Як умру, то почитайте! 120 років від Дня народження Бориса Антоненко-Давидовича

“Я вдячний долі, що пустила мене в світ українцем”

                                                                                              (Б. Д. Антоненко-Давидович)

5 серпня 1899 року в с. Засулля у передмісті Ромен почав свiй земний шлях Борис Давидов. Єдина дитина, нащадок козаків Антоненків. В автобіографії письменник згадував: “Kозак Антоненко визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив циганського ведмедя, який вийшов з послуху свого господаря й, замість показувати свої штуки, став трощити тин у Антоненковому дворі. Вражені односельці прозвали силаня Давидовичем, що стало йому спочатку за вуличне прозвисько, а далі приросло до офіційного прізвища”.

Прадід, щоб стати священиком, прийняв “культурніше” прізвище Давидов. Дід Олександр був попом у Недригайлові. Письменник говорив: “У біографічних довідках про мене писалося, ніби Давидов – це моє справжнє прізвище, тоді як Антоненко-Давидович – лише літературний псевдонім. Насправді ж я просто повернув собі в громадянському житті й у літературі прізвище моїх далеких, але близьких мені духом предків”.

Рід матері, Юлії Яновської, походив із Сорочинець, з роду Гоголя.

Батькo – невдаха й фантазер, якого “нечиста сила тягла до машин і мисливської рушниці”, швидко засвоював всiляку механіку. Дмитро Давидов – машиніст-залізничник, тому родина переїздила. Перший рік Борис ріс у Ромнах; наступні п’ять – у російському Брянську. Щоліта Борис із батьками відвідував бабунь-українок, де пив із криниці рідної мови.

Дмитро Олександрович –машиніст пасажирського потяга – втрапив у катастрофу, ледве вижив. Він отримав три тисячі карбованців відшкодування, до яких дід додав свої дві, щоб батько “став на ноги”. Батько повернувся в Україну, придбав у Охтирці садибу, став співвласником чавуноливарної майстерні та парового млина.

Довірливий, непрактичний татусь віддався мандрам і полюванню. Через три роки збанкрутував, лишився у боргах, як у шовках. Працював у Охтирці монтером на електростанції, згодом – кіномеханіком. У 1915 році потрапив на війну, де пропав безвісти.

Щоб сплатити борги чоловіка, мати продала садибу, перебралася з Борисом в однокімнатну квартиру. Батька не стало, але його мрійність, мандрованість нуртували у крові сина.

Шестирічний Борис швидко опанував українську від вуличних хлопчаків, але мусив забути її в Охтирській гімназії. “Тут не тільки не було ходу українській мові, але навіть український акцент вибивали з нас, гімназистів, “дбайливі” вчителі”. Гімназист-другокласник почав віршувати російською, надрукував кілька віршів у юнацькому журналі “Ученик”, за що отримав прізвисько Поет. У 1916 році журнал “Школьный луч” опублікував його репортаж “Моя поездка на Кавказ”.

У 1917 році Борис закінчив гімназію й подався до Харкова здобувати вищу освіту. Навчався на природничому відділі фізмату Харківського університету, вивчав анатомію, зоологію та фізику, ставився байдуже до ботаніки, за хімію не взявся. Працював студент санітаром-дезінфектором, учителем. Через рік перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету. Навесні 1918-го кинув навчання, подався у Запорізький корпус полковника Болбочана, був комендантом Мелітополя. Оповідання “Шурабуря” навіяне бойовими враженнями, книга Антоненка-Давидовича про Болбочана “На шляхах і роздоріжжях. Спогади”.

Після поразки визвольних змагань Антоненко-Давидович повернувся до Києва. У 1920 році став членом Української комуністичної партії, у травні 1920 р. перейшов до КП(б)У. Восени 1921-го вийшов із лав КП(б)У, бо не сприйняв практику розв’язання компартією національного питання, вступив до київського православ’я, за що був ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. Через два роки Антоненко-Давидович відмовився “помножувати дяківський хор українського фіміаму московської церкви”.

Відновив навчання в університеті, який радянська реформа вищої освіти в Україні переробила на інститут народної освіти. Вивчав рідну мову у геніальних викладачів (Олекса Синявський, Олена Курило, Микола Сулима). 21-річним Антоненко-Давидович захворів на тиф. Старша за нього на десять років лікарка Віра Баглій взяла Бориса з госпіталю додому і врятувала. Красень “Дон Жуан” одружився, у них знайшовся син Левко. В оповіданні “Щастя” Антоненко-Давидович подав моменти стосунків із Вірою. Всі обставини відривали від навчання, не давали можливості заробляти на утримання родини та навчання.

Подружнє життя не склалося. Закінчувати освіту довелося самотужки “читаючи в бібліотеках і з великої книги життя”: “Я ніколи не покладався на літературний гонорар як на джерело існування, він видавався мені скоріше премією за наднормову роботу у вільний час. Через те працював учителем української, російської та німецької мов, викладав українську й російську літератури, секретарював у редакціях, редагував чужі твори й переклади, дещо й сам перекладав з російської та німецької”.

У 1920-1921 роках Антоненко-Давидович очолив відділ освіти Охтирського району: “Kрутився по школах, дитячих будинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОПу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й провадив вибори до Рад”. Взявся за перо, дебютував низкою публіцистичних статей у пресі.

Завідував Антоненко-Давидович відділом культури та мистецтва в газеті  “Пролетарська правда”, згодом – відповідальним секретарем журналу “Глобус”, художнім редактором Київської кінофабрики. Перше оповідання українською “Останні два” з’явилося в 1923 р. Теплі рядки написав Микола Зеров про оповідання “Просвітяни”.

Антоненко-Давидович повернувся до партії, переконався у безперспективності діяльності більшовиків і у жовтні 1924 року вийшов з її лав. Більше до жодної партійної сили не належав. Борис Антоненко-Давидович став членом об’єднання “Ланка”, подружився з Валер’яном Підмогильним та Євгеном Плужником, які фігурують у оповіданні “Чистка”. У романі Докії Гуменної “Діти Чумацького Шляху” під героєм “Головач” виведений Борис Дмитрович.

У 1924 році опублікував драму “Лицарі абсурду” і зрозумів, що це не його жанр; а 1925 p. – збірку оповідань “Запорошені силуети”. Дошкульний, іронічний інтелектуал скептично малював поступ до “світлого майбутнього”, показав, як “звідусіль стирчать злидні, безвихідь і якась непройдена, тупа жорстокість застиглого життя” (новела “Окрилені обрії”). Це дало можливість критикам звинувачувати початківця в усіх смертних гріхах, у різних “ізмах”.

У 1927 році Антоненко-Давидович одружився вдруге з Наталею Карпенко з Черкащини, актрисою театрів ім. Франка та “Березіль”. Жили в Києві. 1932-го народилася донька Ярина.

У 1927 р. Антоненко-Давидович опублікував повість “Смерть”, яку схвалив нарком освіти М. Скрипник. Автор поставив питання про несумісність більшовицької сили з українською ментальністю, про неможливість для українця поєднати чесність перед народом і вірне служіння партії, зобразив процес знищення національної свідомості в української інтелігенції, за що автора звинуватили у “зоологічному націоналізмі”. За збірку репортажів “Землею українською” (1929) критики дзьобали Б. Антоненка-Давидовича: “засліплений націонал-шовінізмом”, “хворіє на перебільшений національний бзик”… Відчув на собі Борис Дмитрович політичний тиск: заборонили друкувати трилогію “Січ-мати”, повернули з видавництва роману “Борг” для переробки. Життя стало нестерпним.

І згадав Борис батька, який у найскладніші моменти життя сідлав велосипеда. Разом із Валер’яном Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою у 1933 році здійснив велоподорож із Києва до Полтави. Попрощався з рідним краєм – і подався в Казахстан. Працював Антоненко-Давидович в Алма-Аті в Держкрайвидаві редактором художнього сектору.

Листувався з Наталею, тому чекісти знали, де його шукати. 2 січні 1935 р. арештували, повернули до Києва й тримали під слідством до осені. Він не визнав звинувачень, не обмовив нікого. Дружині на побаченні порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що ці слова для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС, розповідали про “зради” чоловіка. Наталя його не зріклася.

У вересні 1935 р. слідчі військового трибуналу звинуватили Антоненка-Давидовича в націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Засудили на 10 років у таборах ГУЛАГу, згодом додали 10 років БАМЛАГу.

Обох дружин Б. Антоненка-Давидовича теж було засуджено. Наталю арештували 1938-го біля ліжка хворої дочки. Дали рік тюрми та п’ять – заслання в Казахстані. Ярина росла з бабусями, які померли в окупованому Києві. Наприкінці війни зустрілася з матір’ю на Брянщині, де тій дозволили оселитися після заслання.

Борис Антоненко-Давидович згадував: “Мені довелося побувати тоді землекопом і шахтарем, слюсарем і бухгалтером, фельдшером і секретарем суворого начальника. У секретарі я попав після кайла й лопати випадково: високому начальникові, що ненароком дізнався про моє існування, заманулося прикрасити свою канцелярію письменником. Цей начальник над усе любив накази й протоколи, в яких він бачив дзеркало своєї роботи”. Згадав Б. Антоненко-Давидович Тараса Шевченка: з мішків з-під цементу робив “захалявний зшиток”, табірний нотатник.

Антоненко-Давидович звільнився 1948-го, виїхав із Далекого Сходу, але у Середній Азії зустрів першу дружину Віру. Дізнався, що син Левко помер від сепсису перед війною, коли Віра сиділа в тюрмі НКВС. Вирішив, що Вірі – найгірше й повернувся в Україну з нею. Оселилися в селі Білий Рукав на Вінниччині. Антоненко-Давидович “загубив” паспорт, тому звався просто Антоненком, працював фельдшером. Віра була стара, психічно хвора. Невдовзі померла. 6 липня 1951 р. фельдшера Антоненка без суду, на підставі рішення “трійки”, як “повторника”, було вивезено на довічне заслання до Красноярського краю.

У 1956 р. постановою Верховної Ради СРСР Антоненка-Давидовича було реабілітовано, поновлено у Спілці письменників. У партії “поновлюватися” не захотів.

Дисиденти гірко посміхалися: їхніх дітей виховувало КДБ. Ярина Голуб закінчила російський відділ філфаку Київського університету. У 1956-му до дочки-аспірантки прийшов дід, який спілкувався українською. “Он буржуазный националист?” – запитали подруги. Згодом дочка націоналіста стала професором з культури російської мови Московського університету.

Батько сказав Ярині, що одружений втретє, що Галина (Ганна Шемердяк зі Старого Самбору, 12-річною разом з родиною вислана до Сибіру; дружина бандерівця, з дочкою Яриною не повернулася до чоловіка, лишилася з Антоненком-Давидовичем). Про третю дружину писав: “Між нами не було кохання, нас звела сибірська безвихідь, але нікого я так не жалів, як її”. У них народився син Євген. Борис Дмитрович просив доньку не казати матері нічого – хай думає, що він загинув. А Наталя Карпенко кохала, писала й не надсилала листів – їх він прочитав по її смерті 1967 року. Просила, як приїде на похорон, передати, що не простила його.

У 1957 р. Антоненко-Давидович повернувся до Києва. Наступного року мандрував Україною, видав збірки репортажів “Збруч”, “В сім’ї вольній, новій”.

У 1963 р. опублікував роман “За ширмою”, де нагадував молодому поколінню про обов’язок перед батьками. Читачі  сприйняли образ матері лікаря Олександра Постоловського, яка жила в кімнаті сина за ширмою, як символ України. Письменник показав материнську любов і трагедію сина, котрий пізно усвідомив свою байдужість.

У 1969 році “Літературна газета” опублікувала розвідку про букву Ґ “Літера, за якою ми тужимо”. І все. Письменнику не дали змоги надрукувати жодного рядка, змусили животіти на скромну пенсію, впливали на відносини в родині. З нього не зводили очей спецслужби, а він поводився так, ніби радянської системи не існувало. Молоді дисиденти збиралися на квартирі Антоненка-Давидовича, вважали його духовним батьком. Серед них письменник знайшов останнє велике кохання – на 30 із гаком років молодшу Михайлину Коцюбинську – племінницю класика.

У 1971 році син закінчив школу, марно поступав до інституту. У 1972 році Євген із Лєною були в гостях. Коли Євген пішов, сталася спроба зґвалтування. Постраждала вистрибнула з другого поверху. Хоч Євгена на момент злочину не було, його судили, відбув 5 років. Після звільнення пішов учитися на таксиста. Лєна привчила Євгена до наркотиків. Друга судимість Євгена – півтора роки за зберігання наркотиків.

Інсульт, дружину письменника паралізувало, у 1982 році вона померла. Антоненко-Давидович ходив на милицях, втратив зір. Кагебісти забрали у нього друкарську машинку, на якій він працював наосліп.

У липні 1982 року стався третій арешт Євгена за форцовку-“підрив радянської економіки”. В обмін на зменшення термiну син погодився свідчити проти батька. Заявив, що той – “антисовєтчик”, недієздатний, потребує опікунства, розповів, де сховані батькові спогади, мемуари лікаря Белінкаса.

За це сину дозволили у тюрмі взяти шлюб із Лєною. Молоді прагнули забрати батькову квартиру. Щоб не вселили невістку, давні коханці –Михайлина Коцюбинська та Борис Антоненко-Давидович – жили однією родиною. Хотіли взяти шлюб, але суд не дозволив. Антоненка-Давидовича оголосили недієздатним. Квартиру відібрали.

Антоненко-Давидович помер 8 травня 1984 року у домі пасербиці Ярини Тимошенко. Про смерть Антоненка-Давидовича не було некролога – 17 слів повідомлення в “Літературній Україні”.

У серпні 1985-го Євген помер, Лєна наклала на себе руки.

Після смерті Бориса Дмитровича побачила світ книга “Як ми говоримо?”– путівник для тих, хто опановує рідну мову.

Famous Ukrainians