чотирьох років… І все ж, гадаю, батько свідомо нас, дітей, не пускав у своє минуле…

“Завжди відчувала: щось вiн не договорює, приховує. 33 роки подружнього життя минуло, перш нiж трапилась у нас та нiч, коли все менi розповiв, коли нарештi дiзналась, що доти не знала нiчого: нi прiзвища, нi роду, нi обставин, що вигартували горду, потайну та вразливу особистiсть – мого Костю. А в 2004-му, розбираючи архiв чоловiка, знайшла його власнi записи”, – визнає й Роговцева.

Правда виявилася страшною. Слово – самому п. Костю, себто його щоденникам.

Довго не мiг простити матерi…

“Батько Волощук Петро Петрович – був протоiєреєм в с. Печески на Хмельниччинi… Був у мене старший на п’ять рокiв брат Iгор i меншенький братик Жорик… Вiн пiд час голоду в 1933 роцi помер.

В 1937 роцi батька вперше арештували… Вiн боявся за долю дiтей i змусив маму мою, Євгенiю Василiвну, розiрвати шлюб i перевести мене i мого старшого брата на прiзвище Степанков (русифiкований варіант її дівочого Степанко). Нас виселили з рiдного мiста, i ми опинилися в Уманi.

Батька знов арештували в 1939-му, пiсля народження моєї сестри Лiди. З того часу ми його бiльш не бачили… Батька розстрiляли. Але менi про батькову смерть мама не сказала. Залишилась надiя. Назавжди…

Щоб якось вижити, мати була вимушена обміняти свою обручку на двi банки керосину, кiлька кiлограмiв борошна, крохмалю та гречки. Така ж доля спiткала мiй золотий хрестильний хрестик.

У вiйну… мiй брат Iгор пiшов до УПА. Бився з нiмцями, витягав людей з нiмецьких ешелонiв i збирався на Захiд, де були мiцнi формування повстанців. На боцi Червоної Армiї воювати не став: у 15 рокiв нi збагнути, нi простити смерть батька не змiг… Вiн загинув…

Мама вирiшила поїхати з України. Боялася iз двома дiтьми лишатися пiсля вiдходу нiмцiв там, де всi знали про її родину все, i будь-хто мiг донести. А я їхати вiдмовився. I багато рокiв не мiг простити їй, що вона залишила мене. Але не згадував, як плакала вона, як вона мене вмовляла, як вагалась…

Мама таки подбала, аби дати шанс синові прожити життя без тавра “син ворогу народу”: знайшла йому опікунів в Умані й разом із Костиком віддала їм і свій будинок. Та Костя не раз тікав з дому, у пошуках батька об’їздивши ледь не весь СРСР. Встиг побувати у колонії для безпритульних.

До слова, саме пані Ада, дізнавшись правду, таки змусила впертого чоловiка розшукати маму. I Євгенiя Василiвна прожила з ними решту життя, померши на руках невістки…

 

Доля талант не омине

Кость народився 1928 року, одночасно з кіностудією ім. Довженка, де набагато пізніше до нього прийшла слава. Утім, державну Довженківську премію йому присудили менш ніж за рік до смерті – вона й стала головним “спадком” для дітей…

“Моє хрещення кінематографом відбулося навесні 1934 року. У той час громада радісно загомоніла, що в нашу глухомань направлено пересувну кіноустановку. Люди чекали на грандіозну історичну подію в житті села – перший урочистий перегляд дивного дива під назвою “кінофільм”…

Твердження, що сам він і не мріяв стати актором – міф. По закінченні школи Кость навчався у театральній студії при Уманському МБК, пізніше спробував вступити до Московського театрального інституту, звідки повернувся з вердиктом: “відсутні будь-які акторські дані”.

А коли 1950 року вступив до сільгоспінституту, записався й там до театральної студії…

“Жрать хотiлось! I тому пiсля школи я вступив до Уманського сiльгоспiнституту на плодово-овочевий факультет, склавши екстерном iспити за першi два курси: дуже хотiв швидше стати плодоовочеводом, щоб поближче до їжi до хлiба, картоплi, буряка, меду”,   щиро зізнавався згодом.

… Серед моїх обов’язкiв культорга було запрошення рiзних знаменитостей для виступу перед студентами i викладачами…. Якось Київський театр iм. I. Франка завiтав з гастролями до Уманi. Славетнi артисти! Нятко, Пономаренко, Ужвiй, Бучма (актор та режисер театру – Авт.), Шумський. Ось до яких зiрок звернувся я iз запрошенням, i вони погодились! Але перед їхнiм виступом вирiшили продемонструвати їм досягнення наших iнститутських артистiв. Я читав i вiв цей концерт. Потiм пригостили їх. Пiд час бенкету пiдiзвав мене директор iнституту: “Костя, з тобою хоче поговорити Амвросiй Бучма. Пiдходжу, а вiн i каже: “Я цього року набираю курс на кiновiддiл театрального iнституту. Приходь до мене”… Та я наглий був, кажу: “А на що я житиму? Що їстиму у вашому Києвi?” Тут вже директор не стримався: “Як тобi не соромно! Тебе народний артист Радянського Союзу запрошує, а ти про що говориш?”…

… Iспити склав на вiдмiнно. Коли вийшов, вiдчитавши “I мертвим, i живим” Шевченка, дiвчата до мене кинулись: “Ти що, не боїшся? Нещодавно двох студентiв виключили i посадили за український нацiоналiзм”.

У театральному був вiдмiнником, завжди у всьому попереду. Майстер спорту з волейболу, мотоспорту, розрядник ще з дванадцятьох(!) видiв. Худющий, з гарячими блискучими (вже тодi – туберкульозними) очима, готовий був гори зсунути, щоб довести: не помилкою був вибiр А. Бучми, коли той повiрив у нього…

Пожежник та Птаха

А от у театрі, де пропрацював після випуску 13 років, у нього не склалось. “У такому середовищі, яким був на той час театр Франка, і дошка могла б зацвісти! Я – не зацвів”, – гірко визнавав Степанков…

“Я багато знiмалась, з четвертого курсу працювала у театрi iм. Лесi Українки, – згадує Роговцева. –  Костя – у  театрi Франка. Грав багато, але або масовка, або маленькi ролi. Коли хтось раптово занедужував, будь-яку роль Костя був готовий зiграти. У театрi його називали “пожежником”, бо всi тексти знав напам’ять… Та видужував основний виконавець – i Костя повертався до своїх масовок, до маленьких ролей… Носив у нагруднiй кишенi “Гамлета”, роль, переписану вiд руки, перекладаючи з пiджака у пiджак, з пальта у плащ упродовж багатьох рокiв. Так i не зiграв…

Тож він стає викладачем акторської майстерності в театральному інституті, а славі доведеться почекати. Мабуть, доля так вчинила, аби Кость зустрівся з Роговцевою. Вона стала студенткою, а він – її викладачем. Вони покохали одне одного, одружилися і вже не розлучалися ніколи. “Просто взяв і закохався в студентку, – згадував Кость згодом. – Мені приписали моральне розтління. Директор Театрального інституту на рік відсторонив мене від викладання”.

А ось як описує їх шлях одне до одного пані Ада: “Перше моє хвилювання, iз ним пов’язане, – його вiзит до нашої комуналки із величезним кошиком хризантем. Я вiдлежувалась пiсля падiння з коня на зйомках у фiльмi “Фата Моргана”, яке завершилося струсом мозку. Завiтав зi студентами провiдати хвору… Пiзнiше, коли ми одружилися, згадуючи цей випадок, я питала, чому одразу кошик – не  квiточку, не букетик? Кость Петрович посмiхався: “Такий я чоловiк, дурний, мабуть. Як то кажуть: “Як не пiшов, то не пiшов, а як пiшов, то всрався!”

Потiм пiвроку подиву: чому всi дiвчата курсу бiгають за Степанковим? Адже одружений, отже, начебто не iснує як об’єкт для кохання?! Однокурсницi нахабнiли – пiдстерiгали його,  не соромлячись говорили, що згоднi заради нього на все. А я горiла праведним гнiвом – не можна! Соромно! Пiдло!

Та 2 сiчня 1956 року чомусь саме ми вдвох опинились перед зачиненими iнститутськими дверима – прийшли на заняття. Двiйко на весь iнститут. Посмiялись, збентежились i… рушили мандрувати новорiчним Києвом. Довго. Солодко. Так прийшло кохання взаємне.

… Всю зиму я бiгала до нього на побачення… Стрибала в замети з даху чоботарської будки, вiн ловив мене i цiлував, знов i знов… А коли я нарештi йшла, Костя олiвцем або вуглинкою великими лiтерами писав на стiнi у під’їзді мiж першим i другим поверхом: “Я люблю тебе, Птахо!” Знав: коли вранцi бiгтиму в iнститут чи на зйомку, побачу…

… Я стала Костиною дружиною. Було в нас 100 рублiв. Квiти, таксi, московська ковбаса, сир, зелень, чвертка коньяку i пляшка шампанського. Костя так нервував, що, випускаючи мене з машини перед загсом, причинив дверцята разом із моїм мiзинцем. Так i розписалась iз ним кров’ю.

Приїхали в ту ж кiмнату комуналки на Рейтарськiй. Там лежала моя мама пiсля тяжкого серцевого нападу. Поставили табурет, на нього валiзу, щоб “стiл” був трiшки ширшим, i посiдали – весiлля. В чому була, не пам’ятаю, але не в бiлому. На Кості якийсь сiренький светрик. А менi хотiлось кричати на весь бiлий свiт: “Мiй Костя – найкращий!”

Зі слів Ади Миколаївни, головна таємниця їхнього сімейного щастя – діти (син Костянтин, режисер, помер від невиліковної хвороби у 2012-му, дочка Катерина – актриса, – Авт.) “Ми не з’ясовували, хто з нас лідер. Я учениця Степанкова, так і залишилася нею до останку. Чоловік – суддя в останній інстанції. Адже він старший, мудріший. Хоч главою сім’ї є я”.

“Я була терплячою, довiрливою i абсолютно не ревнивою. Крiм одного випадку. Поховавши маму, з шестирiчним Костиком, хвора i нещасна, без сил i грошей, приїхала до Петровича у Карпати, де знiмали “Аничку”… Костi було 40 рокiв. Небезпечний вiк. А партнерцi – 20.  Дивиться широко вiдкритими, захопленими очима… Костю занесло. Але тут приїхав друг Костин – i очi дiвчинки з любов’ю i захопленням повернулися на iншого… Я зiбрала речi i вирiшила негайно повернутися до Києва… Повернулися, а Петрович уже там. Важка була розмова. Я не прощала, i довелося менi ловити його за брюки, бо пiшов у вiкно з сьомого поверху. Поплакали. I вирiшили, що жити одне без одного не зможемо. Правильно вирiшили”.

… Помирав Степанков довго і важко: “Щоразу до i пiсля уколу майже по годинi продовжується iстерика. Хоче говорити, а думки плутаються. Щось вимовляє, а до купи не складається. Вчора просив перерiзати артерiю… Я не вiдходила вiд нього. Цiлувала i цiлувала рiднi очi. Пiсля останнього подиху закрила їх… Поклали на стiл, за яким стiльки тостiв виголошував, стiльки людей збирав. Усiх вiдправила спати, i лишилися на цю нiч удвох, першу мою нiч iз ним без нього… Мучила одна лише думка: “Не набулися разом. Як все скоро, як мало!”

Famous Ukrainians