“Червона Офелія”. Уривок з українського історичного детективу “Пригоди Марка Шведа”. сага “Шведіана”

Лора Підгірна, письменниця, громадська діячка.

“Своєю місією бачу популяризацію української історії,  сприяння відновленню невідомих її сторінок та імен українських героїв. 

У своєму творчому доробку маю роман-переможець Коронації Слова – 2017 “Омбре над темрявою і світлом” та серію історичних ретро-романів  саги “Шведіана” “Пригоди Марка Шведа” про українського “Джеймса Бонда”, співробітника контррозвідки УНР, який і в еміграції продовжує боротьбу за Україну, співпрацює із британськими спецслужбами та новоствореним Управлінням стратегічних служб, УСС, попередником Центрального розвідувального управління під час Другої світової війни.

Його життя та боротьба розвиваються  разом зі світовою історією і драматичною історією його бездержавної батьківщини, а дії спрямовані на те, аби у будь-який спосіб підірвати міць червоного монстра совєцької системи. 

У романах серії є усе, що захоплює читачів боротьба, пригоди, протистояння спецслужб, кохання”. 

 __________________________________________

Відступати не можна! Примруживши очі, він оглядівся: зимовий день байдуже поливав сонячним промінням устелене людськими тілами поле. Він уже бачив це страшне видовище. У шістнадцятому. Таке саме поле, закривавлене, заслане понівеченими людськими тілами.

Залишитися живим серед пекла, яке потім нарекли переможним Брусилівським наступом, видавалося таким же ж нереальним, як і сьогодні, біля залізничної станції Крути. Тільки ось кров на тлі снігів завжди яскравіша, сліпучо-червона. Постріли лунають звідусіль: від муравйовських і рідше – від наших. У наших – мало куль. Та й сили абсолютно нерівні: кілька майже беззбройних сотень проти кількох тисяч.

Зупинити ворога силами немуштрованих хлопчаків?

Вони приречені, це безумовно. Якась дурна, беззмістовна смерть… Власне – чому ж беззмістовна, якщо їхні життя стануть спасінням для інших?

Але вмирати тут, зараз, на холодному снігу, серед чистого поля, не хотілося.

Знову торохкочуть кулемети. Косять тих, кого оминула куля. Їх голосне “так-так-так” звучить повільніше за биттяб  його власного серця. Набої у гвинтівці давно скінчилися. В атаку йти хіба що з багнетом. Він намацав у кишені мисливський ніж. Справжній, швейцарський, марки “Вікторія”, з фірмовим червоним хрестом. Подарований на Різдво кілька років тому маминою сестрою, тіткою Дариною та її чоловіком, французьким дипломатом. Ще одна, зараз абсолютно нікчемна зброя. Проти більшовицьких куль та кулеметів з ножем, навіть швейцарським, не попреш, хоч раніше той уже не раз ставав йому у нагоді.

Чи уявляв він собі років, скажімо, п’ять тому, попиваючи пряжене молоко за батьківським столом та почитуючи Жуля Верна в оригіналі, що буде різати цим ножем ворожі горлянки так холоднокровно і спокійно? І взагалі, чи думав про те, що матиме ворога, а його ворог матиме отаке жалюгідне обличчя?

Цікаві книжки, всілякі фізичні вправи та зброя завжди були Марковим найбільшими захопленнями, тож коли тітка Дарина, молодша мамина сестра, писала йому з Парижа й запитувала, які гостинці надіслати, – він незмінно відписував: нові книги, карти, складний ніж, боксерські рукавички, револьвер, підзорну трубу – усе що знадобиться герою для захопливих мандрівок та боротьби зі злом.

Уявляв, як мандруватиме слідами героїв Жуля Верна, як рятуватиме світ та шукатиме таємничі скарби…

Револьвер дядько Альбер, звісно, передати Маркові не наважувався, проте все інше з тіткою Дариною надсилали чи не на кожне свято; передавали з кур’єром дипломатичною поштою просто до Кам’янця. Своїх дітей вони не мали, тож Марка балували подарунками, як могли. А йому у дитинстві завжди видавалося, що ворог має бути інтелектуальним, хоч і підступним, але з певним розумінням честі, обов’язково під стать герою, котрий його за всяку ціну мусить перемогти у відкритому двобої. Таким, наприклад, як професор Моріарті для Шерлока Холмса чи вороги Едмона Дантеса, тобто графа Монте-Крісто. Але не свавільним, тупим і безжальним, як новоявлені більшовицькі орди, для яких немає нічого святого. Ще вчора, як любив повторювати батько, ця бидлота гадила у мармурові вази Зимового палацу в Пітері, а сьогодні нищить українців та плюндрує їхню землю…

– Уперед, браття! За Україну!

Гвинтівка – продовження його рук, зрослася гладким відполірованим стволом із шорсткими замерзлими долонями. Кривавий сніг замиготів під ногами. Йому навряд чи вдасться залишитися сьогодні живим. Але він не може так просто здатися смерті!

Справа і зліва уже точився запеклий рукопашний бій, а він біг уперед, наче все не міг обрати собі гідного суперника для поєдинку.

– Стой, щєнок!

Зацідив прикладом у щелепу, і безлика постать у зеленкувато-сірій шинелі міхом гепнула на сніг. Оце тобі за “щєнка”!

Ще один, у чорному матроському бушлаті майже беззвучно відкотився в бік.

Страх десь подівся, розтанув. Залишилася тільки холодна лють, навіть інстинкт самозбереження змовк. Ворог виріс наче нізвідки. Та й куди втечеш, коли, власне, біжиш не від, а на ворога?

І ось крик виривається з горла. Це кінець. Мабуть, кінець! Але куля зі свистом пролітає повз. Він чує, як дрижить холодне морозяне повітря і, здається, навіть бачить краєм ока цю смертоносну чорну цятку… Наче невидима рука янгола-охоронця вкотре відводить її в бік, подалі від скроні.

Його багнет пробиває шинелю і входить у вороже тіло так легко, наче воно зроблене з масла. Ворог повільно осідає, нанизаний на вістря. Виє від болю, востаннє криє добірним російським матом. Перед очима – спотворене болем і ненавистю обличчя. Плаский, кирпатий ніс, вискалені дрібні щербаті зуби… Ніколи не відчував у собі ненависті до людей. А тут… Клята орда! Скільки тебе прадіди товкли, а ти все одно приходиш на нашу землю! Навіть імення Бога перед смертю згадати не можеш!

Наступний виринає, наче з-під руки, але в долоні вже наготові ніж. Марко по рукоять заганяє його лезо просто в шию супостата і блискавично витягає; відчуває, як гаряча кров бризкає йому на обличчя, засліплюючи очі. Ну ось, згодився таки знову швейцарський ножик!

Та раптом щось пекучо-гостре пронизує йому спину. Трохи нижче лопатки. І все пливе, наче в тумані, і боляче стає до нестями.

– Марку, Марку, вставай…

Хтось зве його, і тому голосу вторить луна. Його кудись тягнуть, він ще встигає відчути, як замерзлі грудки землі впиваються в обм’якле тіло.

Біль викручує легені, забиває подих.

– Братчику, не вмираааай!

Марко підхопився на ліжку, важко хапаючи повітря пересохлими губами. Спазм до болю скував легені. Оглядівся, наче на якусь мить знову опинився уві сні, на полі бою. Але в кімнаті панували мир і спокій. Тільки червнева громовиця за вікном потрясала небесами.

Витер рукою холодний піт. Усе добре. Це був лише сон.

Крути, де загинули його товариші. Знову наснилися Крути. Як і тоді, після м’ясорубки Брусилівського наступу, він якийсь час приходив до тями. Прокидався серед ночі в холодному поту. Але криваві сни уже півроку як не тривожать його. І ось, знову… Треба просто зайняти мозок ділом, і все минеться. Добре, що він зараз не десь, Бог знає де, а вдома, у Кам’янці. Вдома навіть стіни допомагають! Марунька ще звечора насмажила пампушок із вишнями. У всьому домі відчувається аромат вишневого варення – дрилювала вишні цілий день, поки він розпаковував валізу, розкладав речі на свої місця та освоювався після тривалої відсутності.

Марунька все: паничу се, паничу те! Ну який з нього панич! Треба буде їй ще один вихідний дати, чи що, а то зовсім коло нього замотається.

Марко запалив свічку і босоніж почапав на кухню. Тут десь мали бути молоко та пампушки. Знайшов. Укриті чистим вишиваним рушником, вони причаїлися на столі, на здоровенній пласкій тарелі.

Налив молока і відкусив чималий шмат пухкої соковитої пампушки. Вишневий сік бризнув на рушник, наче кров…

От! Завтра Марунька сваритиме за таке нехлюйство.

Навіть не пам’ятав, коли востаннє міг собі дозволити отак, серед ночі, в спідньому та босоніж сидіти за столом, неспішно наминати пампухи з вишнями, запиваючи молоком.

Як же все-таки добре бути вдома! Завтра, можливо, із села приїдуть батьки. Він сповістив їх про свій приїзд. Мама, певно, звелася, чекаючи від нього звістки, мабуть, не раз думала, що нема вже її Марка на цьому світі… Аж ні, він живий і навіть, можна сказати, неушкоджений. Про решту їм знати не варто.

За останні кілька років Марку довелося бачити і робити таке, від чого люди сивіють. Але щодо смерті – у нього всередині наче щось затверділо, закам’яніло, завмерло.

То, може, він уже й не здатний на нормальні людські відчуття?

Йому двадцять два, дяка Богу, і раз Господь зберіг йому життя до цієї миті, провівши крізь криваві місива, то є надія, що й далі оберігатиме.

Треба тільки в неділю піти, посповідатися до церкви та прийняти причастя. Не гоже думати, що він сам, своєю силою ото вижив та вийшов із пекла.

А що далі? У Кам’янці матиме що робити, окрім навчання в університеті, про яке давно мріяв. Хоч зайнятися науками хотілося, як і раніше, та не дуже розумів, як ото вдасться поєднувати службу з навчанням. Хоча йому одразу сказали: ректор Огієнко у курсі справи, запитань зайвих не буде…

Ну що ж… Тепер він по-справжньому служитиме своїй вітчизні, своїй владі. Справжній. Українській. Хоч і не дуже розумів, з чого починати ту службу. Одна справа – поле бою, чи там зняти вартових, а інша – ці шпигунські ігри. Генерал-хорунжий Снігірів, очільник вивідчої управи, з яким мав у Проскурові розмову, наставляв його так: прогулюйся містом, прислухайся, заглядай у питейні заклади та в гральні клуби… Там багато балакають, багато почути можна. Заводь нових знайомих. Приглядайся до студентів університету. Серед них ворог може ховатися так само, як гоголівська мачуха серед русалок в “Утопленій”… Цікаво! Як же йому поєднувати навчання та походеньки в гральні клуби й питейні? Хоча… про таке поєднання інші могли б тільки мріяти…

За дверима щось гупнуло. Аж від несподіванки пампуха впустив у молоко.

Двері вели до комори. Може, щурі гарцюють? Підійшов, відчинив обережно і мало не остовпів: на холодній долівці, поряд з перекинутим мішком сиділа Марунька. Протирала заспані очі.

– Ой, паничу… Пробачте, будьте ласкаві…

– Ти що тут робиш? – запитав здивовано.

– Спала, паничу. Оце впала з мішків.

Марко ледве стримав сміх.

– Спала в коморі? Кімнат тобі в хаті мало? Тут же ж зимно зовсім! Геть здуріла, Марунько? Застудишся, кому потрібна будеш хворою?

Дівчина знітилася, підвелася, потираючи забите коліно.

– Ти хоч вечеряла? – запитав, подаючи їй руку. – Чи гадаєш, я сам ото все мушу з’їсти?

– Як можна, паничу Марку! Матінка ваша мене зі світу зживе, якщо я таке вироблятиму! Так і наказала мені: ночувати в коморі, бути непомітною, пам’ятати своє місце.

– Мало що моя мама могла тобі казати… – усміхнувся Маруньці. – І перестань “паничем” мене звати. Немає тепер паничів. Та й ти – домашня наша робітниця, а не кріпачка, аби ночувати в коморі на мішку. Іди, іди, поїж та вкладайся в котрійсь із кімнат.

Марунька вже зовсім знітилася, а коли він простягнув їй кухоль молока й пампух, то й геть розгубилася.

– Марунько, раз я тобі панич, то слухай мене, – проказав Марко серйозно, заправляючи пасмо волосся, що вибилося у Маруньки з коси їй за вухо. – А з мамою я поговорю. То вона ще старими, дореволюційними порядками живе.

Дівчина несміливо надкусила пампуха і, не зводячи з Марка очей, запила молоком.

– А ви до нас надовго, паничу? – запитала.

– Як Бог дасть… Не знаю. В університет он вступив. Якщо мир буде – то надовго, – відповів і сам здивувався тому, що сказав.

ART & Music