104 роки тому в Чикаго була встановлена перша муніципальна різдвяна ялинка
Перша муніципальна різдвяна ялинка в Чикаго стала великою історичною подією 1913 року. Зухвалі та уїдливі продавці газет того дня були героями дня, коли пронизливими голосами кричали про сотні “електричних ліхтариків, що сяяли і блимали на ялинці в арках сріблястого серпантину” (Chicago Tribune, 26 грудня 1913 р.).
24 грудня 1913 року на церемонію освітлення великого різдвяного дерева були запрошені два хори, музики з “Чиказької групи” та зірки місцевої опери, які звеселяли величезний натовп святковими піснями. Чиказький мер Картер Харрісон II натиснув на кнопку і 35-футовий “великий дідусь всіх різдвяних дерев у країні”, як це було описано журналістами Сhicago Tribune, освітив яскравими вогнями Грант-парк.
З усіх сторін залунали захоплені крики дітей, радісний жіночий сміх та схвальні, короткі вигуки більш стриманих чоловіків – чиказьцям явно припала до душі нова традиція.
Різдвяне дерево було подарунком від П. Джей Джордана (P. J. Jordan), колишнього партнера капітана Германа Е. Шуенемана (Captain Herman E. Schuenemann) – ака, Капітана Санти, – який потонув разом зі своїм “Різдвяним кораблем” за рік до цієї хвилюючої події, у 1912 році.
Різдвяний корабель капітана Германа Е. Шуенемана
У мрячний, похмурий день наприкінці жовтня 1971 року професійний дайвер з Мілуокі Гордон Кент Беллрічард (Gordon Kent Bellrichard) обстежував дно озера Мічиган поблизу західного узбережжя “Дві річки” (Two Rivers) штату Вісконсин. Беллрічард шукав “Вернон”, 177-футовий, 700-тонний пароплав, який в жовтні 1887 року затонув під час шторму десь приблизно у цьому місці.
Раптом його сонар щось “нащупав”, і Гордон обережно опустився на глибину. Там він несподівано натрапив на непогано збережене затонуле судно у вертикальному положенні.
Обережно обходячи корабель навколо, Беллрічард швидко зметикував, що перед ним не “Вернон”, який мав би бути більшим, а залишки знаменитої “Роуз Сіммонс” (Rouse Simmons) – 205-тонної, трьохмачтової шхуни, яка пропала безвісти в сильний шторм листопада 1912 року.
Коли Беллрічард піднявся на поверхню, він просто закричав від радості. Його відкриття розігнало хмари над містерією, що оточувала один із найбільш легендарних кораблів, який курсував у водах озера Мічиган, та його капітана. Так була знайдена могила одного з найвідоміших “ялинкових кораблів” та його “Капітана Санти”.
Сага Германа Е. Шуенемана і його шхуни “Роуз Сіммонс” є мікрокосмом морської історії Великих озер. Оригінальні папери більш ніж сторічної давності не тільки документують “народження, життя та смерть легендарної шхуни” та її загадкового та доброго серцем капітана.
Вітрильник “Rouse Simmons” було запущено з верфі Мілуокі у 1868 році. Корабель був побудований фірмою “Allan, McClelland, and Company”, однією з провідних суднобудівних компаній Мілуокі (Milwaukee), штат Вісконсин. Його назвали, з невідомих нам причин, іменем відомого в Кеноші промисловця.
Гладкий і міцний, 123-футовий “Rouse Simmons” був ліцензований і 27 серпня 1868 року зарахований в порт Мілуокі. Вітрильник був робочою конячкою, яка безвідказно буксирувала вантажі деревини для флоту Hackley протягом приблизно 20 років. Після служби у флоті Hackley шхуна змінила численних власників та капітанів, перш ніж Герман Шуенеман відчув інтерес до судна на початку 20-го століття.
До початку 1890-х років Шуенеман жив у Чикаго, і його кар’єра як місцевого торговця та капітана озера йшла вгору. 9 квітня 1891 року він одружився на дівчині з німецької родини Барбарі Шиндле. З часом у подружжя народилося три доньки: Елсі (в січні 1892 р.) та близнючки Хейзел і Перл (в жовтні 1898 р.). Невдовзі Барбара зрозуміла, що бути дружиною капітана озера вимагає особливих якостей. Вона також усвідомила, як і більшість дружин, чиї чоловіки заробляли гроші на Великих озерах, що справа не в тому, чи може статися лихо, але коли воно прийде.
* * *
До кінця 19-го початку 20-го століття популярна німецька традиція прикрашати вічнозелене дерево в домівках широко практикувалася в Чикаго, і попит на різдвяні ялинки був чудовим. Багато озерних шхун поспішали, щоб під час закінчення сезону привезти з північного штату Мічіган і з Вісконсину тисячі різдвяних дерев до того, як жорстокі шторми і лід зроблять подорож по озеру занадто небезпечною.
У Чикаго більшість суден, включаючи “Rouse Simmons”, продавали дерева прямо зі своїх причалів уздовж доків Кларк-стріт на річці Чикаго. Електричні ліхтарі були натягнуті з носу шхуни до корми, і покупців запрошували на корабель, щоб вони самі могли вибирати собі ялинку. Окрім продажу різдвяних дерев, багато сімей капітанів, у тому числі Шуенемани, виготовляли вінки, гірлянди та інші подарунки до Різдва. Барбара Шуенеман та її три дочки власноруч робили і продавали різдвяні прикраси, що приносило в сім’ю додаткові гроші.
На певному етапі тривалої кар’єри Германа Шуенемана в якості капітана “Різдвяного корабля”, він отримав титул “Капітан Санта”. Лагідне прізвисько було дано йому місцевими газетами Чикаго та вдячними жителями міста, в нагороду за його благодійну діяльність. Прибуток Шуенемана від продажу різдвяних ялинок ніколи не приносив справжнього багатства, але його репутація “щедрого капітана” була добре відома – він з задоволенням дарував різдвяні дерева багатьом з нужденних жителів міста. Шуенеман тішився цим другим іменем і гордо зберігав газетні вирізки про “Капітана Санту” в своєму шкіряному гаманці.
Протягом багатьох років Герман Шуенеман командував декількома шхунами, які привозили ялинки в Чикаго, в тому числі “George Wrenn”, “Bertha Barnes” і “Mary Collins”.
***
До 1912 року Шуенеман був вже ветераном корабельного бізнесу, який протягом майже трьох десятиліть доставляв ялинки до Чикаго. З роками озеро тільки більше загартовувало його, а чисельні рейси додавали майстерності, чого не можна було сказати про “Роуз Сіммонс”. Давно минули його найкращі дні – колись гладеньке і міцне, тепер судну було 44 роки. Час, шторми та сотні важких перевезених пиломатеріалів відбилися на фізичному стані шхуни.
У п’ятницю, 22 листопада 1912 року, “Роуз Сіммонс”, сильно навантажена приблизно 4-5 тисячами ялинок, що заповнили вантажний трюм і усю палубу, залишила причал у Томпсоні, штат Мічиган. Деякі очевидці від’їзду шхуни пізніше свідчили, що корабель виглядав, як плавучий ліс. Від’їзд Шуенемана, однак, збігся з початком величезного зимового шторму на озері, який вже відправив декілька кораблів на дно, включаючи “South Shore”, “Three Sisters” і “Two Brothers”.
Що сталося після того як “Роуз Сіммонс” покинув крихітну гавань у Томпсоні з його важким вантажем, невідомо, але журнали рятувальної станції свідчать, що о 14:50 вечора в суботу, 23 листопада 1912 року, серфінгіст на станції в Кеууні, штат Вісконсин (Kewaunee) попередив керівника станції, капітана Нельсона Крейта, що шхуна “Роуз Сіммонс” була помічена з напівспущеним прапором – універсальною ознакою лиха. Крейт намагався знайти буксир, щоб допомогти шхуні, але судно швидко зникало. Через кілька хвилин екіпаж рятувальників в Кеууні втратив корабель з поля зору.
О 15:10 вечора Крейт зателефонував до капітана Джеймса Е. Сонге на Two Rivers – наступна станція на південь. Крейт повідомив Сонге про “Роуз Сіммонс”, і той негайно наказав двом річковим рятувальникам запустити моторний човен станції. Човен досяг приблизної позиції шхуни, але темрява, сильний сніг і туман сховали будь-які сліди “Роуз Сіммонс” та її екіпажу.
Шхуна зникла.
Барбара Шуенеман та її дочки були стурбовані, коли “Роуз Сіммонс” не змогла прибути в гавань Чикаго за графіком. Проте, вони заспокоювали себе надією, що шхуна десь сховалася в безпечному місці від шторму. Найгірші побоювання родини закралися через декілька днів, коли не було отримано жодної новини про судно. Протягом наступних тижнів і місяців озеро викидало залишки різдвяних ялинок на узбережжя Вісконсина. Дивно, але озеро продовжувало берегти таємницю ще довго після зникнення судна. У 1924 році рибалки в штаті Вісконсин витягли своїми сітками кошик, загорнутий у водонепроникну олійну шкіру. Її вміст всередині виявився незайманим, який визначив її власника як Германа Шуенемана, капітана “Роуз Сіммонс”.
Кошик був повернений сім’ї.
***
Після втрати шхуни стан судноплавства піддавався серйозній перевірці. Одна з легенд, пов’язаних з катастрофою, полягала в тому, що перед від’їздом з Томпсона було помічено, що щурі, які завжди живуть десь у трюмах кораблів, утікали на сушу, ніби передчуваючи трагедію.
Більш того, два члена екіпажу, за чутками, померли на кораблі до відходу з гавані. Існує певна незгода з приводу точного числа та ідентичності членів екіпажу на борту “Роуз Сіммонс”: одні документи свідчать про те, що на борту судна були капітан Шуенеман, капітан Чарльз Нельсон і приблизно 9 або 10 матросів. Деякі папери вказують кількість людей на борту корабля до 23-х, відзначаючи ще групу лісорубів, які повертались в Чикаго із заробітків.
Після трагедії Барбара та її доньки продовжували доставку різдвяних ялинок. Вони використовували шхуни ще кілька років, щоб привезти вічнозелені дерева в Чикаго. Після смерті Барбари в 1933 році їхні дочки продавали ялинки з сімейного лота.
Однак, втрата “Роуз-Сіммонс” означала початок кінця для шхун, які привозили тисячі вічнозелених дерев у Чикаго. До 1920 року практика доставки ялинок в Чикаго шхунами припинилася.
Протягом багатьох років зникнення “ялинкової шхуни” і Капітана Санти породило легенди та міфи, які з часом обростали дивними подробицями. Деякі моряки на озері Мічиган стверджували, що вони помічали “Роуз Сіммонс”, яка виходила з нізвідки. Відвідувачі могили Барбари Шуенеман на кладовищі Акація-Парк в Чикаго стверджують, що в повітрі присутній сильний запах ялинок.
Кожен рік, на початку грудня, фінальний рейс капітана Шуенемана та “Роуз Сіммонс” відзначається Береговою охороною США – U.S. Coast Guard Cutter Mackina – подорож з північного штату Мічиган до Чикаго, щоб доставити символічний вантаж різдвяних ялинок.
Капітан Шуенеман і екіпаж “Роуз Сіммонс” могли б пишатися цим.
***
Починаючи з 1956 року Чикаго відійшло від використання одного різдвяного дерева і почало практику об’єднання багатьох маленьких ялинок, щоб створити ілюзію одного 70-футового високого дерева. У тому році було використано біля 4400 ліхтариків та понад 2000 прикрас.
У 2009 році місто повернулося до старої традиції використання єдиного дерева. З тих пір різдвяна ялинка жертвувалась однією з сімей Чикаго. Влітку та на початку осені Управління з питань культури та спеціальних подій приймає заявки від жителів Чикаго, які сподіваються, що їхнє дерево буде вибрано для почесної ролі головної ялинки міста. Дерево-переможець оголошується в листопаді, а усю родину запрошують на церемонію засвічення вогнів. Безкоштовна подія починається святковим концертом та продовжується офіційною церемонією, яка збирає тисячі чиказьців та гостей міста і під час якої за традицією мер запалює на ялинці вогні.
