Спецслужби УНР. У боротьбі за українську державність

Три роки тому, 17.11.2019 у турецькому виданні “Мilliyet” було опубліковано матеріал журналіста Ісмаїла Шахіна про віднайдену у Стамбулі, на законсервованому католицькому кладовищі Latin Katolik Kabristan могилу представника уряду УНР у Стамбулі Володимира Мурського, очільника української дипломатично-розвідувальної місії 30-х років ХХ ст.  Місце поховання встановили завдяки історикині-аматорці Алії Усеновій та відновили зусиллями Генконсульства України у Стамбулі.

За рік до того на православному грецькому кладовищі Стамбулу віднайдено поховання ще кількох представників української громади, які там провадили свою діяльність Миколи та Катерини Забелло, Дениса Хвилі та Олександра Адісєвіча.

Це збіглося у часі із розсекреченням Галузевим держ. архівом Служби зовнішньої розвідки України оперативної переписки агентів ОДПУ, а також історичною подією в сучасній Україні отримання Томосу для Православної церкви України 6 січня 2019-го року. Закономірно, що ці події стали відправною точкою для сучасних дослідників науковців та журналістів, що вивчають та осмислюють діяльність українських інституцій у Туреччині у 20-30-х роках ХХ ст.

АГЕНТ “НАДІЯ”

Однак, розсекречені документи під грифом “Надія”, зокрема справа №7, детальні агентурні донесення про особисте життя, побут і звісно, розвідувальну та дипломатичну діяльність української місії у Стамбулі, зокрема, представника уряду УНР в екзилі Володимира Мурського дають чітко зрозуміти: чи не кожен крок українців був відомий радянським спецслужбам. Займалися цим надійно законспірований в середовищі громади агент чи агенти, яких ЧК вдалося завербувати у Стамбулі ще у двадцятих роках.

Ретельно вивчивши контекст документів, порівнявши грифи донесень, деталізований опис подій та кодові агентурні номери, припускаємо, що одним із головних постачальників оперативної інформації, по-суті таким завербованим агентом був колишній капітан царської армії, “врангелевець”, сотник армії УНР, подолянин з походження, Микола Миколайович Забелло та ймовірно, причетною його дружина, Катерина Забелло.

Радянська резидентура та ОДПУ мали більш, ніж вичерпне розуміння про побут, особисте життя, наміри, плани та діяльність української дипломатично-розвідувальної місії у Стамбулі.

Завдяки глибокому агентурному проникненню радянських спецслужб в еміграційні кола радянські спецслужби контролювали  практично все листування української громади Стамбулу з Варшавою та іншими центрами Європи, де перебували представники екзильного уряду УНР.

У ПРОТИСТОЯННІ

Діяльність стамбульської платформи та  власне, дипломатичної місії Мурського, все більше дратувала совєцькі спецслужби, бо навіть за відсутності належного фінансування урядом УНР, “незалежних фондів” і повну залежність від польських дотацій, “український нунцій” продовжував свою роботу.

Постійно проживаючи та працюючи у Стамбулі, Володимир Мурський вирішував проблеми української діаспори; допоміг понад 80 опозиційним політикам виїхати з України з родинами та приїхати до Стамбулу; завдяки своячниці, яка співпрацювала з українськими і французькими спецслужбами, Марії Пчелінській налагоджував контакти з керівниками органів державної влади Туреччини, представниками іноземних дипломатичних представництв і спецслужб; збирав інформацію розвідувального характеру щодо подій в Україні та організацію доставки морським шляхом в українські порти, насамперед Одесу, друкованих пропагандистських матеріалів проукраїнського змісту.

За час роботи у Туреччині Мурському вдалося налагодити робочі контакти з Вселенським Патріархатом, зокрема особисто з Патріархом Фотієм ІІ.

За організаційного сприяння В. Мурського у 1930 році відбувся візит до Стамбулу Голови Ради міністрів УНР в екзилі В’ячеслава Прокоповича, під час якого на зустрічі Прокоповича з Фотієм ІІ йшлося про надання автокефалії Українській православній церкві.

Вдалося налагодити тісну співпрацю та підтримувати стосунки із керівниками кримськотатарської діаспори в Туреччині, зокрема із Джафером Сейдаметом (Киримером).

У 1932 році за участі В. Мурського розроблено та узгоджено з керівництвом Уряду УНР проєкт Угоди про створення Союзної держави України та Криму, який передбачав взаємне визнання незалежності УНР та Кримської Республіки і заснування спільної союзної держави після повалення більшовицького режиму.

Не менш важливу роль відігравала і його пропагандистська робота: серед представників турецького уряду й іноземних дипломатичних місій він поширював свої праці, видані турецькою мовою “Україна та її боротьба за незалежність” (1930 р.) “Справжнє обличчя нової Росії” (1932 р.). Першу книгу автор презентував Президентові Турецької республіки Мустафі Кемалю, про неї схвально відгукувались у турецькій та

азербайджанській емігрантській пресі, а другу – надіслав турецьким

політичним, військовим і культурним діячам.

Окрім цього, Мурський опублікував велику статтю про Україну в журналі “Альманах”, який представники азербайджанської діаспори видавали у Стамбулі турецькою мовою та поширювали на сусідні країни арабського Сходу – Персію, Афганістан, Єгипет, Ірак, мусульманську частину Індії.

Також налагодив дипломатичні стосунки із представником японського уряду полковником Іммурою і передав японській стороні меморандум, який засвідчував дієву готовність уряду УНР в екзилі до співпраці та спільного із Японією протистояння СРСР.

Окрім відсутності належного фінансування й подальшої активізації очолюваної Мурським “стамбульської платформи” на перешкоді стали події, які, по-суті спричинили згортання діяльності представників уряду УНР у Стамбулі.

ПОМРИ, ТА НЕ СЬОГОДНІ

Рівень масштабності операцій щодо знищення тих чи інших осіб визначав їх значимість в емігрантських колах, активність в антибільшовицькій боротьбі, а у випадку перебіжчиків з СРСР – наявність в їхньому розпорядженні секретної інформації. Суттєву роль відігравало також небажання загострювати стосунки із країнами, в яких проживали емігранти, і які могли гостро відреагувати на “силові акції” на своїй території. Показово, що у 1920-х рр. радянським спецслужбам приписували лише кілька гучних акцій – зокрема, вбивство Головного Отамана  Армії УНР та Голови Директорії С. Петлюри, а також смерть білогвардійського лідера генерала П. Врангеля. Навколо першого інциденту вдалося лише через багато років зняти наліт московської пропаганди, а під нею виявити чітко сплановану кампанію не тільки фізичного усунення українського державця й лідера, але й подальшого очорнення його постаті і діяльності, витворенню пропагандистського фейку про “Петлюру-зрадника Галичини”, “Петлюру-антисиміта”, тощо. Другий інцидент було кваліфіковано як випадковість і лише у пострадянський період оприлюднили докази, що це була операція чекістів.

Тим часом, 19.07.1935-го році, в Стамбулі передчасно помирає Володимир Мурський у віці 47-ми років від невиліковної хвороби геммораїчної пухлини мозку.

За два-три роки до того помирають від онкології інші активісти стамбульської місії   Денис Хвиля, Олександр Адісєвіч ще молоді, активні люди.

29 грудня 1935 відходить у засвіти 60-ти літній вселенський патріарх Фотій II, одразу ж за Мурським.

30 жовтня 1938 р у Варшаві за дивних обставин помирає керівник контррозвідки УНР Всеволод Змієнко, з яким стамбульська резидентура спецслужб УНР підтримувала найтісніші зв’язки. А у 23 травня 1938 р., у Роттердамі від вибуху пекельної машини, підкинутої радянським агентом-кіллером Павлом Судоплатовим (“Валюхом”) гине Євген Коновалець. До діяльності стамбульської місії він мав безперечну причетність через налагоджені Володимиром Мурським контакти з урядом Японії (через військового аташе Іммуру) та плани українців на Зелений Клин, який передбачалося перетворити на буфер між Японською імперією та совєцькою Росією, місце гуртування та військової підготовки українських патріотів, аби “тримати Москву у шаху” як висловлювався сам Коновалець.

10 листопада 1938-го року від діагностованого раніше цирозу печінки

помирає і засновник ідеології турецького націоналізму Мустафа Кемаль Ататюрк, що вельми прихильно ставився до контактів із урядом УНР в екзилі а за деякими відомостями, підтримував українську еміграцію в Стамбулі, зокрема діяльність Володимира Мурського.

Трагічні події із активістами української громади у Стамбулі аж ніяк у 30-х не зачепили здоров’я самого Миколи Забелло. Він помре від онкології пізніше.

На відміну від його дружини, Катерини Забелло, яка також помирає від онкології у Стамбулі 28 жовтня 1943 року. Подальшу діяльність М. Забелло як агента ОДПУ-НКВС ще треба ретельно вивчити та дослідити, виявити нові свідчення та розсекретити документи, більшість із яких є в архівах РСФСР або ж ще не розсекречені.

ПЕРША ВЕРСІЯ “НОВАЧКА”?

По-суті за короткий час не стало усіх найактивніших “турецьких” фігурантів, що були причетні до проукраїнської діяльності, діаспорянського проєкту Української далекосхідної республіки на території Зеленого клину та Автокефалії, який було надовго припинено.

По смерті Володимира Мурського дипломатично-розвідувальна місія у Стамбулі згорнула свою діяльність, як і діяльність громадської інституції, і уряд УНР в екзилі більше не скеровував сюди своїх представників. Ланцюжок дивних смертей свідомих українців у Стамбулі наводить дослідників діяльності стамбульської платформи на певні висновки. На думку колишнього офіцера Служби зовнішньої розвідки України,

дослідника цього періоду і автора численних публікацій на ресурсі “Історична правда” Дмитра Козлова не можна повністю відкидати й можливі методи роботи радянських спецслужб з усунення політичних супротивників.

В інтерв’ю турецькому виданню “Мilliyet” Дмитро Козлов зазначає:

Мурський помер дуже молодим у віці 47 років. На той час Стамбул був

містом, де діяла ГПУ, яка на той час була КДБ, була найбільш інтенсивною. А на той час у російської спецслужби були “лабораторії”. Є велика ймовірність, що вони розробили ліки чи вірус. Тому що Олександр Адієсевич, попередник Мурського, помер дуже молодим, а причиною смерті став рак. Денис Хвиля, друга людина у діяльності стамбульської платформи також помер від раку в молодому віці. Навіть помічник Мурського Микола Забелло та його дружина Катерина також стали жертвами раку. Все це не може бути випадковістю”.

Матеріал створено на основі  досліджень, архівних документів у форматі кандидатської дисертації “Діяльність українських інституцій в Туреччині в 20-30-х роках ХХ ст.”

Лора Підгірна,

аспірантка КПНУ ім. І. Огієнка,

письменниця, громадська діячка

м. Кам’янець-Подільський