Марія. Улас Самчук

“Марі́я” – перший в українській літературі твір про насильницьку колективізацію та Голодомор 1933 року.

Уривок з повісті

…Хліб ще на полі, у колосках клякає до землі. По полях зграї череватого вороння, від краю до краю лунають матюки. Ночами діти лущать у пелені дорогоцінне зерно і несуть голодним батькам.

“Україна, хлєба! Давай хлєб!” Телеграфні дроти, телефонні дзвінки, голосномовники й надавачі – “хлєба!”. По станціях, по редакціях, по бюрах урядів цокотять машинки, вистрочують статистики, вистрочують накази, вистрочують нервово: “Хлєба, хлєба і хлєба!”

Україна дала вам “хлєба”. Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі “хлєб”.

Не хватає рук. Риплять і розвалюються трактори.

З незібраних піль зганяють колгоспника, знімають останнього трактора і починають молотити.

Безконечні скирти зібраного збіжжя. Небо затягається сірою поволокою, подуває вітерець і починає посівати дрібний осінній дощик. А колгосп молотить. Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сіє, поливає його, а дядьки курять махорку і заціплюють кулаки.

– Наїсися, проклятий чорте! Вилізе тобі боком даремна праця! – гуторять і спльовують. – Такого марнотратства ще світ не бачив.

– Ну що ж… Савєцька, значить, власть. Що захоче, те й зробить, – зауважує якийсь посмішник. – У них, бачите, усе по плану, тьху! — виплювався, і легше стало.

– Коли б вона, так Бог дав, по плану і ноги витягнула… Теж власть…

– Прийде й на неї. Як не попухнем з голоду, дочекаємося… Цар не так стояв, і то полетів, полетить і це страхіття…

А дощик посіває. Дерчать телеграфи, летять гострі накази з матюками. Міняються плани праці, міняються управителі. Старі під суд, а на їх місце приходять нові жертви Соловків. А хліб тим часом пускає паростки і зеленіє. Дядьки курять махорку і з’їдають сарказмами владу.

На совхозний край робить наступ люта зима.

Корній забожився, що не піде у “той западенний гайдер”. І не пішов. Лишився “індусом”. Хай вже собі дуріють. Хочу дожити без пайка. Хай мені дадуть тільки спокій святий. А я без них обійдуся.

Жив з Марією та сином на господарстві Закаблука і обробляв три гектари, які лишилися старому. В час зібрав, стягнув конякою до клуньчини і молотив поволі ціпом. Машину забрали. Син мудрий подбав про це. Кулаки не сміють мати машин.

Зимою Лаврін у місті. Старі жиють самі. Час від часу забігає Надія, їх сколективізували. Архип змагався як міг, але не помогло. Забрали все, що мав, коняку забив сам. Казав, як має дістатися чортові, хай краще здихає.

Надія прибіжить і скаржиться. І того нема, і того бракує. Марія, що тільки мала, давала. Відривала від уст, але ж дитина просить, і що б то вона була за мати, коли пожаліла б чогось власній дитині. Не винна ж вона, що її зробили жебраком.

– А як Христуся?

– Росте. Тільки нема чим кормити…

– Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, які з дитинства голодують, – журиться стара.

– І ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно, світ не бачив.

– Вчора, чуєте, вигнали в поле, і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота? Мука і кара.

Марія стоїть, дивиться у вікно і мовчить. У неї тісно затиснуті вуста, у неї погляд залитий болем. Маріє, Маріє! Ну, що? Чого плачеш?

– Мамо! А ми все-таки будемо жити!..

Марія соромиться старечої сльози. Не можна тепер плакати. Що це поможе, та і сліз нема. Всі вилились.

– Все, все забрали нам. Ах, мамо! От вже ніяк не знаю, за що нас покарано. Ну й за що, – продовжує Надія. – Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розділять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б ні?.. Навіть їм не хватило. “Що ж будемо ми їсти?” – питають люди. “Нам до того нема діла. Їжте те, що на полях лишилося”. Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлібозаготовку. А хіба ми винні, що у них такі машини? Коли б ви тільки бачили, які то машини. Пустиш снопа – і половина зерна лишається. А все ми винні. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони – ми! А після все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з піль, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили. І знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Ті, що там, високо? Чи ті, що видумали все оте божевілля? Певне, що треба на когось зіпхнути вину. Треба когось покарати. І от маєш… Пухни з голоду…

Надія все говорила. Не могла зупинитися. А Марія і так це знає. Не засліпли ще старі очі. Бачить, бодай би ліпше таки засліпили… А після Марія йде до комори і несе вузлик.

– На, дитино. Давай хоч малій їсти. Та вже напевно не винна…

– А що ж вам? Що будете їсти?

– Ет, дитино. Не журися за нас. Нам і вмирати можна. А от вам… Що з вами станеться? Думаєш, думаєш не раз… І що ж…

Надія пішла. Під рукою понесла вузличок. Все-таки мама є мама.

 

VI

Весна довго пручалася і перемогла. Зацвіли дерева, як і завжди. На Великдень боротьба за церкву. Монастир вже давно замовк. Взялися за сільську і почали знімати дзвони. Всього тридцять троє людей попало на Соловки, і церкву добровільно самоліквідовано.

З боязні, щоб не спізнитися в сівбі, почали сіяти в грязюку. Привезли з центру овес, ячмінь.

– І треба було з ним возитися, — гуторять дядьки. – То відвозять, то привозять…

Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа, і стал репатись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла.

З центру нове начальство, матюки та зміна директора. Знищені поля наново переорюють і нанов засівають. Не хватило чим поруге досіяти, а що засіяли, вже було спізнене. Зійшли по полях буй – бур’яни, зерно перемішане. Овес-зеленяк, овес-скорода, ячмінь-гранчак, ячмінь-плескач – усе нараз. Сіяли. Щось-таки виросте. І щось виросло.

Це було в останньому році п’ятирічки… Літо минало Країна нічого не думала, нічого не знала, крім думі про хліб. Хліб, хліб і хліб. Україна вкрита бур’янами З Москви б’ють тривогу. “Україна позорно отстайот Партія і вся страна ждут от України полнаво випалнєнія плана хлєбазагатовак… К кулакам і іх пасобнікам нада прімєнять самиє жестокія мери воздєйствія…”

– Чекай, чекай того плану, – говорять голодні обідрані “кулаки”. – Ми знов винні. Винні, що в грязюку сіяли. Винні, що зерно змішане. Винні, ще спізнилися. Ми винні!.. Але чекай. Колись знайдемо того винного. Знайдемо і примінимо міри…

Сади обнесли ще за літа. Нема вже осини, нема запахів горілого бараболиння, нема шелесту кукурудзяного листу і розцілованих барвистих яблунь. Село – колгосп згортається, гнеться до землі, селе ціпить зуби і нащетинюється.

Ночами по полях тіні. Це лущать ліпші колоски і несуть додому.

Малі діти годують батьків. Годують краденим. Годують з дня на день, не знаючи, що буде завтра.

Для збору бур’янів кинуто цілий народ, військо, пресу, письменників і вчених. Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба. Все життя велике й барвисте під знаком хліба. Молотили, віяли, сортували. Зерно забрали, а послід поділили між працюючими. Зерно тим часом зсипали у монастирській церкві. .

Настала зима. У Корнія вигасає домашнє багаття. Зстаннє тепло кипучого родинного життя випаровується на очах. Марія більше хворіє, ніж ходить. Літо і сонце тримали її на ногах. Поля були доведені до пуття, але не встиг Корній сховати своєї праці, як наїхали хижаки і вирвали йому її з рук. Забрали хліб. Лишили йому дещо посліду і овочів. Тримав ще також вухоребру коняку і старого Сірка.

Вечір. У печі горить вогонь, і його сяйво освічує хату. Надворі мете снігом, виє хуртовина, квилить комині. Марія лежить на постелі, а Корній вештається по хаті.

– Десь скоро Різдво, Корнію, – каже вона.

– Десь на цьому тижні.

– А як там ще з послідом?

– Ще на дві неділі хватить.

– А що ж далі! Чомусь і Надія не приходить. Послабла, чи що. Як то та її дитинка. Коли б хоч воно пережило.

Мовчать. У печі тріщить огонь, по брудних стінах мигає неспокійне сяйво. Вікна замуровані ласицями.

Тієї саме ночі у монастирській брамі стояв вартовий з ручним скорострілом. У церкві зсипані скарби, і треба їх охороняти. Навколо віковічні мури. На них помини татарських часів, на них мох і кущі акації. Кілька століть з татарських діб стояли зайвим поглядом, а тепер старі знов у пригоді. У монастирській дзвіниці з’явилася брама і замки. Щовечора важно й дбайливо замикали і ставили варту.

Шумлять старі смереки, свище вітер у вітах каштанів. Церква понуро стоїть, обсипана снігом. Вікна заґратовані товстючими чавунними ґратами. За ними колись тендітне світло свічок жевріло. З-за них проривався назовні тихий, лагідний спів. Перед темними византійськими обліками кволіють сяйва лампадок.

Тепер там хліб. За грубезними стінами, за чавунними ґратами… Зникли запахи воску і ладану. Тепер тут запахи цвілої пшениці. На вчовганих віками кам’яних плитах хлібова піраміда.

У понурих сутінках хитаються далекі шепоти молитов, чорні постаті виходять, стають навколо і співають. І хлібова піраміда ворушиться, зерна пшениці поволі точаться, мов сльози, застиглі, бурштинові. На них виблискує прилиплий промінь сонця, червець, зелінка і густа блакить. Ввічливо посміхаються старі пророки. У їх міцних жилавих руках каламарі й крилаті пера. Понми, людино, — не єдиним хлібом живою будеш. Пастир великої отари, вівця і вовк, лев і голуб, сонце і повна посвятна радість — додаток хліба.

Нині пророче перо мочається у людську кров і на скрижалях доби виписує одне слово: хліб.

Зійдіть зі стін, великі пророки! Станьте на захід сонця, здійміте погляд ваш у далечінь і світові речіть: смерть тобі, світе старий.

Душа хліба мороком спаде на твої міста, на твої села, на цілу землю. І впадуть ваші храми, барокко і готика. І не буде Фавста, вмре Мефістофель, і квітуча яблуня засохне, не принісши плоду. Смерть вам!..

У церкві повно хліба, зібраного, зсипаного, вичавленого з земної утроби, вирваного з кулака-селюка, видушеного з живота ридаючої дитини.

Зашарані, кострубаті обличчя, жадібні погляди рвуться до похиленого хреста на церкві. На нім хліб. Напис сонцем горить, напис мільйонів уст, мозків, шлунків, кістлявих, хижих, гостропальких рук. Громоголосно звучить глевка смакота хліба, крає мозок і поволі обертає кусники у липких гарячих пальцях.

А в брамі дзвіниці твердо ступає вартовик. Кріст і захуканий інієм багнет. Туди й назад, туди й назад, крає багнет морок хуртовинної ночі. Не чути цокотів підків… М’які ведмежі валянки глухо топчуть погризяний брук. А побіч вузькі двері, вартовня і храпаки… Там сплять вони — стражі хлібового бога.

 

VIII

Минали місяці, і ставало тепліше. Снігу меншає, чорними латами криється земля. Вітер хитає дерева і набряклими бруньками, а над ними літають та крячуть ворони.

Одного ранку пустився теплий дощ. Під капіжем калюжі води. Зі стріхи струмочками дзюркотить вода, гомонить і творить великі чисті баньки. Сірко щільніше тиснеться до стіни, міцніше звивається, краще втушковує свою голову під себе. На селі глибокий спокій. Собаки не брешуть. Кажуть, нема. Поїли їх. Один Гірко лишився. Ніхто не турбує його. Не дражнить нервів гучний собачий гавкіт. Можна спокійно спати. Зате не може спокійно спати Корній. Пішов до комори, вніс гарнець висівок.

— Це вже, Маріє, останні… Спечи якось… Знаєш. Може, ще більше кори… Прибав… прибав, чуєш… Вчора зовсім добре смакувало…

— Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить…

— То-то… А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?

Марія не могла відповісти. Кашель западющий мучить. Відкашлялася.

— Ще ніби зводиться… Вчора пришла, а вона, дитина моя, за Лавринця… Не прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А думаєш, кажу, прийде? Ніколи, дитино, не прийде…

— За що ж його? — питає.— За те, за що й інших… За що і всіх… Чи ж їх там є яке число?

Марія пекла з останнього. Спала, кашляла, брала останнього коржика, ламала наполовину і йшла до Надії. Та хвора, ледве зводиться. Марія приносить кусник коржика.

— А як воно?..

— Спить, мамо. Чуєте, як дихає?

Марія стоїть над дитиною і думає: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба…”

Дивиться у вікно. На подвір’ї дерева вбираються бруньками. Земля ще кормить їх, а закони Маркса не заборонили їм родити нове. життя і нову радість. Далі видно пригірок. Чорні плями землі мають у очах. Ступає полями весна;

Марія йде додому.

Пішла до хати і лягла. Лягала кожний день і, лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію. Пригадувала її маленьку Христу сю і вставала-знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна ж дати загинути живій дитині. Мертвий мусить відчути біль її і встати.

Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала у вузличок і йшла. Йшла поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги, ніби прощалася кожний день з полями, з садами, з небом.