З 17 по 24 вересня 1989 року всі музичні шляхи вели в Чернівці: барди і джаз–банди, троїсті музики і рок–групи, рок–н–ролл і ритм–енд–блюз, фольк–кантрі–псевдоетнографізм і блюз–хард–рок, поп–естрада і соул–панк–джаз–рок, хеві метал і пісня–балада…
Чого лишень тут не було! У святі взяло участь 49 ансамблів популярної музики, 36 солістів, 30 рок–гуртів, 45 виконавців авторської пісні. Туди їхали, прилітали, припливали, а то й пішки діставалися не лише з усіх куточків України, а й з–за кордону. З Аргентини прилетіла 22–літня Клаудія Полотнянка (вона розмовляла такою виплеканою українською мовою, що їй навіть по–доброму заздрили наші співвітчизники), зі США – Ліда Чепівська та дует “Дарка і Славко”, Люба Білаш – з Канади, ансамбль “Роса” – з Югославії, Василь Чинч – з Чехословаччини, були співаки з Польщі… Українське телебачення вело щоденні прямі трансляції. Українське радіо “Червоній руті” віддало максимум свого ефірного часу. Пісенний фестиваль на центральному чернівецькому стадіоні “Буковина” відкрила фонограма незабутньої “Червоної рути” у виконанні Володимира Івасюка. Коли стих голос нашого геніального композитора й співака, пролунали перші акорди знаменитої пісні Тараса Петриненка:
“Україно, Україно!
Після далечі доріг
Вірне серце твого сина
Я кладу тобі до ніг…”
Хід фестивалю висвітлювали радіо “Свобода” (акредитований власкор Марта Зілик) та “Голос Америки” (а надворі – радянська дійсність!?). Щоденно виходила газета “Червона рута”. Вісник фестивалю”. Світ побачив шість чисел видання, останній накладом 5000 примірників і вартістю 30 радянських копійок вийшов 24 вересня 1989 року.
Люба Білаш: “Надворі була ще радянська влада. Не хотіли провокацій і своїм співом провокувати глядачів”.
“Я маю два імені – Люба і Маруся, належу до п’ятого покоління канадських українців. Народилася у Віннніпезі в сім’ї доктора Борислава і Доротеї Білашів. Предки мої з батьківської сторони походять з Тернопільщини (з села Зелена, Гусятинського району) та Івано–Франківщини (з Городенківського району). Предки моєї бабусі по татовій лінії походять з села Цигани Борщівського району, – каже Люба Білаш. – До Канади мій прапрадід приїхав у 1897 році. Моя мама Доротея походить зі старовинного фрізійського роду Укен. Тож у моєму характері тісно переплелися волелюбність і сила духу козаків та мрійливість і стійкість островитян.
У мене вдома завжди розмовляли українською, навіть якщо у нас є гості, ми теж говоримо українською.
Ми завжди співали. Любов до музики зародилася ще в дитинстві, коли заводили українські пісні з дідусем та з іншими членами сім’ї, які ще й грали на різних інструментах. Навчилася грати на скрипці, гітарі, виступала у складі багатьох хорів і вокальних ансамблів – у школі, в Пласті, у церковному хорі та тріо “Тирса”. Голос крові та голос далекої, ніколи не баченої Батьківщини, звучали завжди в мені. І Господь почув це!
1989 року мене запросили на Перший фестиваль української сучасної музики “Червона Рута”, де отримала приз за “неповторний сценічний стиль та виконавську манеру”. Їхала не сама, а з джазовим музикантом Іваном Стечишиним. Вислала йому свої пісні, щоб міг їх зіграти на фортепіано. Це було за тиждень до початку фестивалю й ми зробили лише одну репетицію.
У Канаді до багажу додали величезну валізу, такої більше ніколи не бачила. Як виявилося, в ній була атрибутика фестивалю (футболки, прапорці, сувеніри). З москви добиралися літаком до Львова, далі – поїздом.
У Літньому театрі в Чернівцях зробили другу репетицію.
Виступ відбувся 22 вересня 1989 року. Концерт – з’їзд музикантів-українців з усіх країв далеких і близьких – мав назву “До вогню і води Батьківщини”. Мене не відпускали. Хотіла виконати “Червону руту”, але віддала нагоду Клаудії Полотнянці. У фіналі всі учасники вийшли на сцену і публіка вигукувала “Ще не вмерла Україна”. Надворі була ще радянська влада. Не хотіли провокацій і своїм співом провокувати глядачів. І хтось із зали почав “Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля. Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…” Не передати почуттів, які переповнювали усіх нас: тих, що були на сцені, і тих, що стояли і гордо та впевнено, без боязні, підспівували у залі. Усі співали разом зі сльозами на очах. Подібного не відчувала ніколи”.
Славко Галатин: “Я почав з гімну. Зіграв декілька нот, глядачі здогадалися, що граю і схвально вибухнули шаленством шквалу оплесків”.
Батьки Дарки Конопади і Славка Галатина були серед перших повоєнних українських емігрантів у США. Обоє виростали в дусі українського патріотизму, кращих пісенних, музичних і духовних традицій. Найбільшим успіхом дуету був феєричний виступ (уперше в Україні!) у Чернівцях 1989 року. І Дарка, і Славко тепер мають другі подружжя. Проте й надалі успішно продовжують свої музичні кар’єри. Він під іменем Slau, вона (тепер під прізвищем Стебівка) – Darka Dusty.
“Мої батьки уродженці Західної України, тато із Золочівського району Львівщини, а мати – з села Німшин Галицького району Івано–Франківщини. Обоє емігрували до США у 1949 році. Я – наймолодший з їхніх чотирьох синів, – розповідає Славко Галатин. – Мені пощастило, що жив і творчо зростав з одного боку в популярних ритмах американського року і джазу, з іншого – тягнули і зваблювали багаті українські музичні традиції. Для мене було два види української музики: яка прийшла з України і української музики з Північної Америки.
Доля звела з Даркою в жовтні 1985 року. Помітив її віртуозну гру на піаніно. Згодом записали перший альбом “Darka & Slavko”. Була там надзвичайно популярна по обидва боки океану “Червона рута” Володимира Івасюка. Правда, для неї зробили власне, спеціальне аранжування в популярному тоді стилі регі. Нам вірилося, що безсмертний твір матиме оригінальне і цікаве звучання.
До Чернівців нас запросило “СП “Кобза” – спільне українсько–канадське підприємство, створене в Києві у грудні 1988 канадським бізнесменом Миколою Морозом та головою Українського Фонду Культури Борисом Олійником. Вони спонсорували нашу поїздку, і зробили все необхідне в Чернівцях.
Прийом глядачів на концерті іноземців був екстраординарним. Ми ніколи не виступали до того в подібній залі, де шаленіла заворожена та захоплена кожною піснею мила і щира українська публіка. Пам’ятаю момент–тривогу, коли ми вирішували, чи варто грати український національний гімн на гітарі (а–ля Jimi Hendrix), як відкриття нової пісні. Запитав кількох людей: “Як вони думають: чи це не ризиковано?”
Фестиваль відбувався за місяць до падіння Берлінської стіни. Не думав про ризик. З ревом натовпу, відчував, що ми були вже непереможними. Коли прийшов час для пісні “Співці”, яку написали разом з Даркою, почав з гімну. Зіграв декілька нот, глядачі здогадалися, що граю і схвально вибухнули шаленством шквалу оплесків. Як нині, пам’ятаю зведених співочий хор з усіх учасників дійства в кінці нашого виступу – усі вони почали співати “Ще не вмерла Україна”. Це був перший раз, коли український гімн за часів радянського союзу заспівали офіційно зі сцени. Я не міг передбачити усіх наслідків подій в той момент. Але ми це зробили!”.
Дарка Стебівка: “Повітря було виповнене магією і небезпекою. Це було хвилююче, цікаво і божевільно”.
“Моя мама волинянка, з села Охматків Демидівського району Рівненщини, а батько – галичанин з Потоку, що у Рогатинському районі Івано–Франківщини. А мамина мама з Корсова Бродівського району Львівщини. Мати і її брат, а також її батьки були у таборі для переміщених осіб у Регенсбургу (Німеччина), – зазначає Дарка Стебівка. – Тоді вони переїхали до Америки через Бостон, Масачусетс, їх спонсорувала Капела Бандуристів під орудою Григорія Китастого. Вони практично подорожували до Сполучених Штатів з бандуристами – і, за збігом обставин, мій вуйко (мамин брат) Ярема Цісарук протягом багатьох років був головним солістом Капели Бандуристів. Коли моя сім’я прибула до Бостона, моєму дідові Андрієві Архипу Цісаруку дали чотири долари і чотири апельсини – для кожного члена родини. Отак моя сім’я розпочала життя в Америці.
Спілкувалася тільки українською до шести років. Мама казала, що я співала ще як була у колисці. Також почала грати на піаніно – була нижча, аніж клавіатура у піаніно, але могла дотягнутися і грати мелодії до пісень.
Завжди буду любити українську музику найбільше. Це в моїй крові, рушійна сила музичного життя. Навіть композиції, котрі пишу англійською, мелодії, котрі обираю, та акорди, які мене найбільше захоплюють, і обробки, які часто створюю, мають українські мотиви…
У Чернівці привезли своїх музикантів. Андрій і Юрко Стасіви, клавішні й бас відповідно, – американські українці, а от барабанщик Кефін Рос – американець, який не знав жодного слова українською.
Мене переповнювали емоції – було важко повірити, що ми переживаємо і свідками чого є. Зустрілася з мамою мого батька. Бабусю привезли з села до Львова. Для нас організували святковий сніданок.
Поїздка на “Червону Руту” із категорії тих, що змінюють життя. Повітря було наповнене магією і небезпекою. Це був історичний момент для України, для Славка і для мене”.
“Івасюк протистояв окупантам, його дух непокори – частина української душі. Це типова причина, чому путін ніколи не загарбає Україну, її серце і душу”.
“Ми хотіли створити щось особливе перед цією поїздкою, тому почала писати слова пісні: уявила, як це було, коли Івасюка мучили у лісі, де він був убитий… Як його останній крик луною відізвався з місця, де він загинув, і його дух полинув і торкнувся до кожного українського серця, – стверджує Дарка. – Мала загальну ідею пісні, а своєрідним натяком–підказкою були слова Володиної “Запроси мене у сни”. Оскільки я не сильна в українському віршуванні, Роман Британ, що написав багато інших текстів пісень для нас, втілив мою ідею у слова. Вірш пісні – написаний за тиждень, перед відльотом в Україну. Але музики не було, аж допоки ми не сіли у потяг Львів–Чернівці. Славко почав підбирати акорди на гітарі, а я наспівувала мелодію, потім ми це все відшліфували, обмінюючись ідеями. Мелодія прийшла до нас дуже швидко, ніби відчувала, що пишеться, аби дебютувати на поважному фестивалі.
Івасюк завжди був моїм героєм, тому що він писав те, що хотів писати, і не зважав на радянські вимоги. Треба мати сміливість протистояти твоїм окупантам, і його дух непокори – це було щось, що є частиною української душі. Це типова причина, чому путін ніколи насправді не загарбає ні Україну, ні її серце і душу. Це неможливо. Завжди варто пам’ятати Івасюкове рішення протистояти окупантам, рішення, яке коштувало йому життя. Він став безсмертним через свою музику”.
Клавдія Полотнянка: “Незвичним було засилля російської мови у Києві. Так працювала радянська система. Люди мені не вірили, що я з Аргентини, адже розмовляла українською…”
“Про те, що маю бути на фестивалі, дізналася за 15 днів до початку, – згадує Клавдія Полотнянка. – Усі роки шалено хотілося поїхати на батьківщину моїх предків. Гордилася, що, нарешті, побачу красу землі моїх бабусь і дідусів. Хоча я і батьки мої народилися в Буенос–Айресі, завжди відчувала себе більше українкою, аніж аргентинкою. Мої бабуся і дідусь, батьки мого батька, були з Тернополя. Мій дід, батько моєї мами, родом зі села Стецівка Снятинського району Івано–Франківщини. А бабуся, мати моєї мами, народилася у передмісті Львова.
Поїздка в омріяну Україну (та ще й співати!!!) для мене неймовірним сном. Мені було 22 роки. Я і мої батьки боялися, адже ми не знали, яким буде те пісенне свято: націоналістичне чи комуністичне… Найбільше до поїздки мене підбадьорювала моя бабуся, яка була матір’ю моєї матері. Вона сказала: подібне дається тільки раз в житті. Треба їхати!
Добратися в Чернівці з Буенос-Айреса тоді можна було літаком лише через москву.
Майже все подобалося в Україні. Особливо природа і люди. Які прекрасні наші Карпати! Мені навіть пощастило бути там на весіллі. Львів видався містом найбільших націоналістичних настроїв. Незвичним, правда, було засилля російської мови у Києві. Так працювала радянська система. Люди там мені не вірили, що я з Аргентини, адже розмовляла українською…
Той дух, те відчуття українства, яке мені передалося від моїх батьків, від родини, відчула вже з першого дня фестивалю. 22 вересня 1989 року мав відбутися той концерт, про який мріяло все світове українство, адже в ньому брали участі співці та колективи різних країн світу і різних материків.
Не забуду, як на відкритті фестивалю, на стадіоні “Буковина”, з двома жінками з Вашингтона через кордони міліції ховали прапор у сумочці однієї з них. Незважаючи на правоохоронців, молодь скандувала рідне “Слава Україні!”, “Навіки слава!”
У концерті діаспори співала “Мамо”, “Пташку”, “Їхав стрілець на війноньку”, “Червону руту”. Остання була мрією мого життя. Коли почала, то побачила, як котяться сльози в батька Івасюка – Михайла Григоровича, якого знайшла у глядацькій залі… Коли ж виконувала “Їхав стрілець на війноньку”, світло в залі вимкнули і глядачі підтримували мене вогниками запальничок.
У день закриття фестивалю міліціонери не дозволяли заходити на стадіон. Журі мало вручити мені приз “Панна Рута”, і я – співати “Червону руту”. Довелося цілу годину чекати дозволу. Увесь стадіон підспівував головну пісню життя Володі Івасюка. І я гордилася, що це довірили мені”.
Успіх першої “Червоної рути” – квінтесенція національного зрушення
Фестиваль “Червона рута” – знакова подія для українців. Адже вона змінила світогляд цілого покоління і виявила, яка музика потрібна суспільству. Успіх першої “Червоної рути” – квінтесенція національного зрушення.
“Найяскравіше на фестивалі продемонстрував свою відчайдушність Василь Жданкін під час закриття фестивалю “Червона рута”, де отримав найвищу нагороду – “Гран-прі”. Коли його запросили на сцену, він абсолютно несподівано для всіх почав співати заборонений тоді славень “Ще не вмерла Україна”, покликавши на підмогу мене та Едуарда Драча”, – пригадував співак Віктор Морозов.
Влада робила все, щоб зірвати концерт, навіть хотіла не допустити всіх дипломантів на сцену, але під тиском організаторів і учасників все ж виступили улюбленці глядачів.
Юрко Волощак вийняв два синьо-жовтих прапори, один взяв у руки, інший віддав хлопчаку, і вдвох вони пробіглись стадіоном під український гімн.
“Там багато речей робилось від серця. Акторка Лідія Данильчук розгорнула на стадіоні синьо-жовтий прапор і до неї кинулась міліція. Але львів’яни їх відтягнули. Розбиті голови мали Тарас Чубай і Георгій Гонгадзе, це сталося під час потасовки з міліцією. Фестиваль “Червона рута” – це було потужно… цікаві знайомства і спілкування. Це була мандрівна і музична атмосфера. Це була велика радість, ми відчули певну свободу, яка залежить тільки від нас, не від кого, а від нас. Ніхто не міг нічого зробити. Георгій Гонгадзе приїхав з перемотаною головою у Львів. Ми вийшли з потяга з Чернівців і пішли у Львові в центр, на площу, де мав постати пам’ятник Шевченкові. Там був спонтанний мітинг”, – розповідав Юрко Волощак.
У Чернівцях 1989 року зламали багато стереотипів. Згадаймо виступ Віки Врадій, яка написала свої переможні пісні “Ганьба” та “Шахтарські бунти” за два дні до фестивалю. А “Брати Гадюкіни” чи “Кому вниз” із Андрієм Середою!
У Чернівцях усе написане звучало з особливою любов’ю. Це було апогеєм національної ідеї, яка мала прорости. Хоч надворі була осінь, перша “Червона рута” стала весною української демократії.
