Гумор Остапа Вишні можна впевнено називати сміхом крізь сльози, а долю самого письменника порівняти з долею всієї України. В історії держави немає гумориста більш трагічного. Всі життєві негаразди, через які свого часу проходив письменник, можуть бути уроком навіть для сучасних українців. Довелося літератору побувати і на допитах, і в концтаборах. Від неминучого, здавалося б, розстрілу письменника врятувала сама природа – сильні морози. За власні переконання йому довелося заплатити 10 роками життя, які він провів у місцях позбавлення волі в теперішній Республіці Комі.
Остап Вишня з’явився на світ 13 листопада (сам він у своїй автобіографії вказував 12-те число) 1889 року в селянській родині на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області). Справжнє ім’я та прізвище при народженні – Павло Губенко. У родині було аж 17 дітей. З дитинства захоплювався творчістю земляка – Миколи Гоголя, “Тараса Бульбу” зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня – бо любив вишні. Вже в зрілі роки Остап Вишня займався перекладом драматичних творів Миколи Гоголя на українську мову. Письменник переклав “Ревізора”, “Одруження” та інші твори.
“Так от з дитинства до старості з Гоголем, – казав Остап Вишня. – Чи мав вплив Гоголь на мою творчість? Ну, а ви як гадаєте?”. Гуморист, як і Микола Васильович, вважав, що “кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися”.
Початкову освіту Павло Михайлович здобув у повітовому Зінькові. Далі хотів влаштуватися до Глухівської вчительської семінарії, але в батьків бракувало коштів. Тому його відправили до Києва, навчатися в військово-фельдшерській школі на Печерську, де вже здобував освіту старший брат Василь. Навчання там велося за державний кошт, оскільки батько був відставним унтерофіцером.
1907 року Павло успішно закінчив Київську військово-фельдшерську школу, після чого деякий час перебував на військовій службі, а потім працював хірургом у київській лікарні Південно-Західної залізниці. Проте лікарська праця не надто приваблювала його. Павло дедалі більше цікавився літературою.
“Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати”.
Екстерном склав іспити за гімназійний курс, а в 1917 році вступив до Київського університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет.
Та буремні революційні події завадили надалі здобувати вищу освіту. Павло Губенко вступив до лав Армії Української Народної Республіки. Зробив швидку кар’єру: став начальником медично-санітарного управління міністерства шляхів УНР. Саме тоді він і почав публікуватися. У листопаді 1919-го в Кам’янець-Подільську, який був тимчасовою столицею УНР, у газетах “Народна воля” і “Трудова громада” побачили світ його фейлетони “Демократичні реформи Денікіна” і “Антанта”. До речі, їх потім друкували і в радянські часи, але не зазначаючи, що написані вони автором під час перебування на українській службі.
Оселившись у Харкові, тодішній столиці УРСР, він став співробітником газети “Вісті ВУЦВК”. А 22 липня 1921-го на шпальтах “Селянської правди” вперше з’явився псевдонім Остап Вишня, під яким письменник й увійшов у літературу.
Саме тоді, у відносно помірковані в ідеологічному плані часи непу та українізації, сповна розкрився талант митця як гумориста й сатирика. Уже в першій половині 1920-х він стає одним із найпопулярніших в Україні майстрів слова, який простою, доступною для найширших народних мас мовою реагує на найбільш актуальні теми. За підрахунками літературознавців, за весь період творчої біографії Остап Вишня опублікував у “Вістях ВУЦВК”, “Селянській правді”, “Червоному перці”, “Радянській Україні” та інших періодичних виданнях понад 2 500 творів – фейлетонів, гуморесок, усмішок. Протягом 1920-х і початку 1930-х було видано й низку збірок його творів: “Вишневі усмішки (сільські)”, “Реп’яшки”, “Вишневі усмішки кримські”, “Лицем до села”, “Вишневі усмішки кооперативні”, “Вишневі усмішки закордонні”
У 1924 році в Харкові Остап Вишня одружився з акторкою театру Варварою Маслюченко. Вони познайомилися на спектаклі про Жанну Д’Арк, де Варвара виконувала головну роль. Перша дружина на той час померла від тифу, від цього шлюбу залишився син В’ячеслав (1923-2002).
Арешт і сибірські табори
У 1934-му, коли знищили майже всіх співробітників харківського журналу “Перець”, видання припинило існування фактично через те, що не було кому писати. Кость Котко, Юхим Ґедзь, Юрій Вухналь – усі ці провідні автори гумористичного видання загинули 1937 року.
25 грудня 1933-го Остапа Вишню заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, тероризмі та підготовці вбивства другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева під час Жовтневої демонстрації (не зайве нагадати, що цей більшовицький діяч, один із організаторів Голодомору і масового нищення українських церков, сам був розстріляний як “контрреволюціонер” у 1939-му). За абсолютно надуманим звинуваченням Вишню засудили спочатку до розстрілу, а потім замінили на 10 років виправно-трудових таборів. На це сатирик лише пожартував слідчому: “З таким самим успіхом ви можете мене звинуватити у посяганні на честь Рози Люксембург”.
Покарання Остап Вишня відбував в Ухтпечлазі. У 1937-му вже дивом уникнув розстрілу: його мали етапувати до іншого табору, де й знищити. Але в дорозі письменник тяжко захворів на запалення легень, і його зняли з етапу.
Того ж року в Лук’янівській в’язниці Києва енкаведисти розстріляли його старшого брата – також відомого письменника-гумориста Василя Чечвянського.
Іншого разу від етапування на Колиму Вишню врятував комендант табору, який читав його твори. Він повідомив начальству, що в’язня на ім’я Остап у нього немає, приховавши, що той проходить під своїм справжнім ім’ям Павло Губенко. А ще якось вдалося навіть домогтися, щоб його перевели на легші роботи, оскільки Вишня допоміг конвоїру, в якого стався гострий напад апендициту, дістатися табору.
1943 року, коли Червона Армія почала виганяти нацистів з України, Олександр Довженко вмовив першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова домогтися від Сталіна звільнення Остапа Вишні. Він знову став потрібен радянській владі як сатирик і як пропагандист – треба було надихати народ на боротьбу проти гітлерівців. Виявилося, що, перебуваючи в таборах, Остап Вишня навіть не знав, що вже два роки триває війна СРСР проти Німеччини! Але тепер він знову на свободі й 26 лютого 1944-го “Радянська Україна” вперше за довгі роки публікує його новий твір – усмішку “Зенітка”. Перед тим, як повернути Остапа Вишню в Україну, його певний час лікували й відгодовували у московській лікарні – адже після ув’язнення він скидався на мерця.
Слід зазначити, наскільки цинічно радянське літературознавство пояснювало десятилітнє “мовчання” письменника. Навіть у виданні його творів 1984 року, яке побачило світ під егідою Академії Наук УРСР, щодо цього міститься лише одне речення: “Як відомо, перед цим у його роботі була вимушена перерва, викликана несправедливими, допущеними в умовах порушення ленінських принципів законності, звинуваченнями на його адресу”. Саме так – “вимушена перерва”. І більше ні слова.
Радянські можновладці облаштували Остапові Вишні життя в Києві, надали посаду в редколегії журналу “Перець” – аби тільки він працював у їхніх інтересах. Спочатку дали квартиру в будинку письменників Роліт, потім на вулиці Червоноармійській (Великій Васильківській), 6. Реабілітації дочекався лише за рік до смерті – у 1955-му. За свій порятунок Вишня був змушений таврувати не тільки нацистів і фашистів, але й “українських буржуазних націоналістів”. Так, у збірці “Самостійна дірка” висміював боротьбу ОУН і УПА проти сталінського режиму.
Дружба Остапа Вишні і Максима Рильського
Їхня дружба – окрема тема. Вони познайомилися у 1930 році. У березні 1931-го Рильського ув’язнили, але через півроку, не добившись жодних зізнань, випустили – тоді репресії ще не були такими кривавими, як через кілька років. Але у житті поета настали важкі часи. Як згадувала дружина гумориста Варвара Губенко-Маслюченко, – його найбільше кохання, яка дочекалася судженого з таборів і була з ним до кінця, тоді “Остап Вишня оточив його увагою і теплом, які так випромінювала його щедра душа. Своїм зачаруванням, веселою вдачею Павло Михайлович благотворно впливав на чуттєву душу поета”.
Ця історія мала закономірне продовження у грудні 1943 року, про що пише у своїх спогадах “Мандрівка в молодість батька” син поета Богдан Рильський. Вишня саме відбув десятирічне ув’язнення у таборах, його етапували у Бутирську в’язницю у Москві, звідти й випустили на волю. Він пішов до свого друга Рильського, який на той час перебував в евакуації у Москві, очолюючи Спілку письменників України.
В Остапа Вишні виникли, здавалося б, нездоланні життєві проблеми. Під час війни всі продукти продавали тільки на картки, які могли одержувати лише робітники та службовці і їхні утриманці, а також члени творчих спілок – письменники, художники, композитори. Спілку письменників України утворили 1934 року, вже після арешту Остапа Вишні, тож бути її членом він просто не міг, тому, не отримуючи продуктових карток, був приречений на голод. Рильський знайшов вихід. На бланку Спілки помічник Максима Тадейовича Ваган Маміконян надрукував такий документ: “Пред’явник цього Павло Михайлович Губенко (псевдонім Остап Вишня) є українським радянським письменником”. Рильський підписав його як очільник Спілки, скріпив печаткою, і з цим папірцем Вишня пішов до міліції, а через кілька днів одержав картки на хліб.
Після війни обидва мешкали у Києві. Коли не бачилися день-два, обмінювалися записками. “Папаша! І гдє ви? М. Р.”, – летіло від поета, який також мав унікальне почуття гумору. “Папаша! Після Вашого тріумфального виступу пропоную поїхати у щасливу невідомість. М. Р.”. Адреси вказував такі: “Королю українського сміху, братові цехмейстера Купер’яна Остапу Вишні”. “Остапу Вишні від Максима Черешні”.
Восени 1963 року, незадовго до смерті Рильського, Варвара Губенко-Маслюченко запитала його, коли все-таки він познайомився з Вишнею. Поет-академік розгубився, почав згадувати, а потім махнув рукою і мовив: “Не пам’ятаю. По-моєму, я знав його все життя”.
Якось рушили Остап Вишня і Максим Рильський на зайця. Мороз, обидва у ватянках, валянках і рукавицях. Руки в кишенях, рушниці під пахвами. Ідуть полем, “витоптують” здобич, тихо про щось бесідуючи. Раптом просто з-під ніг вистрибує заєць. Допоки витягували руки з кишень, стягували рукавиці, діставали з-під пахв зброю, прицілювалися, зайця вже й не видно було… Але друзі раділи. Хіба ж не весело було їм дивитися, як відчайдушно дременув полем вухань, помахуючи куцим білим хвостиком?..
Схожий мисливський епізод увійшов у фільм “Із життя Остапа Вишні”, де головну роль блискуче зіграв Богдан Ступка. Осінь, берег озера, полювання на качок. Постріл. З гущавини всохлого очерету, чвакаючи чоботами, повагом виходить з рушницею Вишня-Ступка. “Що, Павле Михайловичу, знову не влучили?” – лукаво запитує його приятель, дід-єгер, який уже розпалив багаття і накриває на траві імпровізований стіл. “Ні, я влучив! – запевняє Вишня-Ступка. – А вона полетіла…”.
Остап Вишня зі своїм підірваним таборами здоров’ям не тільки не боявся смерті, а насміхався над нею. У 1949 році у подячних листівках друзям, які привітали його із шістдесятиріччям, закінчив текст так: “Забігайте на похорон!”. Богдан Рильський згадував, як приблизно у той час в Ірпені під час перебування в тамтешньому будинку творчості письменників в Остапа Вишні раптом почалася кровотеча. Про транспортування його машиною жахливими дорогами навіть не йшлося – не лише у столицю, а навіть до залізничної станції, куди мав прийти поїзд з причепленим санітарним вагоном, про що потурбувався Максим Рильський. Він навіть домовився, що потяг на хвильку зупиниться якнайближче до будинку творчості, а друзі піднесуть туди Павла Михайловича на ношах. “Обережно, повільно несуть хворого друзі, серед них і батько, – згадував Богдан Максимович. – Чую кволий голос Остапа Вишні: “Нічого, Максиме Тадейовичу, це ще тільки генеральна репетиція…”.
Помер Остап Вишня від серцевого нападу 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому цвинтарі Києва.
За матеріалами українських видань
