До 130-річчя всесвітньовідомого кінорежисера Олександра Довженка
Класик світового кіно, фундатор українського поетичного кіно, письменник, драматург, художник-карикатурист, режисер, якого цінував Чарлі Чаплін… Усе це про Олександра Довженка, який став взірцем для майбутніх кінорежисерів України та світу. Його “Земля” в списку 12 найкращих фільмів усіх часів, а такі твори, як “Зачарована Десна”, “Україна в огні”, “Ніч перед боєм”, “Щоденник” й досі вивчають у школах.
“Я народився і жив для добра й любові”
Так у своєму “Щоденнику” писав всесвітньовідомий український режисер, засновник поетичного кіно, кінодраматург, письменник і художник Олександр Петрович Довженко. Пращурами Олександра Довженка були мудрі і працьовиті чумаки, які ще у XVIII столітті переселилися із Полтавщини до села Сосниця, що на Чернігівщині. На хуторі Вьюнищі в межах селища Сосниця Чернігівської губернії (нині Корюківський район Чернігівської області) у багатодітній селянській родині 10 вересня 1894 року народився майбутній геній світового кінематографа Олександр Петрович Довженко. Згадаймо як Чарлі Чаплін казав, що “слов’янство дало світу кінематографа лише одного творця – мислителя і поета Олександра Довженка”.
Ось така, мабуть, була Божа воля. У дуже бідній і неписьменній родині, де народилося 14 дітей, а до дорослого віку дожило лише двоє: дівчинка Поліна та хлопчик Олександр, все ж таки між плачами мами та похоронами рідних і близьких були і деякі дні просвітління, коли і мама Одарка Єрмолаївна, до шлюбу Цигипа, українську народну пісню заспіває, і тато Петро Семенович Довженко промугиче у такт музиці.
Як зазначає дослідниця творчості відомого режисера Ірина Троян: “Любив співати і сам Олександр Довженко. За спогадами друзів, коли навесні розливалася річка Десна, Сашко виганяв на воду батьків баркас, збирав у нього до 15 дівчат та хлопців, і, граючи на гітарі співав їм пісень”.
Тато Сашка і землю мав і майструвати міг, і завжди підтримував кохану у намірі створити родинний затишок. А цей хлопчина і до навчання мав здібності, і на гітарі грати, і писати карикатури був мастак.
Тож по завершенню навчання у Сосницькій початковій школі на “відмінно” Олександр вступив до Глухівського учительського інституту (зараз Глухівський Національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). А у 1914 році випускника російськомовного учительського інституту направили русифікувати краян у Хорошівському Вищому початковому училищі, що на Житомирщині. За браком вчителів, він викладав відразу кілька предметів, а саме: природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію та малювання. І добре, що Олександр Петрович мав природній дар до образотворчого мистецтва та й добре, що потай від глухівських начальників читав українські книжки – тож зі своїми студентами молодий вчитель швидко знайшов порозуміння.
В роки Першої світової війни Олександр Довженко став активістом українського самостійницького руху. Тому повалення самодержавства він зустрів з радістю “собаки, що зірвався з цепу”, з вірою, що тепер “вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян”. Після того, як Олександр Петрович перевівся вчителювати до Києва, тоді і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту (нині Київський національний економічний університет), а паралельно він був ще й слухачем Академії мистецтв. Та національна українська революція захопила жвавого високого хлопчину у вир подій. Вже 1918 року Сашко Довженко воює проти більшовиків у складі Армії УНР у курені “чорних гайдамаків” – і вплив цього факту на подальшу біографію митця годі переоцінити. А через 11 років режисер Довженко зобразить це у своєму фільмі “Арсенал”, хоча й з інакшим трактуванням. Зайди різних мастей в періоди окупації столичного міста не раз намагались розстріляти українського патріота. Проте ні німцям, ні полякам, ні денікінцям, а ні більшовикам цього не вдалося здійснити. Бо доля талановитого хлопця мала бути іншою.
За порадою свого друга, відомого письменника Василя Елана-Блакитного на початку 1920 року Олександр Довженко вступив до лав партії боротьбистів. Завдяки популістичних маніпуляцій підступних більшовиків партія боротьбистів своєю більшістю самоліквідувалася і активісти-боротьбісти увійшли до лав КП(б)У. Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: “Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився”.
Розум та комунікаційні вмілості привели Олександра Петровича в Наркомат закордонних справ. Йому пощастило попрацювати в Польщі та Німеччині. Можливість здобути додаткові знання він не втрачав. І ЦК КП(б)У навіть видало йому стипендію на навчання в мистецькій школі Віллі Геккеля, де Олександр став художником-експресіоністом.
Від 1923 року Олександр Довженко перебував у вирі українського національного відродження у Харкові. Саме там він став художником-ілюстратором у редакції газети “Вісті ВУЦВК” та карикатуристом під псевдонімом “Сашко”. А ще він запам’ятався харків’янам як відомий ілюстратор книг, зокрема “Голубих ешелонів” Петра Панча.
У Харкові він спробував себе ще й в ролі художника плакатів Всеукраїнського фотокіноуправління. А 1926 року Олександр Довженко пробує свої сили у написанні сценарію короткометражної комедії “Вася-реформатор”. У цій своїй першій картині він вчився режисурі у старшого товариша Фавста Лопатинського. Наступна короткометражка “Ягідка кохання” вже почала відкривати радянському глядачеві 32-річного режисера і сценариста, який був козацького роду, а отже долав всі перешкоди. І наступного 1927 року його затверджують режисером та ще й актором у повнометражному художньому фільмі “Сумка дипкур’єра”. Та по-справжньому відкрився талант кінорежисера у його фільмі “Звенигора”, де перед очима глядачів відкриваються сторінки історії України від скіфів до гайдамаків, від гайдамаків аж до радянських часів. Сила і динаміка фільму підкорила країни Європи, Сполучені штати Америки і Канаду. 1929 року побачив світ його один з найскладніших фільмів “Арсенал”, де йому приходилось наступати собі на горло.
А 1930 року Олександр Петрович Довженко здивував світовий кінематограф фільмом “Земля”, який на 9 день після прем’єри був заборонений у Радянському Союзі, хоча світова спільнота зустріла фільм оваціями та позитивними відгуками.
Фільм “Земля” сповнений символізму та життєдайної сили співпереживання за долю українських селян, для яких рідна земля – це сенс існування. Довженкознавці стверджують, що “дана стрічка до наших днів входить у дванадцятку найкращих фільмів усіх часів і народів, а за версією ЮНЕСКО є однією з п’яти головних стрічок у світовій історії”.
З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебував за кордоном: у Чехословаччині, Німеччині, Великій Британії та Франції. У Парижі йому запропонували поставити фільм, а в Лондоні він уже вів розмову про телебачення.
Повернувшись в Україну Довженко знімає перший звуковий фільм “Іван” 1932 року про будівництво Дніпрогесу, який мав підтвердити незворотний шлях індустріалізації. Сталін у рік Голодомору забирає митця з України до Москви. І у січні 1936 року йому вручають нагороду – Орден Леніна. На кіностудії “Мосфільм” 1935 року Олександр Довженко знімає за своїм авторським сценарієм художній фільм “Аероград”.
Репресивна машина тоталітарного режиму все сильніша закручує гайки та затягує зашморг над вільнодумством. Сотні тисяч митців поповнюють більшовицькі катівні та концтабори. Олександр Довженко на замовлення Сталіна пише сценарій і в якості режисера знімає пропагандистський фільм “Щорс”, за що 1941 року отримує Сталінську премію І ступеня. Його навіть призначають на посаду художнього керівника Київської кіностудії.
“І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина”
Під час Другої світової війни Довженко був військовим кореспондентом, з першого дня вів щоденник, де фіксував побачене і розмірковував над болісними для себе і суспільства питаннями. Під час вторгнення німецьких військ на території України керівника Київської кіностудії з творчим колективом евакуюють до Ашхабада, де його призначають полковником інтендантської служби. Але серце митця було з Україною, яка захлиналася у крові великої війни. І вже в березні 1942 року кореспондент газети “Красная звезла” Олександр Довженко друкує в “Известиях” статтю “Україна в огні”. Таку ж назву Олександр Петрович дав і сценарію фільму, що писав протягом 1941-1943 років. В тому сценарію можна було прочитати таке: “Україна поруйнована, як ні одна країна у світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців…”. На що, звичайно ж, була негативна реакція агітпропагандистів і самого вождя країни “совєтів”.
31 січня 1944 року Сталін скликав Політбюро і провів ціле засідання на тему “Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка “Україна в огні””… Сам твір заборонили і протягом наступних 20 років не друкували. Олександра Довженка позбавили посади очільника Київської кіностудії. Йому заборонили знімати фільми і найжахливіше, заборонили жити в Україні. Усім органам цензури було надіслано директиву “не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку”. Згодом Довженко так опише ці події у своєму “Щоденнику”:
“Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах… Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. Я народився і жив для добра й любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”.
До речі, у Незалежній Україні книга Довженка “Щоденникові записи, 1939–1956”, видана 2013 року видавництвом “Фоліо”, компетентним журі визнана лауреатом щорічної премії Президента України “Українська книжка року – 2013” у номінації “За видатні досягнення у галузі художньої літератури”. Ще були фільми, створені Олександром Петровичем, і також були нагороди за його роботи. Але це все не радувало. Душа тягнула його до рідних українських порогів.
Потрапити в Україну режисер спромігся лише 1952 року. Тому щоліта від 1952 до 1956 року Довженко мав нагоду приїжджати до Нової Каховки, готуючи сценарій до свого останнього фільму “Поема про море”. І знову ми звертаємось до “Щоденника” митця і читаємо: “Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро – велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо й широту у всьому. І стриманість у пейзажі, і величавий спокій. І ніде мені не хотілося би так жити, як тут, на чудесному березі, ніде й ніколи я не пройнявся так любов’ю до людей, як тут. Каховка, де колись, у минулому столітті, батракував ще молодий мій батько, стала Батьківщиною мого серця, вітчизною найдорожчих моїх почуттів”... Олександр Довженко мріяв зняти фільм про море за своїм сценарієм, але не судилося 25 листопада 1956 року втомлене серце трударя, майстра поетичного кіно зупинилося.
У 1960 році створено музей Довженка в батьківській хаті. Також у 1994 році за указом Президента України була створена державна премія в галузі кінематографа імені О. Довженка. Й у цьому ж році було відкрито “Національний центр Олександра Довженка”.
В Незалежній Україні його ім’я носять школи, вулиці, університети та бібліотеки. А у милій серцю Новій Каховці за ініціативи правління Новокаховської міської організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка (голова Віра Литвинова) від 2006 року збирали кошти на спорудження пам’ятника класику світового кінематографа. Наснажені втіленням в життя багаторічної мрії – встановлення і урочистого відкриття 2002 року в центрі насильницькі зрусифікованої Нової Каховки пам’ятника Великому Кобзарю (скульптор Володимир Потребенко) просвітяни наполегливо почали збирали кошти ще на один знаковий монумент. І мрія попри перешкоди і всілякі негаразди таки збулася. Як зазначає один із активістів збору коштів просвітянин Микола Марченко: “Кошти збирали довго і тяжко. Перераховували учні й учителі, пенсіонери, підприємці”.
І 22 вересня 2012 року у міському парку відпочинку біля Дніпра урочисто відкрили виготовлений у Херсонській художній майстерні пам’ятник Олександрові Довженку (співавтори – скульптори Микола Рашевський та Володимир Потребенко). Монумент виглядає привабливо та має цікаві композиційні особливості.
А саме у ці ювілейні дні відзначення 130-річчя від дня народження генія українського кінематографа, заслуженого діяча мистецтв України, відомого художника і письменника Олександра Довженка у Нью-Йорку в Лінкольн-Центрі (Lincoln Center Plaza) – головній культурній інституції США, відбувається ретроспектива “Пізнаючи прекрасне: Українське поетичне кіно”.
Зокрема, в Америці цими днями всі шанувальники творчості Довженка і його послідовників мали змогу переглянути “Землю” і “Звенигору” Олександра Довженка, “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, “Камінний хрест” Леоніда Осики, “Вечір напередодні Івана Купала”, “Криниця для спраглих” і “Чорний птах з білою міткою” Юрія Іллєнка. Презентував фільми від 7 до 12 вересня 2024 року відомий український кінокритик, голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач.
Олександр Довженко стверджував: “Лише сильним дано право на безсмертя”. Сам він своєю творчістю і тяжкою працею на це право заслужив. Ми впевнені, що і в ці дні протистояння зі зброєю в руках навалі орди московітів, українська нація вистоїть і вже вкотре утвердиться у вільному демократичному світі, де панує любов і добро, де українці мають право любити рідну українську землю та розмовляти рідною українською мовою. Слава Україні!
