Таємниці кохання Михайла Коцюбинського

Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16-річну дівчину, яка не звертала на нього анінайменшої уваги.  Вирішивши за будь-яку ціну стати великою людиною і завоювати серце своєї коханої, він почав читати книжки. Невідомо чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.

1880-і роки – один із складних періодів у нелегкому житті молодого Михайла Коцюбинського. Тут і духовний та фізичний занепад хронічно безробітного батька, що скінчився смертю останнього; і сліпота матері; і страшні злидні родини, коли доводилось налатувати латку на латці, зв’язувати мотуззям черевики; і розбиті здавна плекані мрії про навчання та зв’язану з ним корисну для народу роботу; і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями, про що він говорив, що “везе, як сліпа кляча в шеретівці”; і дикі наїзди жандармів з обшуками та допитами…

Мабуть тому (хоч у цей час 22-річний Михайло мав роботу у Вінниці, яка давала більші заробітки, ніж запропонована робота домашнім вчителем), 18 лютого 1886 року він виїхав з Вінниці у село Михайлівка Ямпільського повіту. Хлопець зважився покинути “захлялий город” і виїхати у село, щоб підкріпити своє кволе здоров’я. Роки бідувань, постійні недоїдання, непевність у завтрашньому дні, “ласкава опіка жандармів”, переживання за долю своєї незабезпеченої родини підточували незміцнілий організм юнака.

Працював вчителем у Михайлівці. Одного разу до господарів приїхала молодша сестра дружини, дзигівська попівна Марія Міхнєвич, яка познайомилась з Коцюбинським і незабаром зблизилась з ним. Нові знайомі чимало часу проводили за спільними розмовами, нерідко разом читали книги, прогулювались чудовим лісом. Михайло вчив Марію польської мови, читав з нею роман Г. Сенкевича “Вогнем і мечем”.

Захоплений передовими народницькими ідеями, юнак намагається свою молоду і розумну приятельку витягти з-під опіки батька-священика. Коцюбинський агітував її здобути “рожеву самостійність”, тобто йти у люди, вчитися, щоб стати фахівцем і бути незалежною, корисною для суспільства людиною. За прикладом тодішніх народників, Михайло добивається, щоб Марія їхала до Вінниці, навчилась якогось ремесла, заробляла на хліб своєю працею.

Наприкінці травня 1886 р. Михайло Михайлович повертається до Вінниці і з головою поринає в роботу. Але дуже часто думками переноситься до Михайлівки, де зустрів і покохав Марію Міхнєвич. Від’їжджаючи додому, Коцюбинський взяв у неї обіцянку приїхати до Вінниці. Про те, що майбутній український письменник справді був закоханий у Марію Федорівну, свідчать його листи до неї.

Їй він присвятив вірші “Новорічне побажання” (на 1887 р.), “Як раннім морозом побитії квіти”.

Михайлу все-таки вдалося умовити дівчину покинути родину, ослухатися батька-священика і почати жити самостійним життям: у січні 1887 р. Марія Федорівна переїхала до Вінниці і тут, правда, з перервами, аж до весни 1888 року, вчилась кравецтва в одній з майстерень.

Але наступив 1887 р., який, мабуть, став чи не найсумнішим у чорному десятиріччі Коцюбинського, коли до всіх численних прикростей (усвідомлення повного розгрому народовольського руху, з яким було пов’язано так багато надій і сподівань; а смерть, ув’язнення і заслання багатьох чесних, хоробрих, запальних юнаків — друзів, знайомих і незнайомих — не принесли нічого) додається ще й розчарування у першому коханні. Про це свідчить третій і останній з відомих нам листів Коцюбинського, писаний після того, коли Міхнєвич прожила кілька місяців у Вінниці.

М. Міхнєвич пояснювала, що вона не бажала псувати життя молодому письменнику, бо він не міг одружуватись, маючи на утриманні цілу родину. Та й одруження, на її думку, зашкодило б його літературній роботі.

Незважаючи на зміни, що сталися у взаєминах молодих людей, вплив Коцюбинського на Марію Міхнєвич мав свої наслідки. Її листування з Коцюбинським продовжувалося ще кілька років. Небуденна постать письменника, видно, врізалась їй у пам’ять на все життя. Вже на схилі літ, у 1920-х роках, Марія Федорівна згадувала дуже багато деталей про свої зустрічі й розмови з Коцюбинським. І дуже шкода, що її спогади не були опубліковані тоді і зараз, мабуть,  вони десь зникли.

***

Це було 1886 року. Наступного року у взаєминах Коцюбинського з Марією Федорівною наступило явне охолодження. Проте Коцюбинський, як сам про це каже, “завжди був великим оптимістом”. Настрій занепаду був тимчасовим, скороминучим. Воля до життя, до праці перемогла.

У грудні 1894 р. на з’їзді “Громади” у Києві М.Коцюбинський знайомиться з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів Вірою Дейшою. Через деякий час він приїздить до Чернігова на запрошення В.Андрієвського, з яким працював у Молдавії у філоксерній комісії. Під час гостин у Бориса Грінченка знайомиться з молодими учасницями чернігівських молодіжних зібрань, зустрічається з Вірою Дейшою. Віра Дейша була передовою жінкою свого часу. Вона підтримувала цікаві знайомства, брала участь у нелегальних гуртках революційно налаштованої студентської молоді. З першої ж зустрічі він захоплюється цією непересічною особистістю.

“Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей і величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно… у мене після зустрічі на душі світлий сум і радість, що є на світі такі чудові дівчата”, – ось як описав свою зустріч з Вірою Дейшею у ті роки студент, а згодом видатний російський письменник В.Вересаєв. Між М. Коцюбинським і В.Дейшею виникла симпатія, яка у наступному взаємному листуванні переростає у палке почуття.

Про те, що це були дійсно споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: “Я так звик до тебе, ні, це слабкий вираз, краще – так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода”.

Михайло та Віра Коцюбинські біля свого будинку в Чернігові (фото 1902 року).

Невдовзі М. Коцюбинський знову приїхав до Чернігова. Віра Дейша влітку разом зі своєю товаришкою їде до Криму, де зустрічається зі своїм коханим Михайлом. А вже у вересні 1896 р. Віра Устимівна повернулася до Вінниці: подружжя чекало свого первістка, майбутнього сина Юрія.

Віра Дейша походила зі старовинного українського дворянського роду. Але у перший період свого подружнього життя молодята змушені були жити окремо, спілкуючись в основному через листування, оскільки М.Коцюбинський продовжував працювати у Криму.

Не можна не навести уривок з листа, де видно, яких теплих слів і образів добирає кохаюче серце письменника, щоб висловити свої почуття: “Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш, – пише Коцюбинський Вірі Устимівні. – Твої листи для мене – половина життя. От і нині дістав листа од тебе – і так мені добре, так легко і весело”.

Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів – ось якими були роки кохання Михайла і Віри. Коцюбинський заохочує свою кохану дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радіє з її перших успіхів.

Період 1903 і 1905 рр. відзначений дослідниками як час безпрецедентного спаду у творчій активності М. Коцюбинського. Негативно відбилися на літературній праці і особисті негаразди. На той час у стосунках Коцюбинського з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, по шести роках спільного життя сталася криза, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами. Михайло Могилянський, котрий знав подружжя Коцюбинських від перших років шлюбу, писав: “чудесная девушка” (Віра Коцюбинська) поволі злиняла, для цього було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка, в значній мірі її засмоктувала стихія “обивательства”: злиняло й почуття Михайла Михайловича”. А ось як про це пише донька Ірина: “Весь тягар побутових прикростей падав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й вдома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в господарстві…”

Письменник шукав психологічного комфорту поза шлюбом.

Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги по роботі у статистичному бюро – одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до коханої, вперше видані у 1938 році, стали бібліографічною рідкістю. 335 листів та записок до коханої – чималий том, або навіть роман у листах! У певний час М. Коцюбинський навіть думав розлучитися з дружиною і побратися з О. Аплаксіною. Проте сімейний обов’язок переважив, О. Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилась до кінця життя самотньою.

Михайло Коцюбинський з дружиною та дітьми. Зліва направо: Ірина, Віра, Роман, Юрій, Михайло, Оксана. Михайло та Віра Коцюбинські біля свого будинку в Чернігові (фото 1902 року)

***

Олександра Аплаксіна народилася 1880 р. в місті Витєґрі Олонєцької губернії. 1887 р. родина Аплаксіних переїхала до Чернігова. Закінчивши 1898 року із золотою медаллю Чернігівську жіночу гімназію, вона деякий час заробляла приватними уроками в маєтку поміщика Корчака-Котовича в Городнянському повіті Чернігівської губернії. Але цих заробітків бракувало, й в 1901 р. О. Аплаксіна влаштувалася на службу на книжковий склад Чернігівської губернської земської управи. 1902 року Олександра перейшла до іншого підрозділу управи – новоствореного оцінно-статистичного бюро, де служив Михайло Коцюбинський, і невдовзі привернула до себе увагу такої ліричної натури, якою був Михайло Михайлович. Натури, що прагнула нових злетів почуттів.

У перші роки служби в оцінно-статистичному бюро він пережив захоплення іншою працівницею – Вірою Божко-Божинською. Проте невдовзі це короткочасне захоплення поступилося місцем тривалому й глибокому почуттю до Олександри Аплаксіної, під знаком якого минуло останнє десятиріччя життя письменника.

Особисте знайомство 38-річного письменника з молодшою на 16 років Олександрою відбулося 1902 року на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю. Перший рік їхні стосунки були суто робочими. Наступного року він почав приділяти їй більше уваги, ніж іншим співробітницям, і невдовзі, на початку 1904 року, виявив своє почуття до неї. Не отримавши відповіді, він написав Олександрі записку з освідченням: “Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне”. О. Аплаксіна відповіла відмовою, хоча М. Коцюбинський уже тоді подобався їй, вона сумнівалася в щирості його ставлення.

Відмова зачепила Коцюбинського. Проте спонтанна симпатія Аплаксіної до Коцюбинського переросла в усвідомлене почуття: “Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А, между тем, если бы Вы знали, как мне необходимо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш голос, быть вблизи Вас” (грудень 1905 р.).

Побачення відбулося увечері 3 січня 1906 р. Коцюбинський і Аплаксіна гуляли містом і вперше говорили про взаємні почуття. Відтоді їхні побачення стали регулярними і відбувалися, як правило, в місті або на природі за містом; зрідка — вдома в Олександри, коли там більше нікого не було. Уривчасті побачення, гострота щастя від зустрічей (письменник зізнався, що з кожного побачення повертається буквально п’яний від щастя), радість очікування і згадування. Залежність від невблаганних суто зовнішніх чинників, передусім від погоди. Холод, дощ сприймаються як особисті вороги.

Буденні куточки сіренького провінційного одноповерхового Чернігова, вулиці, якими скільки ходжено, оживають, набувають світлості у променях палкого почуття: “Я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь… 40 минут я ждал, стемнело, и я потерял надежду увидеть тебя. Пошел к твоему дому, увидел только мягкий свет лампы из-под голубоватого абажура, гардину и больше ничего…”

Коцюбинський мав намір піти з родини, побратися з коханою й виїхати з Чернігова. Хоча закохані тримали своє особисте життя в таємниці, проте вже невдовзі воно стало предметом пліток на службі, й у травні 1907 року Віра Коцюбинська одержала анонімного листа, з якого випливало, що чоловік їй зраджує.

Сторож статистичного бюро, коли Михайла Михайловича не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. З цим листом Віра Устимівна прийшла до матері Олександри, прочитала їй листа та попрохала матір вплинути на своє доньку, погрожуючи, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства тощо. При тому сказала, що особисто з О. Аплаксіною розмовляти не буде, бо дівчина минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.

Відбулося з’ясування стосунків, М.Коцюбинський не наважився залишити родину: “Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму – этот конфликт между долгом и чувством”.

І хоча письменник й обіцяв дружині порвати з О. Аплаксіною, проте цього не сталося. Почуття М.Коцюбинського до Олександри взяло гору, й вони відновили побачення. Так тривало чотири роки – до останньої хвороби Михайла Коцюбинського, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліжка письменник плекав надію на зустріч зі своєю коханою Олександрою після одужання, але цим планам не судилося здійснитися.

Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної…

На відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, 1903. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

***

Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цвіли яблуні. Вона трималась осторонь його рідних і близьких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти його біля чола коханого.

Внаслідок пережитого стресу у Олександри Іванівни погіршився зір. До скасування земських установ (1918) вона не полишала праці в оцінно-статистичному бюро земства. Вийшовши у відставку, того ж року переїхала до Одеси, – ймовірно, сподіваючись емігрувати. Однак від’їзд за кордон через невідомі причини не відбувся, й Аплаксіна до 1921 року залишалася в Одесі, де завідувала столом особового складу Раднаргоспу, а відтак повернулася до Чернігова. Внаслідок перенесеної побутової травми вона остаточно втратила зір. Лікарі заборонили їй працювати й прописали суворий режим. Відтоді Аплаксіна жила на утриманні сестри Зінаїди та її дітей, – вірна своєму почуттю до Коцюбинського, власної родини вона не створила.

У 1926-1938 рр. Олександра Аплаксіна мешкала в Москві, де працювала її сестра, а з 1938 року – знову в Чернігові. На довгі роки її одинокою розрадою стали музика й література (домашні й знайомі читали їй уголос, до того ж вона опанувала шрифт Брайля), а також листування (писала листи власноруч наосліп).

Публікація листів Коцюбинського (1938) привернула до Аплаксіної громадську увагу. Нею заопікувалася родина брата Михайла Коцюбинського Хоми, який з 1934 року очолював музей Коцюбинського в Чернігові. Завдяки Хомі Коцюбинському Аплаксіна стала бажаною гостею музею, виступала перед екскурсантами, спілкувалася з приїжджими літераторами й науковцями. Зустрічі з нею шукали журналісти й дослідники творчості Коцюбинського.

Коли він помер, їй було лише 32 роки, але більше нікого вона не кохала.

“Не варто нічому дивуватися, адже він був живою людиною і нічого людське не було йому чуже…”, – скаже згодом про М.Коцюбинського його лікар Аркадій Утєвський.

Дім Коцюбинського у Вінниці

http://na-skryzhalyah.blogspot.com/

Famous Ukrainians