Найкращі вірші Юрія Андруховича, які вражають своєю мудрістю

Юрій Андрухович випускає вірші не так часто, як би нам цього хотілося. Зараз один із патріархів сучукрліту більше відомий як есеїст та романіст, але не слід забувати, що він також є блискучим поетом. Зібрали для вас найкращі вірші Андруховича, якому 13 березня виповнилося 58 років.

Вірші Юрія Андруховича мають знати не тільки діти, а й дорослі. Свою творчу діяльність Андрухович почав на початку 90-х саме із поезій. Разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем він заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, яку згодом охрестили станіславівським феноменом.

Останні роки Андрухович випускає здебільшого прозові твори. Тим не менше, на його рахунку шість поетичних збірок, крайня з яких під назвою “Листи в Україну” вийшла в 2013 році. До вашої уваги найкращі вірші Юрія Андруховича, які варті вашої уваги.

Вірші зі збірки “Листи в Україну”

***

Вулиця Єреванська

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо на ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми –
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.

***

З циклу “Нотатки фенолога”

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла – цим вікнам, підземного тління – траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

***

Зміна декорація

У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря –
і виходиш, і ходиш по першій платформі.

А на ній – протяги, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.

У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.

У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.

У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі – від вуха до вуха.

У приміщенні неба відкрита тюрма.
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
У приміщенні духа відкрита розруха.

***

Музей старожитностей

Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!…
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик –
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга…
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?)
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…

Юрій Андрухович / theukrainians

Вірші Андруховича про кохання та любов

***

Вірш Казкар

Я мiг би гнати тепле стадо –
мене б життя кудись несло,
або пiзнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
I так лiчив би добрi днини,
а дзиҐарi з високих веж
мене хвалили б щогодини:
Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!
А я – не той, бо родом з райдуг
i я махнув на похвали –
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в менi бринить як свято
земних iсторiй вiчний рух:
про серце, вiрне i завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне i прегарне,
про сонний сад i жах темниць,
про дiвчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хлiба,
коли у небi вiщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне i в лiтах,
а я повiм коханiй так:
ти – достеменна як сльоза
найтонша лагiдна лоза
ти – океан для корабля
розкiшна маревна земля
ти – i колиска i труна
найчарiвливiша струна
в тобi живе моя луна
моя небесна борозна
я – просто пiсенька твоя
моє свiтило золоте
холодний i бездарний я
коли без тебе все не те
i свiт як плiд у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.

***

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

***

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! –
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) –
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько – марний знак,
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж –
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова…

***

Нехай уже не нам – солодкі ягоди
й вода з ключа, шовкова і правічна,
і дві легкі долоні, спраглі злагоди
в тремкому палі, мов на вітрі свічка,

нехай уже не нам – ліхтарна вулиця
з нічним кафе, підсвіченим і теплим,
і все, що продається та купується, –
нехай уже не нам, а ми потерпим,

спокуси обійдемо, ніби торжища,
де на вагу оздоб – тіла мосяжні,
де радощі, немов цупкі полотнища,
купецтво переміряло на сажні,

ранкові небеса й луги незаймані,
і хліб, що голубам на площі кришим,
і надписи, полишені на камені,
нехай уже не нам – нехай мудрішим…

А все ж і нам принаймні мить дарована,
але така блаженна і тонка:
ця ніч на нас накинута покровами,
і ти течеш до мене, як ріка.

Андрухович вірші про Україну

***

Україна ж – це країна барокко.
Мандрувати нею – для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,

бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,

але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.

Це підпільне барокко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,

а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,

крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.

***

Повертаємся, всіявши зойком оази;
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
або клітка, в якій єхидна.

Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.

Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком не видна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.

Рідні панни зів’яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.

Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.

Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти за твоєю труною,
рідна панно, стара Вітчизно.

Патріарх сучукрліт – Юрко Андрухович

Вірші про життя

***

Астролог

У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках – мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними “ахи”,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє –
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає –
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол –
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
“Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…”

***

Сумнів

Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
всього мене – до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія…
Матерія – первинна. Це – провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, –
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть…

***

Пісня мандрівного спудея

Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ –
туди, де кров з любов’ю черленяться,
де пристрастей i пропастей сувій…
Я – ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші –
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій –
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими – вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір) !
Або в поля, як на зелену прощу –
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..

Отож, – на світ, за діло – чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!

Вірші Андруховича варті уваги!

Короткі вірші Андруховича

***

Зоря

Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві жаріють без остуди
вогники у вікнах із слюди.
Сяють ночви, тесані до ладу,
і м’яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Лада. Чоколяда. Коляда

***

Вірш “Балада повернення”

Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, –
всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.

Пісні на вірші Юрія Андруховича

Поезія Андруховича “Алхiмiя” у виконанні гурту Мертвий півень:

Пісня гурту Плач Єремії на вірш Андруховича “Єхидна”:

Ваня Каїн – ще одна пісня гурту Мертвий Півень:

“Грифон” на слова Андруховича у виконанні Грицька Чубая:

Юрій Андрухович також сам виконає пісні з гуртом Карбідо:

Джерело: Радіо Максимум

ART & Music