Це був просто здоровезний сіро-бурий кролище з короткими вушками і круглими, як ґудзики від старого плаща, чорними уважними очиськами.
Він так швидко точив траву, що пригадав мені діда Петра, коли він різав сіно для худоби у січкарні. Дідо вправно накладав бадилля в жолоб й так швидко крутив ручку колеса, що дрібненька січка тільки й вилітала з-під ножів до великого коша. Дідо завжди дозволяв мені покрутити колесо – тільки не можна було лізти до ножів, “бо на біду багато не треба”. Він вчив мене перевертати скошену прив’ялу конюшину величезними “дорослими” вилами й збирати жуків з лапатих кущів бараболь у бляшанку з соляркою. Дідо научав, що мало збирати великих “колорадів” згори – треба зазирати й під листочки у пошуках купок відкладених яєць та ненажерливих личинок.
Таким я його й запам’ятала – великодушним і дуже добрим.
Так, перед самим надвечір’ям, коли вже упали роси на трави, я стовбичила на дорозі біля чиєїсь хати, зачудована розмірами кроля і його відстороненням від усього світу. Час-від-часу трусь зупиняв свою трапезу і коротко зиркав на мене, щоб оцінити рівень небезпеки від цієї двоногої каланчі.
Я стояла твердо, як гора, не поворухнувшись.
Щось там було дуже смачезне на тій галявинці, бо хіба можна з такою хіттю наминати просту травицю? Коли кріль піднімав голову, з його писка стирчали чи то жмутики сухої трави, чи то вуса, й мене трішки дратувало, що не було ніякої нагоди підступити ближче і роздивитися.
Не хотілося, щоб він накивав п’ятами. Бо саме у такі хвилини я відчувала себе єдиним цілим і з кролем, і з цією галявиною, і чиєюсь чепурною хатинкою, з кущами ружі попід вікнами і гладенькою дорогою, і, навіть, з усім Всесвітом…
Коли мені вже несила чути про жахи війни, про вбитих і закатованих, про викрадених дітей і малечу, яка вчиться ходити на протезах, коли знову кровоточить серце, а від сумних новин щоразу зволожуються очі – я йду до природи. Мені потрібно зануритись у тишу, в цю божественну досконалість й отримати достатньо світла, щоб рухатися вперед.
Мудрі люди кажуть, що потрібно вміти бачити присутність Бога у всьому, на чому на декілька секунд довше зупиняється наш погляд. А мені просто подобається зачудовано вдивлятися у химерний малюнок пишної квітки будяка, чи в ідеально круглу таріль блідо-помаранчевого місяця, пришпиленого, як метелик у шкільному гербарії, прямо над сонним озером. Насолоджуватись байдужістю ситої канадської гуски, що відбилася від своїх і мирно скубе траву на узбіччі, граційністю молоденької косулі, що зненацька вибігла з лісу на дорогу, метушнею пустотливих білок чи, як сьогодні, дивовижним спокоєм цього величезного кроля.
СКАЖИ МЕНІ, ЩО ТИ РОБИШ З ЦИМ УНІКАЛЬНИМ БЕЗЦІННИМ ДАРУНКОМ, ЯКИЙ ЛЮДИ НАЗИВАЮТЬ ЖИТЯМ?
Ми мусимо витримати все, що випало на нашу долю й хто як може долучитись до бою за Україну. Бути сильними. Мати достатньо ненависті, щоб ніколи не забути. Пам’ятати своїх Героїв й не стомлюватись опікуватися сиротами і вдовами. Молитися за тих, хто в окопах і під градом ракетних ударів не дає мороку посуватися у наше світло.
Та після війни ми маємо залишитись людьми. Відгородитися від землі упирів величезним парканом, колючим дротом, мінними полями чи ровом з отруйними зміями.
Однак, ми мусимо жити з Богом у душі і з любов’ю в серці ростити своїх дітей та онуків. Не розучитись сміятися і вірити в чудеса. Сіяти животворні зерна добра і допомагати тим, хто просить нашої допомоги.
Бо це єдино вірна формула щасливого і повного життя.
Щодня я дізнаюся про біженців, яких прийняли в родини, як рідних, іноземці і українці. Про збірки грошей в Україні – з тих мізерних пенсій і заощаджень, що береглися на “чорний день” – чи в США. Про щедрих спонсорів і перевізників необхідного обладнання для ЗСУ в Україну. Про допомогу пораненим.
Кожен мій друг чи знайомий (а часто і незнайомий) тихо й без прикрас розповідає про свою частинку помочі Україні. Американці питають про новини, привітно махають руками на дорогах, помітивши наш прапор. Друзі тривожно запитують: “Як там Україна?”, все ще не втомлюються пропонувати допомогу і з розумінням обіймають, щоб розділити доброту сердець на двох.
А ти відводиш погляд кудись убік, щоб тут же ж не розплакатись.
Нехай вас усіх Господь благословить своєю благодаттю.
Давайте кому хочете і скільки хочете.
Даруйте щось на згадку чи допомагайте збирати кошти.
Діліться добрим словом і співчуттям.
Любіть людей і підбадьорюйте.
Ми – не вони.
Тому ми переможемо
