Письменниця, перекладачка, громадська діячка, фольклорист, етнограф. Мати поетеси Лесі Українки.
До 175-ліття з дня народження.
На полиці книгарні поглядом знаходжу дещо особливе, те, що так довго шукала і на що сподівалася. Книга “Вибране” Олени Пчілки вразила естетичним виглядом та якісною поліграфією. На обкладинці, що виблискувала цікавим поєднанням чорного, білого та ніжно-синього кольорів, проступав погляд жінки, що випередила свій час. Жінки, яка була мірилом багатьох чеснот: совісті, чесності, порядності, гідності… Звісно, книга одразу стала моєю. Мусимо з жалем констатувати, що творчість і життя видатної Олени Пчілки залишається нині незнаною. Книга “Вибране”, що вийшла у новому видавництві “Ще одну сторінку” у серії “Рядки з тіні” дещо пролила світло на цю непевність. Тож унікальним матеріалом є наповнення книги, адже друга частина видання – це “Автобіографія” Олени Пчілки (текст записаний у Києві 1929 року).
Перша жінка-українка член-кореспондент Академії наук, перша жінка-видавець, письменниця, журналістка, редакторка, етнографка, фольклористка, меценатка. 1903 року на відкритті пам’ятника Котляревському говорила українською попри всі заборони. 1920 року обгорнула бюст Шевченка жовто-блакитним прапором і за це була заарештована. Проте жодні залякування, заборони, утиски не змогли зламати національного стрижня цієї неймовірної українки. Разом з чоловіком Петром Косачем виростили шістьох дітей: Михайла, Лесю, Оксану, Ольгу, Миколу, Ізидору. Прямолінійна, послідовна, сувора, передбачлива, мудра, а ще, як писала донька Ольга: “дуже розумна, горда і певна себе, і певна в правості своїх думок і переконань людина”. Підписувала свої твори також псевдонімами: Княжна Кочубеївна, Полтавенко, Хтось, Віщий Олег, Анело, Бабуся та іншими.
Сумним є той факт, що про Олену Пчілку справді на довгі роки забули усі. Вона залишалася у тіні своєї видатної доньки, і згадували її хіба що як дитячу письменницю… А вона, Ольга Драгоманова, у заміжжі Косач, відома у літературі під псевдонімом Олена Пчілка, вперто торувала шлях до національної ідеї крізь призму культури, літератури, мови, історії.
Сила роду
Олена Пчілка у передслів’ї до своєї автобіографії писала: “Автобіографія – річ таки цікава. Цікаво, як та людина жила сама, цікаво, що вона думала, що почувала, які були її власні вчинки; цікаво взагалі пізнатися з її життям”.
Ольга Драгоманова народилася 17 червня 1849 року у м. Гадяч на Полтавщині. Батько – полтавський дворянин Петро Драгоманов облаштував велику садибу у м.Гадяч на горі. Звідтіля відкривався невимовно красивий краєвид на річку Пслу. Ці прекрасні миті пригадувала його донька: “… За Грунню виступа та зазира у Псьол инше узгір’я, забудоване по схилах селищами, а на верховинах помережане розмаїтими нивами, немов картата плахта…”.
Батько також мав хутір Сергіївку з млином і лісом. Кохався у книжках і надихав до цього дружину. А мама Єлизавета володіла ще більшим хутором “Підварок” під самим Гадячем, з полем, садом і луками. Літні дні на хуторі були особливі. Дітлахи з батьком Петром блудили садом, полем, луками. А відтак лягали на траву і батько починав читати. Шестеро дітей у сім’ї Драгоманових доросли до старших років, а деякі діти померли ще немовлятами.
“Українська мова, українська етнографія були нашою природженною течією. А полтавська людність у ті часи зберігала, звичайно, всі українські особливості”, – пригадувала Олена Пчілка. Згадувала також письменниця і так звані “тижнівки”, коли восени молодиці та жінки приходили співати пісень одне до одного.
Важким спомином було пригадування того раннього дитинства, коли майже не було україномовних книжок, доводилося всюди боротися із самим собою. Адже за порогом батьківського дому велика “примусова” течія змушувала забувати рідні слова і коритися чужій мові.
Вперше маленька Оля хотіла виступити як авторка в 9 літ. Пригадує, що списала рівненько поему Лермонтова “Мцирі”, а внизу дала підпис “Ольга Драгоманова”. Їй цікавило як на те зреагує батько, та він відгукнувся позитивно. Великою радістю для Ольги був момент, коли приїхав у гості її хрещений – пан Ставицький – і привіз їй 3 фунти конфет! “Конфети були все різні: і мармалад, і з картинками; а найбільше мені сподобалися перевиті злотистою смужечкою, поверх паперової обгортки з чубком – і з віршами…”.
Батьки ставилися дуже лагідно до своїх дітей і ніколи їх не били. Олена Пчілка пригадує, що її батько був лагідної вдачі, а мама завжди була “під надихом татовим”.
Любов до етнографії
Брат Михайло опікувався своєю сестрою та глибоко переживав за неї. Так, старався, аби відправити Ольгу на навчання до пансіонату шляхетних дівчат у Києві. Тож після домашньої освіти, яку здобула дівчина, так і сталося. Ще юнкою захопилася етнографією завдяки братові: “…який багатий грунт для цього я знайшла на Волині. Вся ця країна, а особливо той куточок Зв’ягельщена, просто чарували мене… Дещо й інше з волинського побуту живило те моє захоплення етнографа. Між іншим – вишивки. Це був для мене не початий край…”.
1876 року вийшла перша наукова дослідницька робота Олени Пчілки під назвою “Український орнамент”. Консультантами були рідний брат Михайло та пан Антонович. Додому часто приходили лірники, аби переказувати свої пісні. З уст пані Коржинської постав великий розділ “З народних уст” у збірці Ольги Косач “Думки-мережанки”. Тож, визбируючи матеріали до книги про орнаменти, заразом дослідниця записувала різні оповідки, перекази, пісні, балачки старших людей. Другою потужною дослідницькою працею була книга “Вислід про колядки волинські”.
У Зв’яглі амбітна Олена Пчілка започатковує видавництво “Невеличкий гурток”, а також бібліотеку з винятково українськими книжками. 1872 року їде до брата Михайла за кордон, до Флоренції. Відтак була коротка мандрівка до Риму та Помпеї.
Багатьом відомі думки Олени Пчілки щодо виховання своїх дітей. Тож, як сама писала письменниця: “Я дуже турбувалася тим, щоб оберегти дітей від російських впливів, бо вже ж рішуче треба було зайнятися шкільною їхньою наукою. До школи мені шкода їх було віддавати. Треба було відшукувати відповідні джерела, щоб знаходити для них відповідну лектуру”. Власне своє життя жінка поєднала з Петром Косачем – юристом, громадським діячем.
1878 року Олена Пчілка разом з чоловіком здійснили мандрівку до Парижа. Там бачились з братом Михайлом, а також відвідали Всесвітню паризьку виставку. Тут Олена Пчілка привертала увагу парижан українським народним строєм. Після повернення до України 1879 року Косачі переїхали до Луцька, де жили упродовж двох років. Тут дослідниця старовини і традиційної культури, продовжувала визбирувати етнографічні матеріали. Заразом жінка спішила виписати до клубної бібліотеки українських книжок, яких там зовсім не було. Діти ж Косачів дуже любили бавитися біля старого Луцького замку. Про ці миті зберегла спомини і їхня донька Леся Українка.
У цей період мисткиня готує книжку перекладів для дітей “Українським дітям”. Цікавий факт зауважує письменниця: в ті часи не було поняття “дитяча” та “недитяча” книжка. Діти читали все, що було доступне українською.
З 1880 року Косачі мешкають у Колодяжному, у маєтку чоловіка Петра. Саме тоді Олена Пчілка почала віршувати, згодом ті рядки увійшли до її книги “Думки-мережанки”.
Щоб дати своїм дітям грунтовнішу освіту, у 1882-1883 роках письменниця із старшими дітьми жила у Києві, на літо приїздили назад до Колодяжного. “У Києві ми оселилися на тихій Стрілецькій вулиці. До нас ходили вчителі, запрошували для науки дітей репетитори-студенти. На уроки музики Лесі приходила Ольга Лисенкова. Вона дуже добра була вчителька…”. Наука не була даремною, бо і Леся, і брат Михайло почали писати вірші, прозові твори.
Невдовзі Олена Пчілка стає співробітницею журналу “Зоря”, її твори також друкує “Київська старина”. Разом із Михайлом Старицьким видають альманах “Рада”. Виняткову роль мала пані Олена і у створенні жіночого альманаху “Перший вінок”. На прохання Наталії Кобринської допомагала запросити до співпраці жінок-письменниць. Ба більше – також фондувала половину коштів на видання.
Під час постійного перебування у Києві Косачі постійно брали участь у так званому “Літературно-артистичному товаристві”. Так, влаштовували святочні сходини (вечірки) з нагоди ювілеїв та інших свят. Декламували твори, зачитували реферати, слухали хорові номери у постановці М. Лисенка. Активну участь у підготовці таких свят брала Леся Українка та Людмила Старицька- Черняхівська. У 1906-1914 роках Олена Пчілка була видавчинею журналу “Рідний Край”. Проте перед тим їй довелося їхати до Петербурга і доводити владі, що треба нарешті дати дозвіл на друк українського слова.
Туга за Зеленим гаєм
Сім’я Косачів певний час мешкала на давній Драгоманівській міській садибі у Гадячому, де була краса і сила: “будинків на садибі було три – один більший і два малі флігелі…”. Цей “осідок” дістався Олені Пчілці у спадок від батьків. Вона лише згодом придбала ще один маленький будиночок з городом та вишневим садком поруч.
Проте, шукаючи сухе підсоння, головно для доньки Лесі Українки, яка, як відомо, постійно потребувала сприятливого клімату через свою хворобу, родина Косачів знайшла особливу закутину, якій судилося отримати назву Зелений гай. Власне так назвала літнище Олена Пчілка. Територія була вкрита молодим лісом. Виднілися оддалік поля, широкий степ. Наче доторкалися обрію вітряки та стрункі тополі. До будівництва оселі доклали зусиль усі. Олена Пчілка креслила план, чоловік робив розрахунки. 1898 року звели будинок. Він був просторий, великий, затишний, на два поверхи. Тут гостювали Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Іван Труш, Фотій Красицький та багато інших відомих українців. У вільний час гості та мешканці Зеленого гаю часто йшли на прогулянки, милувалися природою, чи “пливли човнами більшими чи меншими групами”.
А уже наприкінці 1918 року від Олени Пчілки забрали її місцинку. Ліс порубали на дрова, а будинок продали. Так влада встановлювала свої “порядки”. Відірвали половину серця. Олена Пчілка опісля напише вірш під назвою “До зеленого гаю”. І це ще одна історія, яку треба розповісти рядками з того ж вірша:
Прощай, коханий мій, Зелений гаю.
Прощаюсь не в розкішнім любім маю,
Коли найбільш пишаєшся красою,
Окроплений весняною росою…
Так буде, так, мій Гаю, любий друже!
І жаль мені тебе сердечно дуже.
І хочеться сказати: Дай же руку!
Прощай на тяжку, вічную розлуку!…
Унікальні спогади під назвою “Зелений гай” були надруковані у кількох номерах журналу “Наше життя” (США) 1963 року. Так, авторка спомину, наймолодша донька Косачів Ізидора пише, що про Олену Пчілку майже не згадують, радянська влада все зробила, аби стерти її ім’я і забрати пам’ять. Та не вдасться, бо хоч запізніло, але ми сьогодні повертаємося до сторінок життя цієї видатної українки. Вірш Олени Пчілки “До Зеленого гаю” був опублікований у тому ж виданні “Наше життя”, уміщений у статті спогадів Ізидори Косач-Борисової.
Вкрай унікальні та важливі спогади Ізидори Косач про Зелений гай також були надруковані у І томі книги “Спогади про Лесю Українку” (автор проєкту та відповідальний редактор Тамара Скрипка). Відомо, що текст написаний 1954 року, проте рукопис, на жаль, не зберігся.
За свою українськість Олена Пчілка відбула сповна: 1919 року її заарештували. А 1929 за нею прийшли знову, проте стан здоров’я письменниці не дозволив їй навіть встати з ліжка, тож її залишили.
Як дізнаємося зі спогадів, – на похороні Олени Пчілки 1930 року влада суворо заборонила будь-які промови. Лише Михайло Грушевський насмілився кинути останній клич видатній українці словами: “Вічна Тобі пам’ять на рідній землі!”
Ірина Садула,
дослідниця,
учителька української мови та літератури Угринівського ліцею,
родом з села Тязів, Івано-Франківської області
Фото надала Тамара Скрипка
За матеріалами спогадів Ізидори Косач-Борисової, “Автобіографії” Олени Пчілки (Олена Пчілка, Вибране, “Ще одну сторінку”, 2024)
