Юрій Кузич: “Ми ідеалізували Україну в Чикаго”. Якою була третя хвиля української еміграції до США?

Українці та українки третьої хвилі еміграції були політичними біженцями по завершенню війни вони відмовилися повертатися до України в складі Радянського Союзу і роками чекали у таборах переміщених осіб на візу до Південної чи Північної Америки. В Європі існувало 80 українських DP-таборів. З них до США виїхали у різні роки 100 тисяч людей.

У США вони, здебільшого інтелігенція, працювали звичайними робітниками, допоки не стали на ноги. Заробляючи зеледве по кілька доларів на годину, вони інвестували в збереження України поза її географічними межами. Завдяки їм зараз є українські осередки зокрема, Ukrainian Village у Чикаго.

Та старання емігрантів й емігранток не зосереджені тільки на власній домівці. Вони так само надсилають в Україну кошти, обладнання, техніку і не втрачають зв’язку.

В історії окремих людей історія цілого покоління. Про своє життя в Америці і поза нею розповідає кардіохірург і пластун Юрій Кузич.

Еміграція на “кілька місяців”

Ми виїхали фірою з дому в Заліщиках 15 березня 1944 року. Фронт наступав. Намагалися намовити бабусю і двох вуйків, які були священниками, поїхати з нами, але вони сказали, що нічого з ними не трапиться. Ніхто тоді не думав, що Сталіну віддадуть цілу Східну Європу, тож ми пакувалися на кілька місяців. А з того вийшло уже 70 років.

Ми опинилися у DP-таборі в селі Ваєр і перебували там від 1946 до 1949 років. Там було близько 200 осіб, мали управу табору, школу, курси, спортивний клуб, пластові табори. Важко було знайти роботу, але нами опікувалися організації від ООН – United Nations Relief Association, що привозили харчі й теплі одежі.

Жили в маленькій кімнатці, туалету не було. Маленька піч посеред хати. Коли до нас підселили ще одну родину, перегородили кімнату коцом.

Батьки шукали місця, куди поїхати. Збиралися до Канади, але моя сестра захворіла, тож на наше місце туди подалися наші приятелі. Згодом мали намір їхати до Парагваю чи Уругваю, але прийшла американська віза від знайомих із Заліщиків, тож ми полетіли до Чикаго, не знаючи багато про Америку і не знаючи мови.

На військовий літак, що повертався з армією США, ми чекали місяць. Політ  став подарунком для нас, інакше ми пливли б кораблем. Було дуже душно, люди непритомніли, по кілька разів літак заправляли – це тривало 20 годин.

4 липня 1949 року ми прилетіли до Нью-Йорка. Там якраз запускали феєрверки на честь американського Дня Незалежності, тож коли ми їхали потягом до Чикаго, я боявся, що то знову війна. Мені було 10.

 

Від Юрія до Джорджа

Перші два тижні в Чикаго спали на матрацах на підлозі у квартирі знайомих. Переїхали, коли тато знайшов роботу. Вдома він був у кооперації, а тут працював на фабриці домовин. Спочатку було моторошно і неприємно. Згодом, щоб відпочити у полудень, вони лягали в домовини, бо там було м’яко. Потім тато перейшов на іншу фабрику.

Нам ніколи не було легко. Коли тато мав вакації, то знову повертався до праці, щоб мати подвійну платню.

Я ходив до школи Миколая, їздив на пластові табори. Потім став учнем католицької гімназії Деполь, а згодом – вивчав хірургію в університеті. Отримуючи документи на громадянство, змінив ім’я на “Джордж” – так легше було казати.

Хотів продовжити навчання, щоб стати кардіохірургом, але потрапив до американської авіації в Тайвані. Як лікар-майор провів у Тайвані два роки – туди переїхали моя дружина з шестимісячною донькою, там народився мій син. Війна у В’єтнамі вже стихала, тож я не мав багато роботи.

А коли повернувся до США, закінчив навчання на кардіохірурга. То був 1972 рік.

Я вийшов на пенсію 1 серпня 2016 року – тож працював 44 роки.

Філософи на станції

Мій вуйко – Олекса Ганкевич, один зі співзасновників Українського національного музею в Чикаго. Пам’ятаю часи, коли музей ще не був музеєм, а вуйко збирав експонати. Він працював на залізничній станції разом з Орестом Городиським. Вони обоє – професори, доктори філософії, але, як і решта інтелігенції, мусили працювати, щоб утримувати родину. Якось вони зговорилися, вивантажуючи потяги, і вирішили створити український музей.

Родина вуйка Ореста жила у маленькій квартирі на чотири кімнати, і ті експонати лежали на сходах і в коридорі – ми мусили ходити через чорний вхід. Під ліжками, де ми спали, він складав газети.

Вуйко отримував речі з України і часто їздив по різних людях у Чикаго, що мали старі речі. Привозив все, що було йому дороге, навіть якщо не цінне: газети, вишиванки, знимки, кераміку. Вуйко їхав на рейковому автобусі, проїзд коштував 10 центів – тож він брав тільки 20, туди і назад. То було його дивацтвом. Від молоді вимагав, щоб ми з часом все передали в Україну, навіть якщо ми чи наші діти асимілюємося. Думаю, вуйко був би гордим з того, який музей зараз.

Нічого особливого

Починаючи з 2000-их ми з родиною майже щорічно приїжджали в Україну. Вже й не пам’ятаю, коли вперше. Напевно, у 2008 році я був у Києві і у Львові, бо маю там родину. У Заліщиках нікого вже не лишилося, але ми й туди поїхали. Мої діти потрапили до України раніше, у 90-их – їздили разом з Пластом і на фестиваль “Стежки культури” туром по країні. Мені хотілося б раніше, але з моєю професією не мав змоги. Як хірург працював у лікарнях, мав приватну практику, був членом лікарських об’єднань.

У 2018 році мені пощастило отримати стипендію імені Фулбрайта – я провів в Україні рік, досліджуючи післядипломну освіту в медицині. Здебільшого був у Івано-Франківську. Виявилося, що у місцевій лікарні не було кардіохірургії, а лікування у приватній – мешканці не могли собі дозволити. В Америці мені подарували дуже дороге обладнання для підтримки кровообігу, без якого кардіохірургія неможлива. Я розібрав його на 20 маленьких пакунків, надіслав до Івано-Франківська і зібрав його знову. У місті започаткували свою кардіохірургію.

З початком війни в Україні, з 2014 року постачаю обладнання для лікарень, іноді допомагаю з обладнанням знайомим. Також ми з дружиною фінансово підтримуємо УКУ, Український національний музей, Інститут ім. Андрея Шептицького в Торонто, українську церкву в Аргентині, музей у Нью-Йорку, сирітські організації… Не хочу про це говорити, бо нічого особливого у цьому немає.

Ідеальні помідори

Наша родина переїхала у 1949 році, коли в українській околиці була старша еміграція другої хвилі. Вони започаткували школу ім. Святого Миколая, катедру, культурно-просвітницьку організацію “Провидіння”. Багато українців з другої хвилі еміграції асимілювалися. Наше покоління ніби підперло їх, адже це була політична хвиля – ми більше трималися ідеї українства і жили ідейно. Багато наших родичів були в ОУН, ув’язнені у таборах.

Нас виховували у патріотичному дусі, був навіть період, коли ми хотіли їхати звільняти Україну. Ми започаткували організації Пласт, СУМ, співали патріотичних повстанських пісень. Усі наші ровесники одружувалися з українцями й українками – не дай Бог було вийти заміж за американця.

Четверта хвиля – це трудова хвиля, ті, хто приїхав на заробітки. Ми вдячні, що вони є, хоча вони швидше асимілюються або ж віддаляються від українського середовища.

Маю звичку переглядати клепсидри у газеті “Свобода”: ще 20 років тому там були лише українські прізвища, а тепер щораз більше залишають у смутку тих, хто має американське.

Нам залежить, щоб українська культура тут не зникала. І Америка дуже прихильна до того – її називають “melting pot”, казан, де все збирається до купи. Тут справді кожна етнічна група може себе проявляти і зберігати свою спадщину.

Тож мусимо плекати те, що маємо тут зараз. Гуртуємося навколо різних організацій – і навколо Українського національного музею теж. Засновники хотіли, щоб все те передали в Україну, коли вона стане вільною, але цього досі не відбулося. Думаю, і не треба, бо це один з осередків, де люди можуть дізнаватися про культуру, то важливо для нас, наших дітей і внуків.

Коли ми їхали до Америки, то мріяли повернутися назад – думали, що то не на довго. Моя мама привезла вишивки й світлини. Щороку на Різдво і Великдень бажали собі побачитися на другий рік вдома. Згодом усвідомили, що то не на деякий час, а надовго.

Нагода повернутися з’явилася аж у 90-их роках. Тоді ми вже були старшими, мали дітей, які тут народилися і виросли, мали внуків, уже закорінилися. Ми так звикли до Америки, що вже не було тяжко тут залишатися.

Коли я поїхав з України, мав 4,5 роки. Дорослі говорили, що хочуть повернутися додому, я теж цього хотів – робив те, що батьки казали. Моя мама постійно казала: “Нема таких помідорів, як у нас помідори, а я дурна в Заліщиках їх не любила, а такі були пишні”.

Україна у думках завжди була ідеальною країною. Ми вірили, що вона така, бо нічого іншого нам не говорили. Я пам’ятав тільки нашу хату в Заліщиках і мав звідти знимку – у 3,5 роки сидів на сходах ззаду хати. Коли був в Україні вже зараз, то зробив таку ж. Пам’ятаю, що мій стрийко був на парафії у сусідньому селі, і ми часто туди їздили. Пам’ятаю, був пес Діана. Були жнива, і я їхав верхи на фірі, на сіні. Пам’ятаю служницю Ганю, яка зав’язувала мені з хустки котика, і я з ним бавився. Спливають поодинокі образи, фрагменти…

Зрозумів, що Україна не ідеальна тільки тоді, коли сюди приїхав. Ніщо у світі не є ідеальним.

Я таки купив на ринку в Івано-Франківську ті заліщицькі помідори, про які мама казала: найліпші. Смакували.

Локальна історія

https://localhistory.org.ua/

Оксана Расулова

журналістка