Міста, як і люди, мають свої обличчя. Відтак Івано–Франківськ для багатьох мільйонів українців у добу Пушика мав, безперечно, лице Степана Григоровича: доброго, світлого, дотепного, гострого на слівце і надзвичайно талановитого. “Як тоді казали, що на Прикарпатті хтось мусить бути такий, якого знали б за межами області.
І тим хтось був я”, – скромно зізнавався поет, якого знали і любили всі. Степан Пушик (26 січня 1944 – 14 серпня 2018) – яскравий і самобутній представник карпатської поетичної школи, який вважав, що доля письменника – бути барометром епохи. Він – авто одного з найбільших рукописних щоденників у світі, який налічує близько 300 томів, у кожному з яких є до 200 сторінок. З–під його пера вийшло понад 50 поетичних і прозових книжок – оригінальні поезії, твори для дітей, великі прозові форми. Композитори поклали на музику більше півтори сотні його поетичних творінь. Йому щастило писати з Анатолієм Кос–Анатольським, Олександром Білашем, Володимиром Івасюком, Борисом Буєвським, Анатолієм Пашкевичем, Геннадієм Татарченком, Миколою Литвином, Остапом Гавришем. Його пісні співали найіменитіші виконавці від Дмитра Гнатюка, Юрія Гуляєва, Миколи Кондратюка, Михайла Сливоцького, Назарія Яремчука, Анатолія Мокренка – до самодіяльних ансамблів та хорових колективів. А пісню “Козак гуляє”, також народжену Степаном Григоровичем, вважають народною, і музику до неї як писали, так і досі пишуть сучасні композитори–співавтори.
“У три хвилини можеш вкласти долю, життя, батьківський поріг і Батьківщину – все”.
“У кінці1960-их на початку1970-их я навчався в московському літературному інституті, а мешкав у Івано-Франківську, – згадував ті часи Степан Григорович. – Проривом у професійну естраду стала поезія “Треба йти до осені” на музику Олександра Білаша. А згодом народилася “Течія”. Спочатку вірша показав Ігореві Покладу, але він його чомусь не зацікавив. Саме тоді неймовірну популярність мав студентський ВІА “Опришки” Івано-Франківського педінституту. Керівник ансамблю Руслан Іщук написав музику до “Течії”, і вона прозвучала у музичному телефільмі “Червона рута”, який знімали 1971 року в Яремчі. Запис нашої пісні знімали в Києві, у вагоні потяга, який винайняла студія “Укртелефільм”. Софія Ротару там у супроводі “Росинки” “заспівує” соло, насправді звучить голос вокалістки ансамблю. Цей фільм поріднив мене з Володею Івасюком.
Потім з’явилася пісня “Любисток”. Підштовхнула до написання вірша дівчина, яку мав тоді в горах, її псевдонім був Ксенія Новокарпатська. 1968 року я поїхав написати нарис про зйомки кінофільму “Анничка” з Іваном Гаврилюком, Іваном Миколайчуком, Броніславом Брондуковим і Костем Степанковим у ролях. Звісно, заїхав й до своєї любаски, щоб зробити репортаж про полонину. Коли сходив вниз, тоді народилося “Синь Карпатських гір і синь небес, І дівочі оченята сині. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонині…”
Вірш надіслав у Київ Олександрові Білашу. Він досить довго з ним нічого не робив. А якось до мене на роботу навідався (тоді працював у редакції газети) прикарпатський композитор Богдан Юрків і попросив декілька віршів, серед них був і “Любисток”. Богдан досить швидко написав музику. Якраз на гастролі до нас приїхав Дмитро Гнатюк, і Юрків запропонував йому заспівати. Було це в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, куди легендарний співак, який завжди був закоханий у живопис, прийшов на чиюсь виставку.
Тоді Дмитро Михайлович попросив зустрічі зі мною. Перше, що сказав мені: “Завтра у мене концерт у Косові, їдемо разом, там заспіваю твій “Любисток”. Гнатюк спочатку заспівав мою давнішу поезію “Треба йти до осені” на музику Олександра Білаша, а потім сказав: “Зараз для вас уперше прозвучить прем’єра пісні, автор вірша якого нині є у глядацькій залі!” І витягнув мене на сцену. Ось так пішов у люди “Любисток”.
Одного разу чую по радіо передачу “Від суботи до суботи”, де мій “Любисток” звучить у виконанні Миколи Кондратюка (його тоді називали Контр-Гнатюк), але музика була іншою. Виявляється, що й Білаш на той час зробив свій варіант мелодії. Так ця пісня існує й досі у двох мелодіях, кожна є по-своєму цікавою. Треба сказати, що Дмитро Гнатюк вже співав “Любисток” з музикою Богдана Юрківа на різних заходах у Києві, її сприймали краще, аніж виконання Миколи Кондратюка з музикою Олександра Білаша, на що останній якийсь час нагнівався на мене. Правда, згодом Олександр Іванович змирився і написав чардаш на мій вірш “Над горою місяць повен”, яку знають з голосу Анатолія Мокренка, Миколи Кондратюка і багатьох інших співаків.
Ще є кілька пісень з Борисом Буєвським. Мені подобалася його пісня “На долині туман”, тому й запропонував кілька своїх віршів. Так у нашому спільному доробку з’явилися пісні “Як повіє теплий вітер” і “Карпатська ніч” (її співали Юрій Гуляєв, Віктор Андросов).
Хоча з написаного мною найбільш вдалими вважаю слова до музики танцю аркан, який виконують добрий десяток колективів України (це вокально–хореографічна картина “Дума про Довбуша”) і “Любисток”.
Видав уже понад пів сотні книжок. Є у мене переклади на багато мов світу, твори можна знайти навіть у дитячих читанках…Але найулюбленіше заняття – творити пісні: у три хвилини можеш вкласти долю, життя, батьківський поріг і Батьківщину – все”.
“Пісню про матір” я заспівав в Івано-Франківській обласній філармонії 1979 року. Написали її мої друзі – поет Степан Пушик (у моєму репертуарі близько півтора десятка пісень на його вірші) та композитор Василь Їжак, – говорив Михайло Сливоцький про піснетворця, твір якого став лідером радіо і телевізійних вітань того часу. – Прем’єрне виконання відбулося під шквал оплесків, і я відчув, що твір матиме довге життя”.
“Володя Івасюк мав унікальне відчуття рідного слова”.
“Першою нашою роботою була “Стоїть пшениця, як Дунай”. Це була пісня-посвята одній золотокосій дівчині з Коломиї, яка дуже подобалася Володі. Єдине, що змінив композитор у віршах, слово “коси” на “волосся” – і вийшло так: “Кохані очі – небеса, волосся – золото пшеничне”. Я ж писав узагальнено, а Володя, скоріш за все, був прив’язаний до реального образу, мабуть, у його красуні було гарне волосся… – з особливим теплом Степан Пушик повертався у ті часи. – Друга наша пісня “Я ще не все тобі сказав” була, здається, чи не останньою у творчості Івасюка. Пригадую останні приїзди Володі в Івано-Франківськ. Було це у січні 1979-го, а потім – наприкінці березня. Привіз платівку-гігант: з одного боку фотографія Софії Ротару, а з другого – його.
Коли прийшли до мене додому на обід, то до хати стали забігати й сусідки, щоб зблизька глянути на Івасюка. “У нього такі сині очі, що можна в них утопитися”, – перешіптувалися. Я кепкував з друга: “Одружуйся, бо ж старого парубка оженити – як старого коня продати”.
“А хіба я вже такий старий”, – віднікувався Володя.
Йому було двадцять дев’ять…
Того дня ми багато переговорили про різні справи. Він агітував написати лібрето опери або ж балету, і я запалився це зробити.
Потім телефонував, аби подумати про кількаденний відпочинок у горах: треба набратися сил перед сесією – складав іспити за два курси консерваторії, щоб вивільнити час для творчості. Згодом приїхав ще раз до Івано-Франківська, привіз нову співанку: “Оце твоя пісня. Буде називатися “Я ще не все тобі сказав”. Тепер же ж бачу в тій назві щось містичне.
У пісні “Я ще не все тобі сказав” довелося на вимогу Івасюка дещо підправити. У мене було “повіяв вітер і нарвав дощів”, Володя змінив на “накосив дощів”. Cлово “нарвав” його не влаштовувало. Івасюк мав унікальне відчуття рідного слова. Запис зробив Назарій Яремчук, але в ефір пісні не пустили. Виявилося, що раніше в Канаді вийшла платівка, кошти від реалізації якої пішли на підтримку політв’язнів срср. Там були й пісні Івасюка. “Гріх” на ті часи страшенний.
Боже, скільки проблем з КДБ мав Володя, неодноразово його хотіли завербувати. Чим усе закінчилося – нині відомо! Таланту, бажання кращого, вільнішого життя йому не пробачили”.
“Білозір, як і Володя Івасюк, був з інтелігентної когорти свідомих молодих українців”.
“Білозірова “Ватра” у гуцульських концертних залах мала постійні аншлаги, її чекали з нетерпінням щоразу і квитки розкуповували заздалегідь, – визнавав Степан Григорович. – Я не раз сидів у залі і милувався свіжим подихом Білозірових пісень, які він так майстерно писав на вірші мого львівського друга Богдана Стельмаха. Особливо виділялася “Світлиця” та “Нам не зашкодить чарка вина”.
Після того пам’ятного концерту вже за північ ми зібралися на пізню вечерю в педінститутському гуртожитку. Зі мною були Михайло Сливоцький та Юрій Фейда. Ігор прийшов з Оксаною. Ми за столом переговорили про все: від анекдотів – до артистів естради, поетів, композиторів. Розмовляли про “Бітлз”, його улюблений “Uriah Heep”, про Володю Івасюка, якого шанували і поважали всі, про долю української пісні. Ігор був дотепником, душею товариства. Любив жарти сам і залюбки слухав інших. Час збіг так швидко, що вже світало, а ми не могли наговоритися. З Білозіром не пощастило нічого народити. Я тоді писав прозу, якраз працював над романом “Страж-гора”, з яким мене висунули на здобуття Шевченківської премії. Не судилося нам.
Коли в другій половині 1980-их Білозір почав з “Ватрою” співати народну пісню “Зеленеє жито, зелене”, я іронізував зі слів. Казав Ігореві, що вони браконьєри: “Хто ж зелене жито жне?” Але Білозір не лише сам жартував, а й цінував жарти інших. І я це завжди відчував. Він, як і Володя Івасюк, був з інтелігентної, великодушної, високо моральної когорти свідомих молодих українців. І це тішило”.
“12 різних мелодій народилося у нас та за кордоном до мого вірша “Козак гуляє”
“Вірш “Козак гуляє” написав ще 1968 року. Завжди відчував, що з нього рано чи пізно буде гарна пісня, – зазначав поет. – Якось спробував дати його разом з іншими віршами в районній газеті буковинської Путили. Через кілька днів мене викликали в Івано-Франківський обком партії. Пришивали антирадянщину та ідейну незрілість. Правда, до мене місцеві комуністи ставилися більш-менш лояльно, адже мої пісні співали провідні артисти, та й на різних звітних днях без моїх творів не відбувався жоден концерт. Як тоді казали, що на Прикарпатті хтось мусить бути такий, якого знали б за межами області. І тим хтось був я. Звісно, про жоден друк “Козак гуляє” я й думати не міг. А коли до влади прийшов у москві горбачов, настало потепління й щодо моїх віршів. І саме у той час бандурист Микола Литвин запитав, чи не маю чогось для нього. У щойно надрукованому журналі “Вітчизна” була добірка моїх віршів, серед яких – і “Козак гуляє”. У Миколи відразу народилася мелодія під козацький мотив.
Невдовзі свій варіант мелодії зробив прикарпатський композитор Богдан Шиптур. Потім до них долучилися різні композитори з України, Естонії, чимало бандуристів. За досить короткий час 12 різних мелодій народилося у нас та за кордоном до мого вірша “Козак гуляє”. Проте варіант Миколи Литвина мені найдорожчий, люблю також і те, що написав Богдана Шиптур, адже він був першим.
У різних пісенниках можна знайти, що пісня ця народна, періоду XVI століття”.
“Аби росла Україна з століття в століття!”
“Якщо навіть залишаться три українці, то я все одно буду українським письменником. Якщо хтось думає, що нас можна подолати, то хай поцілується в ніс. Того не вийде! Що таке чиновник? Це є той самий м’яч, поки на посаді – скаче, а коли спустити дух, то нема що копнути. Ні Пушика вам, ні пера!” – підводив риску щодо своєї творчості великий українець.
Серед тисячі віншувань – згадалися коротенькі рядочки Степана Григоровича.
Вчила мене мати віншувати…
Де вона тих добирала слів?
Вчила мене мати віщувати.
Добрим людям щастя й гараздів!
Засівна від Степана Пушика.
(Хлопчики посівають).
Сію, сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю!
Щоб ви міряли гроші мискою, а дітей – колискою.
Щоб у кожній кутині було по дитині.
Щоб ваша жона цвіла як весна, аби її чоловік, щоб жив сто літ!
Будьте такі багаті, як осінь на Прикарпатті,
Будьте такі здорові, як зима в Чорногорі!
Іди-іди, віншуванко, по цілому світу.
Іди-іди, віншуванко, від роду до роду.
Та й віншуємо пісень-танців рідному народу!
Щоб вони страхів не знали, ані лихоліття,
Аби росла Україна з століття в століття!
А як вона рости буде, і як буде в цвіті,
То ніколи не забуде, що живем на світі!!!
