Тарас Петриненко: “Був, є і хочу залишитися людиною, яка творить щось добре на цій землі”

10 березня, на Тараса, легенді української пісні сповнюється 70!

Тарас Петриненко: “Був, є і хочу залишитися людиною, яка творить щось добре на цій землі”

Свій непростий шлях на вершину української попмузики він починав з танцмайданчика. Шістнадцятирічним відразу збагнув, що можна і треба писати своє, рідне. Упродовж майже п’яти десятиліть нащадок давнього українського роду (мати з Полтавщини, батько з Київщини, про що лиш можна було мріяти, адже в основі рідної мови києвополтавський діалект) є яскравим представником своєї нації як у пісенному, поетичному, так і життєвому виразі. Формулу успіху і всенародної любові він гордо проніс крізь усі негаразди і непорозуміння навколо своєї самобутньої творчості. Не

осоромив, а якнайгідніше продовжив найкращі сімейні традиції Петриненків. Як мама, уславлена українська оперна співачка, син також і народний артист, і Шевченківський лауреат. Важко знайти того, хто б не захоплювався Тарасовими піснями (він автор музики і віршів), “Я професійний раб”, “Пісня про пісню”, “Україна”, “Господи, помилуй нас”. Вони, як і багато інших, поповнили золотий пісенний фонд нації.

 

Йому пощастило народитися у шляхетній родині, де був єдиним дитям великої любові, де велися розумні бесіди вишуканою літературною мовою, де міг читати потрібні книжки, де заходили в гості геніальні люди, де звучали рідні пісні. Не стати тим, ким ти є нині, свідомим українцем, просто не зміг би.

“Прізвище мамине, точніше, воно батькове (мати по-дівочому Паливода – старовинне козацьке), знали повсюди. Але воно не могло мені допомогти у тому, чим я займаюся. У полтавському селі народжена Діана Гнатівна, а в київському – Гаринальд Кіндратович. Не можна фальшиво використовувати те, чого досягли твої батьки, задля власної розкрутки. Природу обдурити дуже важко, – зізнається співак. – І справді, рідним було все довкола мене. Окрім людського оточення, яке в столиці України було геть російськомовне. У нашому ж помешканні – лише рідне: мова, родина, наші друзі, книги… Народився 10 березня, на Тараса, тому розмови про те, як назвати дитину, не могло бути у батьків, які є українцями. Правда, за своє ім’я мені доводилося боротися мало не від самого народження. У рідному Києві, коли називав своє ім’я, яке мені завжди подобалося, часто чув докір сторонніх людей батькові чи матері: “Что за дурацкоє ім’я, ви што, нє маглі нармально назвать рєбьонка?!” Могли навіть запитати: “А пачєму он у вас па-украінскі разгаваріваєт?”  Не міг зрозуміти, чому це чую в українському тролейбусі, який їде бульваром Тараса Шевченка у столиці моєї рідної Батьківщини?!”

Мабуть, ім’я зробило його таким, яким є. Він намагається усе свідоме життя відповідати своєму імені, яке в перекладі означає “бунтар, заколотник і революціонер”.

Мама, бабуся – жіноча половина нашої сім’ї – піклувалися про нього, як тільки могли, а тато був досить строгий, намагався все контролювати, тримати в руках, мав дуже непростий характер. Що ж до українства, то батько в цьому був категоричний і ніяких послаблень нікому не дозволяв: рідне і тільки рідне – понад усе! Ніколи не забуде тих народних пісень, які співав з мамою і бабусею на три голоси ще з раннього дитинства. А як співали на величні свята, колядували на Різдво! А було й так, що до них долучалися ті великі українці, яких нині вважаємо моральними авторитетами нації. А вони не раз гостювали у них. “Я дослухався до розмов, голосів, дивувався і зачаровувався вокальними здібностями кожного, – зазначає Тарас. – У тих веселих розмовах я вже пробував добирати відповідні акорди і акомпанувати на фортепіано. Знав, що у нас зберігалася та література, за яку можна було потрапити на 25 років сибірських таборів.

З часом зрозумів, що живу в досить неординарній родині. Мама – відома співачка, тато також творча натура. А це неабияк відрізняється від інших сімей, де люди ходять на роботу з 9 до 18-ої години. Ми з батьком частенько їздили з мамою на гастролі, коли вона співала з капелою бандуристів чи ще з кимось. Іншими словами, хотів я цього чи ні, був у тому процесі. Зрештою, так виявилося, що хотів! Мабуть, мама з татом і Господь Бог дали мені певні музичні здібності, а займатися чимось іншим я би ніколи не зміг”.

Свої перші самостійні творчі музичні університети Тарас пройшов на танцях, граючи для своїх ровесників рок-музику. Батьки дивилися на його вибір доволі спокійно, адже вважали, що це мине і юнак повернеться до академічної музики. Коли грав щось чуже, воно було цікавим, проте в той час почав писати власні речі. А воно зачепило конкретно! На все життя. Вдома стояло піаніно, на якому грав твори Моцарта, Бетховена, Баха, Рахманінова. Але в якусь мить відчув, що з під пальців народжується те, чого ще не було! Тоді збагнув, що може писати те, чого раніше ніхто не робив. Своє. Але було лячно на початках це комусь показати.

Перші паростки пісенності з’явилися саме в “Енеї”. Починав разом з Кирилом Стеценком, з яким разом навчався у спеціальній музичній школі імені Миколи Лисенка. Хлопці стартували на початку 1969 року, починали на шкільних вечорах, як і більшість музикантів, з танцмайданчиків. Самі собі робили гітари під керівництвом Тарасового батька.

Щастя в тому, що виконували власні обробки народних пісень, трохи грали “фірму”. Це було розумно. Не переспівували інших, а творили самі. Так з’явилися перші пісні на перші власні вірші.

А далі було навчання у Київській консерваторії, де навчався на двох факультетах, і звідки пішов з четвертого курсу… “А у мене не було альтернативи, адже музика стала змістом життя. Закінчив спеціалізовану музичну десятирічку, а далі – лише консерваторія, – повертається в той час Тарас Петриненко. – Мені пропонували стати піаністом і диригентом. А в душі відчувалося, що ні тим, ні іншим не буду. Батьки бачили в мені того, хто присвячує себе академічній музиці. А я торував собі власну дорогу. Хоча завжди знав і розумів, чого варті мамина слава і популярність, тому мусив бути постійно у пошуку, щоб не осоромити її.

Пощастило навчатися в хорових диригентів-корифеїв Анатолія Авдієвського, Павла Муравського. У мене починалися гастролі, тому залишив навчання на четвертому курсі консерваторії і більше ніколи до неї не повертався. Мене просто доїдав науковий комунізм. Тепер знаю, що музика мене вибрала сама. Шалений вплив, правда, мала на мене бітломанія. Коли на бобінному магнітофоні у троюрідної сестри у Чернігові вперше почув “Бітлз”, воно мене магнетично зачепило до сліз. Я почув демократизм, гармонічні послідовності, дивовижну мелодику, незвичну, просту, але її не кожен зміг народити. Тепер не можу пояснити чому сталося так, але завдяки “Бітлз” перейшов до власної творчості”.

Першу пісню, ліричну, “Весна і ти”, яка йому сподобалася, написав ще в школі. Її навіть опублікували у популярному журналі “Музична орбіта”. Також зняли і показали по телебаченню, а коли заспівав її на якомусь вечорі в консерваторії, то “на біс” довелося тричі повторити. “Весна і ти” ровесниця “Червоної рути” Володимира Івасюка, первісток його професійної роботи.

Його творчий шлях пройшов у різних колективах – “Дзвони”, “Еней”. “Візерунки шляхів”, “Гроно”.  Як не дивно, з ним переважно були ті ж музиканти, вони просто мігрували і змінювали назви. А після служби в армії Тарас Петриненко якийсь час керував знаменитим ансамблем жіночим “Мрія”. Ось тоді народилася “Пісня про пісню”. Це було десь у 1975-1976 роках. Навіть розучували її, але якось на репетицію зайшов директор Укрконцерту і сказав: “Що ви нявкаєте? Ви того співати не будете!” А якраз у той час прийшли відповідні накази щодо виконання пісень лише членів Спілки композиторів. Звісно, що пісня тоді не могла мати майбутнього. Назбиралося все докупи, співак зібрався і поїхав до Тули в “Червоні маки”, де його кликали і чекали, де мав більше свободи.

Пісні народжувалися по-різному, і швидко, і блискавично, і довго виношував їх. А ось “Пісня про пісню” з’явилася відразу, достатньо легко. Спочатку була мелодія, потім на неї наклав вірш “Зорепадом летять роки У минуле, у віки. Шлях, що пройдено не пройдеш, Що минуло не вернеш…” І майже десять років майбутній хіт лежав у шухляді. Коли ж повернувся до Києва 1987 року, то відразу згадав про неї. Домовився на студії у Будинку звукозапису і запросив маму, щоб вона заспівала з ним. Вона поняття не мала про яку пісню йдеться, але погодилася. Прийшла і вони вперше її там записали. Дивно, щоб у такому віці ще так гарно співати. Діана Гнатівна – молодчина.

А невдовзі Господь послав Тарасові творчого друга-однодумця – Таню Горобець. “З Тули я повернувся разом з Валерієм Смаглієм, до нас долучився гітарист Ігор Шабловський. Ми відновили “Гроно”на базі Київконцерту.  Хотілося мати й красивий жіночий голос. А Тетяна тоді працювала у Театрі естради. Ми зналися давніше, а почали разом працювати вже в “Гроно”. Вирішили спробувати працювати разом, і все вдалося! І після мами Тетянка чудово заспівала “Пісню про пісню”. З’явилися й інші прекрасні твори у її вокальній манері співу, – додає Тарас. – А потім була незабутня “Червона рута” 1989 року в Чернівцях, де не тільки було багато світла, диму, а й був вибух емоцій, яких українцям завжди бракувало. Це так видавалося, що ми ніби нічого не мали тоді в сучасній музиці. Як виявилося, його було і дуже багато. І це бабахнуло: фестиваль “Червона рута” долучився також до того, що розпалася та гріховна тоталітарна країна. І слава Богові, що ми брали в тому участь. І є тепер що згадати, адже все було справжнім, єдиним подібним святом пісні у житті. У Чернівцях ми багато співали, були й нові пісні: “Чорнобильська зона”, “Народний Рух”…”

Перед першою “Червоною рутою” 1989 року Тарас був у списках на звання

заслуженого артиста. Але пісня “Народний рух” викреслила його на довгий час. Його глядач усе розумів: у Львові, до прикладу, хтось на афішах дописував “народний артист України”.

“Ніхто мене не просив писати і співати “Народний Рух”, але пісня сама ніби вчасно народилася. Мене навіть на сцену “Червоної рути” не хотіли впускати. Хоча я й був членом журі й почесним гостем фестивалю. Коли прозвучав “Народний Рух”, здійнявся переполох, почалися гоніння. Люди нас просто пробивали крізь міліцейські кордони, щоб ми могли співати. Нас навіть хотіли відправити в Київ. Не раз мені натякали: “Ви нас падвєлі. Зачєм ви пєлі ету пєсню?” Та тому, що вважав за потрібне. І мене звідусіль викреслювали, – констатує Тарас. – А ще були 1991 та 1993 роки, коли під час гастролей у США залишилися мої музиканти з “Гроно” і нині там живуть, як емігранти. Ще вирушаючи з України за океан, я десь підсвідомо відчув, що хлопці не повернуться. Були такі підозри.  Фактично залишився лише з Тетянкою. На мою творчість це не вплинуло ніяк. Але десь по-людськи мені було прикро. Тим більше, що на мене там вилили відро помиїв. Так шукали причини для виправдання, щоби стати американцями. Правда, через кілька років вибачалися. Усі. Я пробачив, нехай їх і Господь простить”.

Пісні “Україно, Україно” минуло чотири десятиліття. “Так, вона написана 1982-го. Я не з тих, хто у житті зупинився на одному шлягері. Хоч щасливий, що зміг написати присвяту рідній Батьківщині, – визнає автор шедевру. – На щастя, мені таланить писати знову і знову. Певного страху, що колись

усе закінчиться, слава Богу, не маю.

Ця пісня також написана у шухляду, хоча була вона в нотах і постійно крутилася в моїй голові. Створив і розумів, що виконати її ніде не зможу. Чи навіть запис зробити тоді було нереально.

Спершу була мелодія, невдовзі – вірш, а далі час від часу шліфував пісню.

Коли ж з’явилася перша нагода, я цього шансу не втратив. Зробив запис. Пісня “Україно, Україно!” уперше прозвучала на радіо “Промінь” з легкої руки Вероніки Маковій – ведучої програм. Вона мені перед тим сказала: “Нас усіх завтра може посадять, але я цю пісню поставлю”.

Слава Богові нікого не посадили. Я мав друзів у москві, і коли у редакції “Ранкової пошти” пішла хвиля робити тематичні національні програми, знімальна група приїхала до Києва, мене одразу запитали, чи маю щось таке таке, що можна показати. Кажу – ось є така пісня. Вони – “Прекрасно, как раз етой пєснєй ми і закончім праграмму”. Так вона і прозвучала, а на другий день практично вся Україна знала уже цю пісню. Нині вже не можу впливати на долю власної пісні, але радий, що вона потрібна людям.

Коли моя мама зрозуміла, що пісні рідною мовою – моя дорога, що цим живу, вона завжди пишалася мною. І піснею “Україно, Україно”, безперечно, також. Та й батько, коли побачив, що маю власний стиль, власний почерк і це людям подобається, приносить радість, гордився мною.

Не знаю, звідкіля пішла у світ така нісенітниця, що мій тато – генерал. Насправді ним був мій дядько Шматко Іван Спиридонович. Батько мій теж був музикантом, він закінчив музичне училище. Уже в зрілому віці вступив до університету і здобув фах журналіста. За що тільки не брався, у нього все вдавалося. Мав золоті руки і міг власноруч змайструвати літак чи пароплав і підводний човен – що завгодно.

Тато дуже рано залишився круглим сиротою. Він зліпив з себе дуже класну людину. У батьків були прекрасні стосунки, любили і шанували одне одного завжди. Усе робилося з великої любові. Тато допомагав матері в усьому. Саме він спонукав її закінчити аспірантуру після закінчення консерваторії. Наполягав рухатися далі. Можна без перебільшення сказати, що був продюсером у неї. Їм пощастило мати одне одного!

Батько був телевізійним журналістом, працював на Українському телебаченні, друкувався у різних виданнях. На жаль, ще у молодому віці захворів. Ниркова хвороба почалася коли йому сповнилося 35. Усе своє життя був справедливим, чесним, а за Україну міг порвати будь-кого. Спочив у Бозі досить рано, 50-літнім, у 1980-му, похований на Байковому цвинтарі в Києві. Мама до нього приєдналася в 2018-му”.

Хіба міг юнак у квітні 1970-го, коли урочисто відкривали палац “Україна” (він жив неподалік і був свідком будови), подумати, що колись за честь буде вийти на головну сцену, де майже чотиритисячна глядацька аудиторія зустрічатиме його і його пісні стоячи. Ради цього Тарасові Петриненку варто було народжуватися і жити: “А якось трапився казус. Щоразу, коли виступав в “Україні”, мій вихід завершував концертні дійства. А якось хтось запропонував почати з пісні “Україно, Україно!” Глядач піднявся з крісел, постояв, підспівав, поплескав. А невдовзі половина потихесеньку розійшлася. Для них концерт було закінчено. Буває таке, що народ полюбить і вибере для себе одну пісню і заради неї приходить. Більше так не ризикували.

Так сталося, що на життєвій дорозі мені щастило на чудових людей, які мене розуміли. Пощастило з родиною, друзями. А найголовніше, що звання  та визнання мене не зіпсували. Знову ж, завжди є що повернути владі,

якщо вона мене буде ображати. Але звання зовсім не вплинули на мене.

Від цього не став писати більше, не з’явилося більше концертів. Звісно, мені приємно, що у нашій родині двоє Шевченківських лауреатів.

Завжди було важко і складно, але так, як є тепер, не було ніколи раніше. І тепер це реально відчуваю. Проте глядач мій не зрадив, надалі приходить на мої виступи, хоч багато хто думає, що переїхав до Канади чи припинив творчу роботу. Але я співаю.

Ось така у мене доля. Іншої і не уявляю. Якщо стаєш пронирою у житті, перестаєш бути творцем. А я був, є і хочу залишитися людиною, яка творить щось добре на цій землі”.

Тарас Петриненко: “Був, є і хочу залишитися людиною, яка творить щось добре на цій землі” Тарас Петриненко: “Був, є і хочу залишитися людиною, яка творить щось добре на цій землі” Тарас Петриненко: “Був, є і хочу залишитися людиною, яка творить щось добре на цій землі” Тарас Петриненко: “Був, є і хочу залишитися людиною, яка творить щось добре на цій землі” Тарас Петриненко: “Був, є і хочу залишитися людиною, яка творить щось добре на цій землі”