“Священник має бути таким святим, щоб мiг служити iншим за взiр святості, бо для того поставив Бог священникiв на землi, щоб жили на нiй як ангели, і були свiтлом та взірцем для iнших людей”
(св. Iван Золотоустий).
2017 року, в празник святих апостолів Петра і Павла, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав ввів на престол п’ятого єпископа Чиказької єпархії УГКЦ. Було зачитано булу від Святішого Отця Папи Франциска, який благословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про призначення дотеперішнього єпископа-помічника Львівської архиєпархії владику Венедикта (Алексійчука) правлячим єпископом єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у Чикаґо (США).
Українська греко-католицька єпархія святого Миколая в Чикаґо належить до Філадельфійської митрополії та є її найбільшою частиною. Після відходу у Вічність четвертого єпарха Чиказького владики Річарда Семінака (16 серпня 2016 року) цей осідок майже рік очікував на призначення нового єпископа.
Ним став владика Венедикт.
Різдвяні свята спонукають нас до роздумів про духовність і віру, наше призначення й нашу здатність зробити цей світ кращим, добрішим і милосерднішим. А що може бути кращим у цей час, ніж щира розмова з людиною, яка все своє свідоме життя посвятила служінню Богові? Сьогодні пропоную вам інтерв’ю з правлячим архієреєм єпархії Святого Миколая УГКЦ владикою Венедиктом, який поділився роздумами про єдність християнських Церков, про розвиток єпархії й духовний розвиток віруючих.
– Слава Ісусу Христу! Ваше Преосвященство, Ви вже 5-й рік керуєте єпархією Святого Миколая УГКЦ. Це дуже нелегка праця, адже наша єпархія станом на 2016 рік нараховувала близько 50 парафій, духовно опікуючись понад 10 тисячами вірян. Мені відомо, що ви проводите грандіозну організаційну й просвітницьку діяльність – єпархія охоплює не тільки штат Іллінойс, але й території північних, центральних і західних штатів країни.
Що змінилась у ваших поглядах на українську громаду, прихожан та й загалом на США за цей відрізок часу? Як Америка змінила Вас?
– Я не змінив своєї думки про громаду, людей чи про американців. Тобто я вже мав свій великий досвід життя у різних країнах. Люди є люди. Звичайно, є певні культуральні й ментальні відмінності. Однак, коли я прибув до Америки, у мене не було культурного шоку, бо свого часу 2,5 року прожив у Канаді.
З українською громадою те ж саме: коли починав свою діяльність у Чикаго, я знав, що спокою не буде. Спокій є тільки на цвинтарі св. Миколая (усміхається). Тому що скрізь є проблеми, просто в Україні одні проблеми, а в Америці – інші. Є плюси в Україні, є плюси й в Америці.
Тому радикальних змін у моєму світогляді не відбулося. Коли ж приїхав сюди, в єпархію, на що одразу ж звернув увагу – на потребу розвитку структури єпархії, нашої курії.
Найважливіше побудувати структури. Це як будинок – якщо каркас добрий, то на нього вже можна щось долаштовувати.
За цей час ми розробити добрі структури. Зараз у нас діють 4 відділи:
– відділ стратегічний, який займається візією єпархіїї. Його завдання – думати про майбутнє і планувати;
– відділ юридично-економічний;
– відділ у справах священників, монахів і монахинь;
– відділ у справах мирян.
Кожен відділ складається з інших підрозділів, і ми постійно зустрічаємось з керівниками відділів. Вважаю, що це було дуже добрим рішенням – зробити структуру, щоб вона добре функціонувала. За цей час відбулося багато різних подій: ми маємо 10 нових священників, у середньому 40-річних – добре гроно молодих священнослужителів.
Крім того, для мене було важливим “розрухати” мирян. У 2019 році при єпархіальному Місійному інституті ми заснували Школу євангелізації. У цій Школі може взяти участь кожен, хто прагне більше пізнати Господа і його волю, має стремління поглибити своє духовне життя, бажає духовного зросту і хоче здобути богословські знання. Активна участь у Школі дає можливість поглянути на християнське життя з різноманітних сторін, готує лідерів.
– Бачу з вашої сторінки у фейсбуці, що Ви багато подорожуєте…
– Дуже часто відвідую якусь з наших парафій. За останні три місяці три рази був у Каліфорнії: у Сан-Дієго, Сан-Франциско та Сакраменто. Цієї неділі їду до Арізони, де відвідаю Фінікс, Тусон та Флагстаф, наступного тижня – прямую на північ штату Мічіган, там відвідаю наш монастир, а тоді у Детройті в грудні буду двічі. Для мене важливо відчувати ситуацію. Та й тут, у Чикаго, намагаюсь брати участь у житті громади, бути присутнім на різних подіях.
– Сьогодні, у новому українському контексті, Греко-Католицька та Православна Церкви, мабуть, можуть розпочати спільно шукати моделі єдності, співпрацюючи у різних напрямках свого служіння Богові і людям. Усі ми, християни, у “Символі віри” стверджуємо: “Вірую в Одну, Святу, Соборну і Апостольську Церкву”. Сьогодні українське православ’я вийшло з ізоляції й стало партнером УГКЦ на міжнародній світовій арені.
Яким Ви бачите шлях єдності? Й чи взагалі можливе об’єднання найближчим часом?
– Ми ж бачили приклад, як швидко відбулося об’єднання автокефальної церкви і церкви київського патріархату. Все є можливим, потрібно сильне бажання, докласти відповідних зусиль, і це стане результатом. Українці можуть це зробити – запропонувати християнському світові модель єдності між Католицькою і Православною Церквами. Я цілковито переконаний і вважаю, що наше покликання – бути живим свідченням цієї єдності і належно її розвивати.
– 7 січня Україна святкуватиме Різдво, як завжди, за старим, юліанським стилем. Усі інші православні церкви світу відзначають Різдво за новим стилем, тобто за григоріанським календарем 25 грудня. Зараз перед українцями знову постало питання: за яким календарем – старим юліанським чи григоріанським – православні й греко-католики мають святкувати релігійні свята, зокрема Різдво Христове. Бачу в соціальних мережах різко протилежні думки. Яка ваша думка з цього приводу?
– Я мав досвід в Україні, коли жив за юліанським календарем, тут, у США живу за григоріанським, а в Білорусі, наприклад, жив за новоюліанським календарем. Календар не робить нас кращими, так як нас не робить кращими куртка чи взуття. Це просто календар. Так можна різними авіалініями летіти в Європу, так і по-різному можемо прославляти Бога. Однак, практично весь світ послуговується григоріанським календарем, вся римо-католицька церква та більшість православних церков. Наша греко-католицька церква у США, думаю, на 95% відзначає свята за григоріанським календарем, а, до прикладу, в нашій чиказькій єпархії з 43-х парафій 40 живуть за григоріанським календарем.
– Пандемія Covid-19 стала випробуванням для нас усіх, для нашого способу життя й практично на рік (а подекуди й на довше) закрила двері храмів. Онлайн-богослужіння, віртуальне освячення пасок та спасівських кошиків – це все її наслідки. Через локдауни люди не мали можливості ходити до церкви й, мабуть, підтримувати її фінансово. Як це вплинуло і на парафіян, і на сучасний стан нашої єпархії?
– Думаю: якщо хтось має віру, то він має віру в різних обставинах. Якщо у світі і є важкі часи, ти все ж живеш вірою в Бога. Тому що пандемії й локдауни – це також випробування віри. Очевидно, ті, хто не звик ходити до церкви, тільки знайшли в цьому відмовку для себе, щоб не йти туди. Однак, дивлячись на наші громади, думаю, що вони дали собі раду. У різних штатах були різні приписи. Коли ж говорити загально, думаю, десь 75-80, подекуди й 90 відсотків парафіян повернулися до своїх храмів. Я б не сказав, що локдауни якось сильно відбилися на наших парафіях. Навіть фінансово – люди чули відповідальність, хоч і не йшли до храму, але надсилали чеки.
Коли ми маємо віру в Його безмежну доброту і завжди пам’ятаємо про Бога за будь яких обставин чи ситуацій, то тоді ніколи не загубимося у сучасному світі.
– Ще хотіла б почути вашу думку з приводу вакцинації від короновірусу. Соціальні мережі розколись навпіл – люди знервовані й у палких суперечках висловлюють своє позитивне (чи негативне) ставлення до вакцин. Хтось уважає, що це безпрецендентний наступ на свободу волі людини, адже свободу волі людини щодо здоров’я гарантує Конституція України.
– Це правда. Це свобода. Свобода зробити один вибір чи інший. З іншого боку, коли ти не вакцинований, то можеш становити загрозу для здоров’я інших. Однак, фундаментально – це питання свободи людини. Людину ніколи не можна змушувати до чогось. Чим є для нас найбільше покарання? Позбавлення свободи, ув’язнення. Мені здається, владні структури перегнули палку, підійшли до цього питання насильницьки. Це суто радянський підхід: мабуть, більше треба було пояснювати, писати статті, проводити круглі столи, тощо.
Коли я остатній раз прибув в Україну, то одразу ж мусив пройти 4 кордони: митний, паспортний, провіряли вакцинацію і зробити тест. Натомість на зворотному шляху в США мене взагалі нічого не питали щодо тесту чи вакцинації. В Америці більше виховують відповідальність. В Україні накидання рішень влади породжує зворотній ефект та опір.
– …чи може священник агітувати за вакцинацію чи, наприклад, перед виборами за котрогось з кандидатів? Можливо, як Блаженіший Святослав, фото якого під час щеплення розмістили ЗМІ, краще заохочувати своїм прикладом?
– Вважаю, що священник не може агітувати за що-небудь. Він може казати, що вакцинувався. Ви правильно зауважили – духівник може тільки заохотити своїм прикладом.
– Війна в Україні. Перед минулими Великодніми святами Папа Франциск виступив із рішучим закликом до світу звернути увагу на ситуацію в Україні. Він звернувся до міжнародної спільноти: “Ця можливість вторгнення дійсно може перетворитися на катастрофу не лише для України, але і для усього регіону”. Росія продовжує бряцати зброєю і стягувати до наших кордонів війська. Що Ви думаєте про це, чи може розпочатись повномасштабна війна? Чого нам боятися?
– Небезпека є завжди. Ми, як і увесь світ, до недавнього часу так само нічого не знали про пандемію коронавірусу. Тому ми не можемо сказати – буде війна, чи ні. Звичайно, за певними ознаками починають говорити про локальні або гібридні війни, які відбуваються. Для мене ж завжди були важливими мир у душі і спокій у серці. Я довіряю Господу Богу, бо жодна волосинка не впаде з нашої голови без Його волі. Тому думаю, що це нагнітання ситуації. Деколи ми самі себе накручуємо. Я б радив багатьом частіше “постити” від новин, не забагато слухати їх, не дивитись телевізор надмірно.
– Багато ЗМІ розпалюють всеможливі страхи через специфічну форму подачі матеріалу…
– Згадайте, першу чи другу світові війни – лінія фронту коротко пройшла через село, місто і пішла далі, й усі зайнялись своїми справами. А тепер ми постійно “на передовій”, “на війні”. Щось стається у світі, до прикладу, в Анголі, Афганістані чи Сирії, і одразу про це кричать усі новинні канали. Колись такого не було. Тепер люди просто постійно живуть у цій стресовій ситуації…
– А що робити?
– Дуже просто – не дивитися забагато телевізор. “Постити” від інтернету. Після 9 години вечора не вмикати новин, не заходити у фейсбук. У час ковіду багато говорили про гігієну. Це теж своєрідна гігієна від непотрібної інформації. Колись у кожній хаті був кут з іконами. А тепер у нас інша “ікона” – телевізор. Через нього світ входить у мою хату і мою голову. З одного боку я вільний, а з іншого – хтось постійно навантажує мене різними ідеями й різноманітною інформацією. Спробуйте, послухайте всього місяць російське телебачення й побачите у вас будуть зовсім інші думки. Краще взяти до рук Біблію, почитати художню літературу, помолитися, щоб Бог просвітлив нам розум.
Мир і спокій до нашого серця приходить тоді, коли уповання наше – в Господі, коли Бог у нашому житті на першому місці.
– Мені сумно, коли у родинах друзів чи знайомих помічаю, скільки часу діти проводять біля телевізора й з різними новомодними пристроями, все менше з книжкою. Навіть на уродинах.
– Звичайно, якщо в домі телевізор – незамінимий атрибут, тоді хтось інший вкладає ідеї в наші голови. Як є в Північній Кореї, наприклад, людям методологічно “промивають мізги”, і вони там свято вірять у все, що їм говорять. Ми також, будучи не свідомі, постійно перебуваємо під впливом різних медіа, дозволяємо, щоб вони нам “промивали мізки”. Краще взяти добру книжку, хороших, поважних авторів, щодо того, як відбувається політика, і тоді самостійно пробувати постаратись зрозуміти, що відбувається у світі.
– Часто на своїй сторінці у соціальних мережах ставлю людям запитання: які ваші плани, куди ви йдете, для чого живете… Й отримую дуже мало відповідей. Або щось на кшталт: “не задумувався”, “народити і виховати дітей”, “немає часу помислити”. Очевидно, більшість людей просто не задумуються над цим…
– Саме тому я спробував написати книжку “Про покликання людини. Роздуми і свідчення” (видавництво “Свічадо”, 2021, – ред.). Дати людині поштовх, щоб вона задумалась над своїм життям. Часто на праці ми просто “обмінюємо” своє життя на гроші і тоді витрачаємо. І так усе наше життя. Так можна спустити життя ні на що. Однак, кожен має своє життєве покликання. Важливо навчитися бачити, чути, розпізнавати, відгукуватися на те, до чого кличе нас Господь. Адже Бог нам дав одне унікальне життя, щоб ми могли щось важливе зробити у цьому житті. І коли ми говоримо про великих особистостей – у політиці, економіці, фізиці, хімії – це ті, хто пізнав місію свого життя і щось доброго зробив.
– Отже, для чого ми приходимо в це життя?
– Виконати свою особливу місію. От гляньте на нашому столі: будь-яка річ має своє призначення – книжка, вервичка, свічка, скатертина, ялинка… Питання – яке МОЄ призначення. Тому людина має себе постійно запитувати: яке моє призначення на ціле життя, на рік, на цей день, на цю мить?
Нам варто замислитись: для чого ми приходимо в цей світ? Бо якось проживемо життя, але як?
– Часто людина каже, наприклад: “Я народив і виховав трьох дітей”, отже, недаремно прожив своє життя…
– Момент народження дитини і виховання – це тільки частина нашого життя. Однак, ми не тратимо на дітей 24 години на добу, ціле життя. Тому важливо аналізувати – куди я потратив цей день? Вчорашній, позавчорашній? Ми тратимо життя, немов воно безкінечне.
Бог колись запитає: я тобі дав життя. Що ти доброго на тій землі зробив?
– А пенсіонери? Їм вже немає чого хвилюватися про своє призначення?
– Якраз на пенсії життя тільки починається, бо ми маємо багато вільного часу. У нас є багато можливостей допомогти цьому світу: волонтерство в українських чи американських організаціях, допомога немічним, піти до церкви щось зробити чи заопікуватись своїми внуками. Часом у мене враження, що я сам трачу багато надарма. Однак, коли я пильную свій час, то можу набагато більше зробити. Це приносить неймовірну радість, якщо ти правильно “витратив” своє життя.
Людина має сама шукати сенсу життя, а коли вона шукає, то Бог їй неодмінно відповість: через обставини, молитву, книжку… Бог буде давати знаки і події, щоб ми зрозуміли своє призначення.
– Чи правда, що кожна людина наділена талантами. Якщо б ми прислухались до голосу своєї душі?
– Це правда, коли ми в цьому не переконані, тоді немає змісту молитися молитву “Отче наш”. Якщо я називаю Бога Отцем, то мав би вірити, що Він дав і дає мені все найкраще. Не має особливих людей, бо кожна людина має своє унікальне призначення. Це ми кажемо, що є якісь віп-персони. Немає таких людей. Тоді питання, який є віп-орган у нас? Немає такого, кожний орган у тілі важливий. Печінка не заздрить нирці, а легені не мріють стати серцем.
Чому ми заздримо, осуджуємо? Бо ми мріємо про чиєсь місце. Однак, важливо, щоб людина пізнала своє унікальне місце.
– Ваше Преосвященство, щоб Ви хотіли побажати українській громаді з нагоди Різдвяних свят?
– Побажав би, щоб кожен з нас задумався над своїм життям, що наше життя єдине і неповторне. Чи ми живемо в Україні, чи в Америці, маємо долари чи гривні, одне авто чи два – життя всюди дуже швидко минає. Чи наші кредити вже сплачено чи ще несплачено, діти чемні чи нечемні – життя летить. Чи я грішний чи праведний – життя нашого лишається все менше і менше.
З нагоди Різдва, у час коли Ісус Христос народився, прийшов на землю, коли ми вступатимемо у Новий рік, важливо щоб ми задумались над своїм різдвом, своїм днем народження. Ми теж народились і у кожного з нас СВОЯ УНІКАЛЬНА МІСІЯ. Нам треба молитися і просити Бога, щоб він нам відкрив її, а ми зрозуміли.
Ісус Христос пізнав свою життєву місію і виконав її.
Зичу усім нам також пізнати і виконати свою місію в житті.
Розмовляла Ольга Руда
