Магія Різдва

Різдво пахне теплом та затишком. То якась незбагненна  магія. Очікування дива…

Ось  заплющую очі і перед очима зринає дивовижна різдвяна казка. Це спогад, що найтеплішим променем гріє серце в найлютіші морози…

У глибокому дитинстві в передріздвяний час завжди було дуже сніжно й морозяно. І чи то справді так віхолами замітало подвір’я, чи то я тоді була дуже мала, але  від хати до хвіртки тато прокладав  такий високий тунель, що я не розуміла, де кучугури снігу закінчуються, а де небо починається…

А в хаті уже вдосвіта 6 січня коїлося щось незбагненне. Парилася на теплому коцьолку провіяна пшениця на кутю, булькали навперебій грибочки, квасоля, бурячки й узвар… Тушилася цибулька, підростало тісто на пампухи, нагнітався хліб у печі… А найкращою традицією у нашій родині, що зберігаємо понині, було розтирання маку до куті у глиняній макітрі. Запарений окропом мак потрібно ретельно розтерти дерев’яним макогоном  до білого кольору, домішуючи в суміш цукру. Але – не дай  Боже! – вимовити Святого вечора вголос в хаті слово “мак”! Від старого до малого усі в родині знали, що це табу. А ще нам з сестрою строго-настрого заборонялося облизувати того солодкого макогона. Бо начебто чоловіків лисих будемо мати! А ми вирегочувались та й порушували крадькома тих неписаних “законів”.

Таїнство Різдва у всьому. Жоден інший вечір року не схожий на цей, Святий…

І страви – неповторні, і молитва – найсправжніша, і коляда – найщемливіша. Найсильніші побажання цього дня – це благословення найстаршим членом родини головної святовечірньої страви – куті:

“Дай Боже дожити, від нині  за рік дочекати…”

Історія свята

Історична наука вважає, що Різдво запозичене християнами з язичницьких культів. У стародавніх релігіях відзначалося народження богів – давньоєгипетського Осіріса, давньогрецького Діоніса, давньоіранського Мітри та ін. Дати цих свят припадали на кінець грудня – початок січня, дні зимового сонцестояння, “повороту до весни”.

У прoцeсi свoгo стaнoвлeння християнськa цeрквa пoстyпoвo витiснялa дaвнi святa. Утвeрджyючи християнствo тa вчeння прo єдинoгo Бoгa нa тeрeнaх Kиївськoї Рyсi, пeршi oтцi цeркви пeрeoсмислили язичницькy aтрибyтикy y християнськoмy кoнтeкстi тa збeрeгли y цeркoвнiй трaдицiї чимaлo з тoгo дoбрoгo тa iстиннoгo, щo iснyвaлo в язичництвi. Зoкрeмa – сiльськoгoспoдaрський хлiбoрoбський кaлeндaр, який здебільшого бyло рoзрoблeно щe в язичницькi чaси. Taким чинoм, в Укрaїнi, як i в iнших крaїнaх свiтy, дeнь пoчaткy нoвoгo сoнячнoгo, хлiбoрoбськoгo, рoкy oтримaв нoвий, християнський змiст, як Рiздвo, святo нaрoджeння Бoжoгo Синa, Спaситeля свiтy.

Спочатку 6 січня було потрійним святом народження, хрещення й богоявлення Христа. У IV столітті 25 грудня стали відзначати народження, а 6 січня – хрещення та богоявлення. І лише наступного століття Різдво Христове міцно увійшло в життя християн. Розбіжність у святкуванні Різдва західними і східними церквами викликана тим, що вони користуються різними календарними системами. Православна церква святкує його 7 січня (25 грудня за старим стилем), а католицька церква – 25 грудня за новим стилем. У X столітті християнство було запроваджено на Русі, й відтоді свято Різдва Христового стало невід’ємною частиною нашої культури.

Традиції святкування Різдва

Традиційно Різдву передує тривалий сорокаденний піст, який починається 28 листопада і закінчується 7 січня. Оскільки останній день перед постом припадає на день пам’яті святого апостола Пилипа, то піст називають Пилипівкою.

До Різдва люди фізично і духовно очищалися покаянням, молитвою і утриманням від їжі, пристрастей, пороків, образ, зла та інших гріхів.

У цeй чaс поралися в оселі: свiтлицю бiлили, прибирaли рoзписaми, вивiшyвaли нaйкрaщi рyшники, рoзклaдaли килими. Пoкyття oздoблювaли oсoбливo yрoчистo й прикрaшaли зaпaлeнoю свiчкoю чи лaмпaдoю. Tyт стaвили пeрший симвoл yсiх трьoх зимoвих свят – дiдyх (снiп з кoлoскiв житa чи пшeницi, зiбрaних нaприкiнцi жнив). Зeрнo з дiдyхa збeрiгaли дo вeсни, примiшyючи пoтiм дo пoсiвнoгo – для бaгaтoгo врoжaю. За пoгoдою на Різдво визнaчaли, яким буде врoжaй. Рiздвянi святa в Укрaїнi, зa язичницькoю трaдицiєю, пoв’язaнi iз кyльтoм прeдкiв, з шaнyвaнням дyш пoмeрлих. Вiдтaк, yзвaр i oсoбливo кyтя, якi oбoв’язкoвo мaють бyти нa кoжнoмy стoлi – нaспрaвдi є пoминaльними стрaвaми.

Вранці 7 січня українці йдуть до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після церковної відправи родина знову збиралася на святковий обід, який вже не був пісним: сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі.

По обіді – час заслуженого відпочинку. В гості ж можна йти вже після обіду. Одружені діти, як правило, йдуть до своїх батьків. Дуже давньою є українська традиція миритися у цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, щоб сповна відчути радість життя.

Обряд колядування

Українська народна традиція колядування тісно переплелася з церковною. Церковні колядки прийшли в Україну з Європи, це сталося лише в середині другого тисячоліття. У цей період Українська церква була вже наближена до європейської (Берестейська унія 1596 р.).

Набожні різдвяні пісні в Європі почали співатися ще з першого тисячоліття нашої ери. Після Унії, священники бачили, як відбувається обряд у Римській католицькій церкві, і ці пісні перейшли і до Української церкви. Спочатку це були переклади польських, західноєвропейських пісень, а згодом на цьому ґрунті створено вже  українські пісні – як величезний пласт культури.

Залежно від регіону колядувати починають або на Святвечір (6 січня), або ж уже в день Різдва (7 січня). На заході України родина колядує, зібравшись за святвечірнім столом 6 січня. Для центральних областей характернішою є традиція колядувати у день Різдва. Колядували під вікнами. Вікно у фольклорі – межовий простір. Вважається, що саме на Різдвяні свята душі померлих предків вертаються до своїх домівок і залітають через вікна. Тому колядники – це медіатори між світом живих і світом померлих. Після колядування їх запрошували до хати й щедро обдаровували. Давали солодощі (цукерки, пряники, пампушки), фрукти (яблука, сливи), горішки, гроші (дрібні монетки). Якщо щедрувати можуть лише дівчата, засівати – парубки, то щодо колядування не було вікових чи гендерних обмежень. Щоправда, існували окремі гурти. У дітей – своя ватага, у парубків – свій гурт, у дівчат – свій. Старші також об’єднувалися в колядницькі гурти. Колядники не минали жодної хати. Якщо ж пройшли повз чиюсь оселю, то це вважалося поганою ознакою. Колядують на Різдво, прославляючи народження Ісуса Христа, щедрують дівчата на Щедрий вечір, бажають господарям дому щедрого року. Колядувати можна до Стрітення Господнього. Але 18 січня після вечері символічно прощаються з колядою.

Щедрий Вечір та свято Маланки

Напередодні Нового Року (за старим стилем) – Щедрий Вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. У народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір або свято Меланки.

Внаслідок розбіжності, яка існує між  Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі у році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося у народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, називають Старим Новим роком.

У навечір’я Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою.

У багатьох селах західної України збережено традицію маланкування, тобто своєрідного театралізованого дійства напередодні 14 січня. У невеличкому селі Тязів поблизу Івано-Франківська аматори місцевого будинку культури відродили давню традицію цього обрядового дійства. До гурту щедрувальників-маланкарів належать такі дійові особи: Маланка, Василь, Коза, Чорт, Смерть, Жид з Жидівкою, Цигани, Козаки… І щороку сценарій дійства видозмінюється, до нього входять нові, сучасні герої. Ватага маланкарів передусім відвідує з колядою та щедрівкою ті домівки, де живуть іменинники свята – чоловіки на ім’я Василь. Колоритні образи учасників Маланки не тільки звеселяють та розважають людей напередодні Нового року, а передовсім – прославляють Різдво, величають новонародженого Спасителя.

Святвечірній стіл

За християнськими віруваннями, господиня готує на Святвечір 12 страв, оскільки у Христа було 12 учнів-апостолів. Дохристиянська ж традиція розповідає, що 12 страв – це12 місяців у році. Усі страви обов’язково повинні бути пісними. Головна їжа цього вечора поминальна ритуальна страва – кутя. Святвечір – це час, коли душі померлих предків повертаються в домівки. Загалом українці готують три куті впродовж різдвяного періоду: багату – на Святвечір; щедру – на Щедрий вечір; голодну – на Голодну кутю (другий Святвечір 18 січня).

Головний напій – узвар, який означає плодючість. До Святвечора випікають також хліб. Це зазвичай калач.

Різдво – це особливе сімейне свято, де за спільним столом збирається родина, усі покоління, і наші предки справді вірили, що в цей день злітаються душі померлих на святкову вечерю, тому у нас вдома обов’язково прикрашали стіл ошатною святковою скатертиною, запалювали свічку й усі вогники на ялинці.

Існує також цікавий звичай підкидати кутю до стелі. У такий спосіб ворожили. Якщо кутя прилипне до стелі, сім’ю чекає достаток упродовж усього року, якщо ж ні – чекай біди.

Прикмети на 6 січня

  • Іній на деревах – до хорошого урожаю хлібів.
  • Якщо на Різдво крапель – не вродить ні огірків, ні проса, а гречка гарна буде.
  • Сніжна погода – добрі хліба.
  • Ясний день – до хорошого урожаю.
  • Коли стежки чорні – урожай на гречку.
  • Заметіль на Різдво – бджоли будуть добре роїтися.
  • Погода ясна – до врожаю гороху.
  • Зима пустує не в лісі, а у нас на носі.

У кожному обряді Різдвяних свят – наша українська ідентичність і багатогранність. Важливо вберегти та не розгубити нашого українського фольклору і традиції, адже це та нитка, яка з’єднує покоління українців у єдине намисто нації.

Матеріал підготовлено з використанням інтернет-ресурсів та книги Олекси Воропая “Звичаї нашого народу”.

Фото до публікації використано з традиції маланкування у  с. Тязів Ямницької ТГ Івано-Франківської області

Наталія Королевич