Лист з фронту… Замість привітання з Новим 2023 роком

Лист з фронту…  Замість привітання з Новим 2023 роком

Я – не військовий. І ніколи не прагнув бути військовим.

Я – кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник. Я повинен присвячувати час дослідженню історії, писати наукові та науково-популярні праці. А ще – художні книги. Бо мені це подобається.

Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна.

Ми щодня вступаємо в артилерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого снаряда може перетворити нас на фарш.

Ми спимо в кузовах на ящиках у неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді раз на місяць. Коли дощ – ми мокрі, коли болото – ми брудні, як чорти. А, коли був мороз, мої побратими відморожували собі пальці.

Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь вернутися у свій стандартний графік з 23-ої до 7-ої.

І в таких умовах, якщо не у важчих, зараз перебувають в Україні тисячі істориків, письменників, бухгалтерів, банківських працівників, айтішників, учителів, дизайнерів та інших, геть мирних професій.

Їх убивають зі 152-го і з Точок-У, по них прилітають кулі і ВОГи, касетні і фосфорні боєприпаси. Хтось із них уже загинув. А хтось ніколи більше не повернеться до свого фаху, бо вигорів. Але всі вони продовжують воювати. Бо за ними Україна. Бо, якщо вони складуть зброю, їхніх батьків вб’ють, дружин і доньок зґвалтують а житла зруйнують або конфіскують.

І, коли вустами політиків Франції, Італії, Німеччини та інших країн нам пропонують скласти зброю, погодитися на втрату територій, надати росії якісь гарантії безпеки, то я відчуваю лють і глибоку огиду. Огиду до цих нікчемних людей, які через свої упередження або ж завдяки брудним путінським грошам готові приректи мою країну на поглинання, на повільну і болісну смерть. Бо навіть цілковита капітуляція України не вирішить проблеми світової безпеки.

Навпаки – підштовхне росію до нових загарбань.

Нам не потрібні пропозиції здатися. Якщо ви не готові воювати разом з нами проти оскаженілого ворога, то допоможіть нам зброєю, грошима, санкціями. Нам потрібно дуже багато всього, щоб перемогти росію і, таким чином, різко знизити рівень глобальної кризи. Але в нас є головне – мотивація. У нас є історики, готові спати на ящиках по п’ять людей на два спальні місця і тижнями місити багнюку без можливості помитися.

У нас є бухгалтери, які готові місяцями їсти лише кашу з тушонкою.

У нас є молоді студенти, які свої найкращі роки проводять під загрозою смерті.

І вони нікуди не подінуться – хіба що їх усіх повбивають.

За вашої згоди.

Україна буде боротися або до перемоги, або допоки зможе чинити опір.

А що будете робити ви?

***

Ми живемо у час, коли пророцтва збуваються. Ми живемо у час відплати.
Ми вже помстилися за Київ-1918, сторостерзаний, як писав Тичина.
У березні ми дали тягла московитами під Крутами і закрили гештальт, який тягнувся сто років.
І повторили епічний розгром під Вознесенськом на Миколаївщині. І то не так, як у 1920-му, коли стрілецтво ішло на ворожі лави майже без набоїв. А з Джавелінами, артою і прикриттям з повітря. Щоб не було мало. Колони, які йшли на Одесу, стали горою металобрухту.
Ми їм відплатили за “Харків, Харків, де твоє обличчя?”.
Ми загнали у лісові землянки залишки їхніх чмонь, хто не встиг відступити з Чернігівщини і Київщини. І досі виколупуємо тих мауглі, що там сидять. Щоб вони більше не насміхалися з воїнів УПА.
Просто зараз ми беремо реванш за історію 300-літньої давнини, де московити на переправі під Переволочною остаточно добили шведсько-козацьку армію, яка відступала з-під Полтави. І поховали наші сподівання на свободу. Тепер на переправах товчуть їх.
І Дніпро несе ворожу кров у синє море. Бочками. Як і було написано.
Все справджується. За все воздається.
Так і буде. Аж до останнього пророцтва Маланюка. Коли “хижеє серце росії половецькі пси роздеруть”.
Біблійні часи. Воістину біблійні.
Амінь.

 

Назар Розлуцький

кандидат історичних наук, письменник, автор шістьох книг,

наразі молодший сержант ЗСУ