Орки проти Творців. Вирішальна битва

  • А чому ти не хочеш написати статтю про свого батька? спитав мене рік тому рідний брат Яни Червоної, загиблої на сході кулеметниці, який зараз став на захист Харкова.
  • Що я можу про нього сказати? За фахом він був архітектором, товаришував з художниками та поетами, особисто знав видатного Данила Нарбута, останні роки життя викладав. Його учні ставали переможцями всеукраїнських конкурсів. Ще з 2004 року, коли він приїжджав до мене з Черкас, кожного разу несамовито доводив, що росія імперія, яка хоче захоплення територій, не цінує людське життя, для неї люди, навіть власні то шматки м’яса на ніжках. Її ідеологія побудована на брехні. Тата вражала ця неправда! Немає про що писати. підсумувала я.

Коли мені зателефонували о шостій ранку 24 лютого, саме так я в той день і прокинулася, перше, про що я подумала: “Напевно, мій батько помер у 2021 році, щоб всього цього не бачити”. І я не єдина, я не є виключенням, багато хто так само згадав своїх батьків. Через кілька днів Місто-герой Київ, серденько Вкраїни, не можна було впізнати. На кожному кроці стояли блок-пости з металевими їжаками, вночі я просиналася від вибухів, стіни тремтіли, підлога стрибала-підскакувала, чорний смердючий дим з моїх вікон було видно то з півночі, то з заходу, то зі сходу. Все навколо, наче кадри з кінострічки, катастрофічні кадри. Вулиці спорожніли, ніби по них без жалю пройшовся тайфун. Люди масово евакуювалися, велику частину магазинів столиці зачинили, відчувалася нестача деяких важливих товарів та ліків. Виникли чималі черги, кияни стояли в них попри ракети, що пролітали над головою: “Та не бійся, то наші дають гідну відповідь!”. Втім, біля місцевого військомату теж кожного дня вишикувалася величезна черга.

Я встановила зв’язок з подругою, з якою в спокійні часи зв’язуємося нечасто, щоб виявляти для власної небезпеки де “бахнуло”. В соціальних мережах з’являлися відео з закатованими, розстріляними українцями.

В бомбосховищах Київщини можна було почути:

  • Мамо, Бучу вже окуповано. Треба терміново втікати! Чуєш!
  • Ні, не можемо. Залишаємося на місці. Тітку Віру з немовлям розстріляли по дорозі на Київ.

На тлі цього жаху, щоб заспокоїтись, ховаючись “між двох стін”, я почала створювати в цифровому форматі різні візерунки та ілюстрації. Після звільнення Київщини, на честь нашої першої звитяги, я навіть спроєктувала келихи з абстрактними візерунками. Бо не вдалося росіянам “взяти Київ за три дні”.

Хоч, звісно, було зрозуміло, що до остаточної Перемоги ще далеко: Маріуполь зникав з мапи, стікаючи людською кров’ю, але як і Харків, він відчайдушно давав ворогу по зубах. Суми, озброївшись роз’яреною посмішкою, впевнено чинили опір. Тривав, лякаючи та принижуючи ворогів, вбивчий козацький герць.

Київ Непереможний

На мій особистий погляд, будь-яка свідома людина – це зодчий, творець, подібний Богу. Навіть якщо людина не вміє малювати, писати музичні чи літературні твори, вона вміє щось інше, теж неймовірно прекрасне: орати, виробляти мед, пекти хліб. Але орки, так зараз називають агресорів-росіян, – не люди. Вони – нелюди, які несуть смерть, винищуючи все, випалюючи нашу рідну землю. Звісно, абсолютно природно те, що на тлі нещадного геноциду, а також масштабної руйнації будинків та хатинок, міст, сіл та містечок по всій Україні, українці масово стали прикрашати намальованими квіточками дірки в обстріляних росіянами парканах та автівках, а з уламків російських снарядів робити сувеніри.

  • Я розписую протитанкових їжаків, бо хочу, щоб наша українська культура звучала голосно, сучасно, актуально, обов‘язково життєрадісно. – каже на Майдані Незалежності художниця Варвара Логвін, розмальовуючи іржаве залізо калиною. А на вулиці вже серпень, з київських яблунь падають зрілі плоди з червоними боками, квітнуть троянда та жоржини.
  • Матусю, йди обережніше. Уважніше дивись під ноги! Ти можеш не помітити мураху, наступити на неї! – верещить малюк п’яти рочків, стрибаючи по асфальту, вираз його обличчя занадто серйозний. Який відповідальний! Маленький бог.

Головне – зберегти життя, навіть життя метелика є важливим, українці це знають змалку. І ми маємо триматися. Мусимо перемогти. В нас є ціль.

Океан складається з крапель

  • Кожний наш неповторний проєкт ми хотіли увіковічити ще до повномасштабної війни. Тому в нас виникла ідея долучитися до збереження океанів. Ми встановили партнерські відносини з американською компанією 4OCEAN, що заснована з вірою в бізнес, який має бути Силою Добра. Наші партнери збирають шкідливе сміття, рятуючи водний світ, узбережжя та річки від забруднення пластиком, переробляючи непотріб на сувеніри. Серед цих виробів найбільш популярними є браслети, що коштують близько 25 доларів. Ми вирішили саме їх приєднувати до кожного проєкту, щоб лагідно переконувати покупців наших елітних меблів в тому, що збереження навколишнього середовища є важливим. Для оформлення цієї ідеї ми замовили у львівських склодувів вітражні скляшки, будь-яка з них неповторна. – розповідає Юрій, один з засновників київської компанії Woodsystems.
  • Але спочатку повномасштабної війни ми зрозуміли, що нам треба цей час запам’ятати. Запам’ятати саме тими Перемогами, які вже були. – вирішує продовжити цікаву розповідь свого бізнес-партнера Олег.
  • Так. – погоджується з другом Юрій. – А маленька звитяга – це тоді, коли наші бійці підбивають одиницю ворожої техніки, що зайшла на українську територію. Одночасно ті люди, які саме зараз купують наші унікальні кухні, роблять це з вірою в непереможність України. Як інакше? Вони ж облаштовують власну оселю, яку не можна вивезти за кордон у валізі. А нам, як бізнесу, обов’язково треба працювати, підтримуючи економіку держави, ми чесно та законослухняно сплачуємо податки.
  • Через це в нашій дружній команді фахівців своєї справи народилася інша ідея – закріплювати унікальні вітражні скляні вироби, замислені раніше, на пластини з орківської простріляної сталі. – висновує Олег,  демонструючи іржаві залишки російської зброї.
  • Звісно, ми чутливо відносимося до кожного замовника: хтось втратив близьких, хтось нерухомість. Тому трофеї ми долучаємо до неповторних осібних проєктів лише за власним бажанням покупця. – уточнює Юрій.

Як би то не було, а українці вміють перетворювати смертельний сморід на життя. І роблять це з натхненням.

Діти художниці Катерини Немири

Хвиля, що знищить російський корабель

Звісно, війна росії проти України почалася не зараз. Колись, після захоплення Криму під час запекліших боїв на Донбасі в “Диких Волонтерів Айдару” з Харкова виникла ідея прикрашати унікальним живописом каски, ящики з-під гранат та гільз, їх розписувала художниця Ірина Ільїнська, згодом до неї під`єдналися й інші митці, які навіть виробляли з вбивчого заліза стильні каблучки.

Після широкомасштабного нападу за перші п’ять місяців наші військові знищили та захопили більше ніж 1190 одиниць “орківських нелюдських мистецтв”. Найбільшу кількість за день ліквідували ще у березні. Ця величезна купа металобрухту надихнула вигадливих українців на безліч різних ідей.

Керівник цифрової агенції UaMaster вирішив виробляти з уламків ворожого літака кулони, які він продає на аукціоні, а гроші передає волонтерам.

Художниці Ангеліна Андрусишин, Руслана Гаган, Ольги Цибуля та Лементарчук розмалювали уламки ракет, збитих на Львівщині.

Все це є занадто схожим на писанкову магію, без якої, як вважали пращури, Світ не зможе існувати.

З залишків російської техніки свої власні твори мистецтва виготовляють й миколаївські волонтери, найпопулярнішим сталевим їх задумом став сувенір-марка “Російський військовий корабель, йди на…”. Миколаїв досі зазнає обстрілів, що почалися з самого початку нападу. Саме там загинув видатний українець, бізнесмен Олексій Вадатурський разом зі своєю жінкою, який до останніх хвилин залишався в рідному місті.

  • В усіх діти, як діти, а наші… Прийшов на тиждень, худий, змучений… Кажу: “Ляж в госпіталь. Підрихтуйся, відіспись”. А він мені: “Мамо, ну як я можу. Іншого побратима не відпустять додому, поки я відлежуватимусь!”. Такий він змалечку нерозчотливий..:” – розповідає художниця Катерина Немира. – “А доня теж, наше вам зрасті! Інші з того Львова виїхали від тих обстрілів, бомбардувань, сирен… А моя приїхала, чоловіка привезла, дітей… Купу всього для воїнів: дрони, шоломи, броніки. Якби вам розказала на які суми, то ви б запитали, де наш двоповерховий особняк на Стрийській…Не витримаю з тою родинкою”.

Кожного дня повітряні тривоги по всій території України. Загроза не оминула жодне місто. Постійна небезпека морально виснажує, навіть тоді, коли вдаєш, що її немає. Що відчувають вояки на фронті неможливо уявити. Слово “град” більшість українців не сприймає, як природне явище, бо це назва російської зброї. І тепер, коли за вікном муркотить левом грім, а небо розрізають лезом блискавки, довго здається, що це вибухи.

Сьогодні ввечері почав накрапати дощ, посеред київського тротуару стояла маленька дівчинка з висолопленим язиком, граючись очікуючи, коли ж впаде солодка дощова крапелька. Але краплі падали повз, тому дитинка закидала голову все вище, вище, висувала язика ще сильніше, це викликало ласкаві усмішки перехожих. Життя попри все триває. Воно іноді буває нестерпно важким. Орки намагаються вирізати з наших сердець їх здатність битися, вони також націлені на те, щоб розчавити наші душі. Але творчість українців стверджує, що душа нашої нації є сильною. А її дух непереможний.

Яніна Мосієвська