НЕЗЛАМНА ДУХОМ. ГАЛИНА СТОЛЯР – КУР’ЄР ОУН

(До 104-річчя від дня народження борчині за волю України Галини Столяр)

Яскравою зіронькою у сузір’ї борців за волю України, за її державність, вирізняється портрет Галини Столяр – молодої дівчини з ніжним обличчям, привітним поглядом і лагідною усмішкою. Що сьогодні нам, новітнім поколінням галичан, відомо про долю цієї миловидної української красуні, яка так любила рідний край, його людей, любила жити, а понад усе – Україну, для котрої жила і творила, за волю якої боролася і загинула. Сподіваюся, що оповідь про її відчайдушне життя зітре ще одну “білу пляму” з нетлінних сторінок історії українського народу.

Галя Столяр 

Благословенним весняним днем, 5 березня 1917 року, у родині українського священника Теодора Столяра народилася ясноока дівчинка Галина, якій судилося бути середущою поміж сестер Лідії та Марії.

Дитинство дівчаток минало на лоні мальовничої української природи, зокрема села Хмелівка на Тернопільщині, де їхній батько був парохом, а також у селі Суховоля на Брідщині, де проживав їхній дідусь Михайло Олексишин – настоятель місцевої парафії. Сестри жили дружньо, хоча й були різними за вдачами.

Галина зростала надзвичайно здібною дівчиною. Її шкільне навчання розпочалося в Тернопільській гімназії, а продовжилося у Львівській дівочій гімназії “Рідної школи”. Тут, у місті Лева, Галина Столяр долучається до української молодіжної організації “Пласт”, до якої вступила ще у часі навчання в Тернополі. У Львові вона стає активною пластункою 33-го пластового куреня ім. Ольги Кобилянської і на змаганнях з бігу виборює срібний кубок. Кошова “Пласту” закликала інших пластунів брати приклад із Галини.

Навчаючись у Львові і проживаючи в родині професора Філарета Колесси, Галя захоплюється багатою професорською бібліотекою, посеред творів якої найбільшу зацікавленість у неї викликали книги Лесі Українки. Багато віршів цієї шанованої молоддю української поетеси вона знала напам’ять, а її драмами переймалася до глибини душі.

На початку 30-х років, коли польська влада офіційно заборонила існування молодіжної організації “Пласт”, Галина Столяр взялась таємно проводити пластунський гурток. Її спільниками в цій таємній діяльності були доньки радника пана Мрица, в домі якого певний час вона проживала.

Попри активну громадську діяльність, Галина Столяр добре навчалася у гімназії. Однак перед матурою (складанням випускних іспитів) виникла загроза відрахування її з навчального закладу через бойкот польського свята на честь Пілсудського (українці із презирством ставилися до таких осіб як Пілсудський). Але стараннями директора Львівської гімназії Омеляна Терлецького конфлікт вдалося залагодити.

Після успішного складання матури в гімназії, Галина Столяр мріє продовжити навчання у Львівському університеті. Проте спроба вступити туди виявилася марною. Окупаційна польська влада докладала чимало зусиль, щоб українська національно-свідома молодь не навчалася у вищих навчальних закладах.

У той час, після закінчення дівочої гімназії “Рідної школи”, Галина повертається в село Суховоля, де її батько Теодор Столяр у 1933 році став настоятелем місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Галя Столяр з матір’ю та сільськими дітьми

З поверненням до батьківського порога Галина Столяр долучається до громадського життя Брідщини. Вона стає активною членкинею студентського товариства “Смолоскип”, зібрання якого, разом із старшою сестрою Лідією, відвідує регулярно, не зважаючи на негоду. І в дощ, і в сніг, і в люті морози дівчата ходили пішки до Бродів, де спільно з іншими студентами, готували реферати на актуальні суспільні теми, підбирали журнальні публікації про політичні події і виголошували їх по селах у читальнях “Просвіти”. Не один український студент за приналежність до “Смолоскипу” потрапив до польської в’язниці, а то й до Берези Картузької. Не оминуло покарання і Галину. За декламування Шевченкового вірша “І ти мене, милий Боже, на вік забуваєш…” польська влада примусила її батька сплатити штраф у сумі 100 злотих.

Немало зусиль і таланту докладала Галина Столяр і в роботі товариства “Просвіта”, і в Союзі Українок. На святкуванні 45-річчя з нагоди заснування “Просвіти”, на майдані в Липках, який був на Старих Бродах, під її орудою виступило 600 дівчат, що виконували різноманітні вправи і співали українських пісень. Виступ був настільки помпезним і величавим, що вже через тиждень усіх дівчат, разом з Галиною, запросили виступити у селі Підлиссі біля пам’ятного хреста на честь будителя національної свідомості українців Галичини отця Маркіяна Шашкевича, а згодом і на ювілеї “Просвіти” у селищі Підкамінь. Газета тих років “Новий час” писала, що подібного здвигу на теренах Брідщини ще не було.

17 вересня 1939 року на західноукраїнські землі, під виглядом “визволення” від польської окупації, вдерлися новоявлені зайди – московсько-більшовицькі поневолювачі. Галина Столяр, не вагаючись, стає на шлях визвольної боротьби за незалежність України. Однак відомостей про її підпільну роботу за наказами ОУН, збереглося дуже й дуже мало. Перебравшись знову до Львова, дівчина працевлаштовується в якійсь установі і разом з молодшою сестрою Марійкою, яка у той час навчалася у місті Лева, проживає у найманій  квартирі. Чим саме у той смутний час займалася Галина, які завдання Проводу ОУН виконувала – достеменно невідомо. Однак, її патріотична діяльність, спрямована на побудову самостійної України, не оминула мерзотного ока більшовицьких посіпак.

7 вересня 1940 року сестри Лідія і Марія допізна чекали Галину. У квартирі вона з’явилася пізно ввечері, була чимось стурбована й на диво мовчазною. Галя тільки запитала у сестер, чи не погодилися б вони ніч переночувати без неї. Проте передумала залишати сестер у квартирі одних. Після вечері дівчата полягали спати.

Серед ночі пролунав грізний стукіт у браму. Ліда з Марійкою вмить прокинулися і побачили, що їхня Галинка сидить мовчки на ліжку з вервечкою в руках і молиться. По її очах було видно, що вона не спала. Потім Галя промовила, що це, напевно, прийшли за нею. За хвилину до кімнати з лайливими погрозами вдерлися чотири енкаведисти зі зброєю в руках і своїми нечестивими лабетами схопили Галину.

– Я могла вчора ввечері втекти, але побоялася, щоб через втечу не потерпіли наші тато й мама, і ти з Марічкою, – пошепки мовила Галина на прощання сестрі Ліді.

Для сестер та батьків Галини почався час страшної тривоги. Сестри докоряли собі, що не заховалися тієї страшної ночі де-небудь в іншій квартирі, в іншому місці… Але ж вони нічого не підозрювали – вони були поза боротьбою Організації Українських Націоналістів з московсько-більшовицькими зайдами.

Невдовзі арештована Галина Столяр разом з іншими українськими націоналістами постала на гучному судовому “Процесі 59-ти”, що відбувся у Львові 15-18 січня 1941 році над 59-ма молодими українцями – в основному студентами львівських вузів, серед яких було 37 хлопців і 22 дівчини. Всіх їх звинувачували у приналежності до ОУН та у підготовці збройного повстання проти радянської влади.

У перший судний день, 15 січня 1941 року, до зали Львівського обласного суду ввели арештантів. З виду це були звичайні молоді люди, середній вік котрих ось-ось сягнув початку третього десятка літ. Їм усім дуже хотілося жити, творити, кохати і бути коханими… Але, попри все, молоді оунівці поставили долю України вище власної, бо в кожному молодечому серці пломенів вогонь ненависті та презирства до “червонозоряних” поневолювачів, і ширилося бажання боротися за незалежність своєї держави.

Галя Столяр у Львові

Незламні духом і впевнені у правильності свого життєвого шляху арештовані, зокрема дівчата, котрим замість теплих слів і палких поцілунків коханих, довелося відчути холодну сирість тюрем і вишукані знущання більшовицьких супостатів, під час допитів не втратили й крихти власної гідності і не зрадили організацію, до якої належали. Мабуть, сталінські прихвосні до того ще не бачили подібного судового процесу, бо ж відчували свою нікчемність. Одну із арештованих дівчат-націоналісток, доньку священника зі Скнилова, Володимиру Ковалюк (на псевдо “Душка”) енкаведисти розстріляли. Решту арештантів “чубарики” (так називали тюремних охоронників) старалися залякати – їх періодично виводили на тюремне подвір’я нібито для розстрілу.

З п’ятдесяти дев’яти арештантів – тридцять восьмеро заявили про свою ненависть до комуністичної ідеології й так званої радянської влади.

Архівні документи, зокрема судові протоколи того процесу, зберегли слова усіх підсудних. У той судний день Галина Столяр сказала:

“З 1939 р. я належу до ОУН… Своєю роботою в ОУН я прагнула створення Самостійної України, шляхом повстання проти радянської влади. Це я робила свідомо і добровільно. Щоб мені, як члену ОУН, доручила забити кого з партійних, радянських робітників, як член ОУН забила б при створенні Самостійної України… В першу чергу всі права повинні бути українцям, а потім меншим націям, які б пішли в боротьбі з нами”.

Зваживши на висловлені промови арештованих, Львівський обласний суд в останньому пункті кримінального вироку зазначив: “Беручи до уваги, що майже всі підсудні заявили в судовому засіданні, що не хочуть зупинити ворожої діяльності проти Радянської влади та заявили, що будуть продовжувати ворожу боротьбу при всяких умовах, Львівський обласний суд, надаючи оцінку цим показам, вважає примінити до всіх підсудних суворої міри покарання”.

42-ох учасників цього процесу, серед яких й 11 дівчат, було засуджено до розстрілу. На звернення в’язнів до судової колегії Верховного суду УРСР, остання не надала цьому особливого значення, і вирок, винесений Львівсь­ким обласним судом, залишила майже без змін. Лише Ірині Губач, котрій ще не виповнилося 18 років, розстріл було замінено на 10 років тюремного ув’язнення.

Проте, останнє слово у справі учасників “Процесу 59-ти” висловила судова колегія з кримінальних справ Верховного суду СРСР. Роз­глянувши 15 березня 1941 р. протест на вирок Львівського обласного суду, Верховний суд своїм “визначенням” замінив розстріл на 10 років тюремного ув’язнення вісімнадцятьом засудженим, серед котрих була й Галина Столяр.

Наближалося літо 1941 року. Всіх арештантів продовжували тримати у Львівській тюрмі “Бригідки”. А коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, в’язнів-націоналістів вивезли до Бердичева.

Стрімкий наступ німецьких військ змусив більшовиків відступати на Схід. Щоб не залишати в’язнів німцям, енкаведисти підпалили бердичівську тюрму, закидавши камери гранатами і прострілюючи кулеметним вогнем. У вогненній метушні немало в’язнів загинуло. Однак Галині Столяр та багатьом іншим, вдалося вирватися з цього пекельного котла…

Одного літнього дня, під вечір, в селі Суховоля з’явилася змарніла виснажена дівчина. Важко землякам було упізнати в худій жіночій постаті колись завжди бадьору та веселу священникову доньку Галину. Пропри все, знесилена тюремними тортурами дівчина таки повернулася додому. Здавалося, радість запанувала в селі. Сільські діти принесли їй квіти, а з околиць з’їжджалися майже усі, хто її знав, з ким вона навчалась, дружила, працювала в українських організаціях. Люди щиро раділи Галиному поверненню.

Не довго рідні та близькі втішалися Галиною. Уже через тиждень  вона знову приєдналася до гурту свідомо-націоналістичної української молоді й продовжила боротися за кращу долю України, тепер вже з німецько-фашистськими поневолювачами.

Галя Столяр з членами товариства Просвіта

Якось до плебанії пароха села Суховоля Теодора Столяра увійшов молодий парубок і вручив Галині “ґрипс”. То був кур’єр від Проводу ОУН. Прочитавши папірець, Галина на знак згоди кивнула головою. Сестри Ліда і Марійка вмить зрозуміли, що їхня кохана сестричка Галя, ще добре не отямившись після тюремних тортур, знову покидає рідну хату. Хвора на серце мати заплакала, а батькові, який непорушно сидів на ослінчику, лишень дві скупі сльози покотилися по обличчі. І як тільки сестри не вмовляли Галю залишитися дома – все намарно. Рішення Галини було твердим і остаточним. Серця стискалися у рідних, коли вони бачили як Галя у роздумах ходить по хаті, якими сумними очима дивиться на їхній город, сад, на село… В усіх були якісь недобрі, почасти страшні передчуття біди для всієї родини. І ті передчуття збулися.

Тільки-но Галина Столяр з’явилася у Львові, вже  через два дні, на вулиці Руській, її арештували нацисти. У тому часі вони ретельно “полювали” на прихильників незалежності Української держави. Гітлерівські прихвосні запроторили Галину у Львівську тюрму на Лонцького. На щастя, її перебування було не довгим. Скориставшись нагодою, вона втекла із в’язниці. Проте перебування вдома було небезпечним і не корисним для боротьби із німецько-нацистськими зайдами, яку вели українські патріоти. Під чужим прізвищем Галина виїхала до Німеччини. Туди її скерував Головний провід Організації Українських Націоналістів, довіривши бути зв’язковою між окремими містами рейху та Україною, зокрема між крайовим провідником Іваном Легендою і відділком ОУН в Німеччині.

В основному на цьому етапі боротьби Галина Столяр працювала серед української молоді, вивезеної німцями на примусові роботи. Її постійним місцем проживання був Мюнхен. У цьому баварському місті вона, попри виконання доручень Головного проводу ОУН, ще навчалася на лікаря-стоматолога і після закінчення склала екзамени з відзнакою.

Сталося так, що гестапівці спіймали “на гарячому” за розклеюванням листівок, кур’єра ОУН Сороку й арештували. Не витримавши тортур, він назвав прізвище свого зверхника, у якого було знайдено записник з адресами учасників українського підпілля в Німеччині. В листопаді-грудні 1942 р. гестапо розпочало масові арешти і затримало майже 180 членів ОУН.

Явочна квартира в Берліні – помешкання робітника Миколи Гайдера – стала справжньою пасткою. Саме туди із завданням від Головного проводу українських націоналістів прибула Галина Столяр. Там її схопили агенти таємної поліції рейху.

І знову тюремні катівні, знову допити, знову знущання… Слідство вів відомий своєю жорстокістю гестапівський кат Вільгельм Вірзінґ. Як тільки не бісився нацистський кровопивця, яких тільки тортур не застосовував до молодої української патріотки, все ж Галина не видала гестапівцям таємниці, не зрадила друзів з організації – не зрадила ідеї української державності, з якою жила, за яку боролася і страждала.

Дівчата-арештантки, які разом з Галиною перебували в берлінській тюрмі, вийшовши на волю, розповідали, що вона часто згадувала рідних та своїх товаришок Людмилу Галущинську й Оксану Боднар, часто молилася і до останньої хвилини не випускала з рук вервечку.

Лідія Лугова старша сестра Галини Столяр

27 грудня 1942 року від побоїв оскаженілого фашиста перестало битися полум’яне серце Галини Столяр. Того дня воно навіки завмерло у молодому дівочому тілі, ухопленому закривавленими лабетами гестапівця Вірзінґа.

Лишень весною 1943 року суховільського священника Теодора Столяра викликали в Бродівський відділок гестапо і повідомили, що його донька Галина померла в берлінській тюрмі від запалення легенів. Але, це була неправда.

Своє велике горе отець Теодор до кінця віку ніс сам. Він так і не сказав хворій на серце дружині, що їхньої донечки Галини вже немає серед живих…

На сьогодні відомо, що останки Галини Столяр покояться в Берліні на кладовищі “Parkfriedhof” Wiesenburger Weg 10-126, могила знаходиться на ділянці “Abteiiung 18 – Reihe 2 – Nr. 36”.

Нехай пам’ять про цю чудову яснооку дівчину-українку, палку патріотку, справжню героїню, житиме вічно у безмежній пам’яті нашого народу.

Famous Ukrainians