Яна Червона. Історія загиблої військової кулеметниці батальйону “Донбас-Україна”

Яні Червоній, з позивним “Дика Відьма”, мало виповнитися сорок років. Антон Безверхній, з позивним “Пітбуль”, відсвяткував на фронті двадцятип’ятиріччя. Якби не війна, можливо ці обидвоє, неймовірні та яскраві, ніколи б навіть мимохідь не зустрілися у великому Харкові. Але, якщо б росіяни не перейшли кордони суверенної України, вони точно б не загинули. Їхнє вічне кохання зірками запалало на тлі Чумацького шляху, засліплюючи зосереджені на буденності очі. Ми ж залишилися жити. На такій щемливо рідній землі, де зараз можемо провідати могили двох мужніх воїнів, ці останні сліди ангелів-захисників.

А ще у нас залишилися безцінні спогади.

Згадки мерехтять, немов картинки у кадрі: “Десь на Луганщині виходили на бойове чергування “Відьма” та “Пітбуль”. Вона – волонтерка, згодом – досвідчена кулеметниця. Він – несамовитий гранатометник”.

Через ту дівчину

Маленька Яна не захоплювалася ляльками, віддавала перевагу іграшкам у вигляді зброї. А ще Яночка з дитинства відрізнялася відповідальністю. Інші просто співпереживали, коли вона діяла. Одного разу у вчительки хтось вкрав гаманець. Не в змозі дивитися на розпач дорослої людини, Яна організувала однокласників. Діти зібрали всі свої кишенькові гроші, хто що міг, і віддали педагогу. Подія настільки вразила, що на малюків приходили подивитися старшокласники.

Організаторський талант Яночки проявлявся і по-іншому. Одного разу вчителька історії запропонувала дітям зайнятися облаштуванням шкільного музею. Подруга маленької Яночки, Анжела, підняла руку:

– У моєї бабусі на горищі є бандура!

На цьому все могло й закінчитися. Але Яночка вмовила Анжелу, вони без допомоги дорослих дістали старовинну бандуру з горища. Маленькі дівчатка самостійно взимку на санях тягнули цінний інструмент через весь Харків. Бандура і сьогодні прикрашає шкільний музей.

Ставши “диким волонтером Айдару”, Яна писала: “Ніколи не думала і не мріяла з дитинства ним бути – стала, можна сказати, через потребу… поїхала в Айдар одного друга провідати – тепер їх у мене чоловік 600”. А хіба могло статись інакше?

Вкрадені свята

Відповідальність була головною рисою Яни. Після подій 2014-го року вона не змогла жити мирним життям: “Згадую новорічні клопоти років 4 тому. Як я обожнювала ці дні! Нове вбрання, красива шпилька для волосся, а ще панчохи. Боже, як я обожнювала панчохи. А ще прикупити собі пару нових речей в косметичку, бігати по магазинах у пошуках подарунків рідним, купувати сніжинки і нові іграшки…. 2014 я зустріла біля ТБ вже з якоюсь тривогою, 2015 – найважливіше: вісті з фронту, 2016 – немає взагалі настрою. Сьогодні один убитий, до Нового Року ще 4 дні, на душі тільки тривога. У мене вкрали всі свята!”.

“Відьма”-волонтер опинилася у самому центрі кривавих подій, потім вона згадувала про 2015-й рік: “Ми їхали до хлопців на Луганську ТЕЦ. Я не пам’ятаю, хто нам зателефонував по дорозі, напевно це був “Німий”: “Яно, не заїжджайте на ТЕЦ. Там все в крові”.

Вкрадені свята “Відьма” постійно намагалася повернути. Якось вона приїхала на передок, одягнувшись Снігуронькою: “Ви коли небудь бачили, як дорослі, а деякі навіть вже бородаті дядьки дивуються Дідові Морозу і Снігуроньці? Механіки БТРів боялися обійняти і забруднити нас маслом, тому із соромом чмокали в щічку. Дорослі, бувалі, досвідчені айдарівці раділи, як діти у дитячих садках”.

Волонтером “Відьма” була більше 2-х років. Замість того, щоб страждати на тлі кровопролиття, Яна, яка називала себе “невиправним оптимістом”, постійно діяла, не втрачаючи почуття гумору.

“На Євробачення-2017 від Росії поїде Віктор Янукович з піснею про депортацію українських президентів” – жартувала “Відьма” у 2016-му році, коли вже була бійцем батальйону “Донбас-Україна”.

Присягу Яночка склала того ж року і стала вважати саме День Захисника України святом власного життя: “Це наш день. І це наша Україна!”.

На жаль, Різдво 2016-го знов було сумним – воєнна зима вкотре покрила землю саваном. 25 грудня Яна написала: “Останній тиждень виявився дуже важким для моїх хлопців. П’ять загиблих друзів. Поранені і контужений у госпіталі. Немає можливості навіть попрощатися із загиблими, на душі кривава рана. Кола від сліз під очима за балаклавою не сховаєш. Але поруч інші, що заступили на їхнє місце. І готовність знову дати по зубах “непроханим гостям”.

– Сумую за “Бутоном” ….. Рік пролетів. І знову осінь. Холодна осінь 2017.

– Яно, а хто такий Бутон?

– “Бутон” – це назва мого першого взводного опорного пункту, куди я потрапила, де знайшла друзів і де багатьох втратила.

Світлодарська дуга

Змиритися зі смертю важко, майже неможливо для тих, хто прийшов на цей Світ саме для того, щоб перемогти смерть. Через рік Яна знов вдалася до згадки минулорічних подій:

“Все… Здалася… Накрило…

17.12.2016

Вечір перед штурмом. Всі ще живі… Хлопці кепкують з Ефи, який перед цим спалив кухню на “Бутоні”. Красені, добровольці.

І з ними ротний Шайтан. Той самий, який кричав: “Відьмо, ти не будеш в моїй роті!”. А потім… недовго було оте “потім”. Ми осиротіли без тебе.

Перед світанком

– Відьмо, порахуй всіх.

– Всі.

– Всім пострибати, щоб не гриміли.

18.12.2016

Рації у руках не замовкають. Голоси ледь чути через шквальний вогонь з обох сторін.

– Куди, дідько, валить арта? Вона що, координат не має? Де підтримка? Шайтан 200. В нас ще 200….

– Хто?

– Не бачимо. Не можемо підійти… Вогонь. Снайпери. Кулемети працюють по нас.

– Де вода? Дайте води…

Небо горіло… П’ять хлопців доповнили собою ангелів на небі. П’ять вовків втратила зграя. П’ять кривавих рубців добавилося на моєму серці: Шайтан, Сім’янин, Ефа, Гюрза, Санич. Крук, що вижив тоді, загине пізніше. Там. На тій же ж клятій Світлодарці. Якщо на землі є рай, то він пахне їхньою кров’ю”.

Сергій Мокренко позивний “Крук”, активіст Революції Гідності, загинув на “Світлодарській дузі” 28.02.2017 під час масованого мінометного обстрілу.  Пам`яті побратима, що брав участь у боях за Іловайськ і Піски, Яна присвятила такі рядки: “Незабаром мине рік відтоді, як тебе не стало, Брате. Ти був наймолодшим з-поміж нас, але ніколи і нічого не боявся. Я пам’ятаю той день. Ми всі його пам’ятаємо. Твоє тіло було ще теплим. Я вже розуміла, що ти мертвий, але машинально гладила тебе по руці і весь час намагалася тебе вкрити від холоду. Навіть зараз мені боляче згадувати той день, але з пам’яті вже таке не відкинеш. Найстрашніше, що на війні звикаєш до смерті. Тут ніби просто чекаєш своєї черги. Хоч так хочеться повернутися живими”.

Були у тому ж 2017-му році й радісні моменти: “Яно, у Шайтана син народився. Передай всім”…. Ротний, тебе ми не зберегли, але кажуть, що син – викапаний ти. Нехай росте здоровим та щасливим, а сміливим буде без питань, бо батько у нього – Герой України”.

Вірне серце

Є дві протилежні потужні сили: страх і кохання. Страх змушує відступати, принизливо ховатися від життя. Кохання, навпаки, з хвилюванням та прийняттям відкриває людину. З Антоном Відьма познайомилася у військкоматі: “Увага! З понеділка ви зможете мене зустріти в обласному військкоматі Харкова. Чекаю там найсміливіших і найкрасивіших чоловіків нашого міста. Ви точно такий? Тоді Вам до мене. Я не обіцяю вам легкого життя. Армія – це праця і праця нелегка. Сподіваюся, це ж Вас не лякає?”.

На початку липня 2018 року Антон вступив на військову службу за контрактом.

– Як тільки зустрічаєш чоловіка своєї мрії, так він обов’язково або на півголови нижче або на півжиття молодше. Фух! Нехай вже на півжиття буде молодше, – пізніше жартома повідомила Яна.

“Пітбуль”, який закінчив ліцей “Правоохоронець” за фахом “правознавець”, був кремезним хлопцем з двома татуюваннями на грудях у вигляді собак відповідної породи.

“Відьма”, даруючи кожному побратиму свою любов і повагу, демонструвала до Антона трохи інше ставлення:

“Зі спогадів бійця про дитинство:

– Ось, а це мій хрещений батько, в дитинстві він брав мене за чуба і казав, що я – бур’ян …

Страшна людина виросла. Справжній “каратель”. Кохаю тебе!”

Проте Піт, напевно, першим закохався у мужність Дикої Відьми, в її щирість та полум’я її самоповаги.

“Я знаю, що дівчата люблять виставляти фото в “гарному вигляді”.

Та яка з мене Дівчинка? Я буваю різною. Дівчата бувають різні.

Ніжні… добрі…. і небезпечні”, – характеризувала себе Яна.

Як відомо, кохання складно приховати, а закоханість майже неможливо стримувати. Проте, “Відьму” та “Пітбуля” передовсім об’єднувала спільна справа:

– Мій будинок в 30 кілометрах від кордону з Росією. Навіть якщо ми відіб’ємо Луганську, Донецьку та Крим, то я все одно залишуся на кордоні з Росією. Тому мені потрібно більше, ніж повернення наших земель, мені потрібен повний розвал Російської імперії. – казала Яна.

– Бажання, звичайно, побільше наклацати ворога. Побільше вразити ворожу силу, дати відсіч. Щоб вони звідси забиралися, не лізли на нашу землю. – казав “Пітбуль”, який зневажав як ворогів, так і боягузів. Звертаючись до легкодухів він казав: “Ваша боягузтво і страх не врятує від долі, мишами боязкими народжені, ними ж і здохнете! Для мене гордість і честь загинути в бою, а для вас, напевно, гордість згоріти від горілки, загорнутися в підвалі від наркоти або бути вічним рабом з лопатою у руках і без мозку в голові – це ж за щастя у вас, це як заохочення”.

У листопаді 2018-го Антон написав: “Шоста ранку. Бойова машина піхоти, я весь в броні і з автоматом. Сидимо в десанті серед поля, зустріли вже світанок, прокинувся під крики: “Чорт, як холодно! Будите Пітбуля!”. Ось це, мої милі, романтика, а не вся ця ваша ваніль”.

Жартома Яна скаржилася на те, що Антон питав у Google: “Як вбити відьму?”.

– Опа! Заглядаю в телефон побратима, а він тут гуглить. Допоможіть! Вбивають! Якщо що, в моїй смерті прошу винити Антона Вікторовича Пітбуля.

– У мене є виправдання!!! Ні, ну а чого вона?!

До речі, такі жарти були звичними, бійці якось навіть зробили табличку: “Відьмі вхід заборонено”. Чорний гумор на війні підбадьорює: “Чого тільки не вигадували вояки, що тільки не робили. І часник вішали, і таблички ставили – нічого їх не врятувало” –  своєю чергою жартувала Дика Відьма.

“Прихворіла, прийшла зі зміни, залізла під спальник, стогну:

– Все, вмираю ….

Піт (запитливо):

– “Відьмо”….? Ти точно вмираєш? Не обдуриш? Ну ти зрозумій, вся рота чекає, не лишай їх надії”.

Кохання – це битва, любов – це дорослішання. Жарти жартами, але підтримати можна й так тоді, коли кістлява завжди блукає поряд. Бо справжню відьму вбити неможливо! Тому й такі жарти.

 

З приводу своєї застуди Яна розповідала: “Гарним дівчаткам Дід Мороз принесе норкові шуби і лабутени. А я не дуже гарна, тому комбат підігнав черевики на хутрі та кожух, щоб мій нежить у мороз на кулемет не капав”.

Остання весна. Янчин городик

– Вирішила якось одна “дурочка” квіточки біля опорного пункту посадити. Ну і попросила вона подруг, не подумавши, трохи насіння їй надіслати. Добре, що за оренду землі тут платити не треба, а сєпари її ще й зорали добре весною.

Сказати, що мені смішно –це не сказати нічого, я просто регочу. А для улюбленого комбата укропчик посію, як він і просив.

Не знаю, що на мене найшло, але перша грядка майже готова. Залишилося землею укрити. Моя мама б здивувалася. У дитинстві мене під загрозою “ніякої дискотеки, поки не просапаєш від сюди і до туди” не могли вигнати на город. Може вік – як сміються мої хлопці. Або все-таки – усвідомлення того, що це Моя Земля. У мене з’явилося дивне бажання побачити знову засіяні поля, квітучі луки … ну і городик біля ВОПу, – розповідала Яна, надихаючи оточуючих своєю чарівною посмішкою і оптимізмом.

“Невелика історія з життя” Пітбуль

– Йде обстріл. На посту ми з “Відьмою”. Вона спостерігає на вулиці, я побіг до стрільниці. Тільки вмостився зручніше – різкий шум, червоне полум’я перед очима і як вибухнуло! За півметра від амбразури, де я стояв, потрапила протитанкова керована ракета. Мене відкинуло хвилею в задню стінку, як кошеня. Голова, наче в тумані, все дзвенить, нудить, не розумію хто я і де. Вилажу на світло на півзігнутих, тримаючись за голову, а то таке враження, що її розірве зараз зсередини. І тут ця найсвятіша жінка “Відьма”, з примруженими оченятами, адже пил же ж йде з позиції, задає мені дивовижне питання (Увага! Барабанний дріб!): “Ой, а там на поличці лежав телефон і в пакеті роутер новий. Напевно, їм кінець? Так?”. Ну тут я звичайно очманів! Ще більше, ніж від вибуху, але нарешті зрозумів, що хоч щось, хоч зі дзвоном, як в дзвіниці – але я чую.

Аби не заглиблюватися в подробиці, далі важке одужання, уколи, а кришку від цього хренового маршрутизатора я знайшов в метрах двадцяти від позиції потім. Прихильники російського миру, які надіслали мені протитанкову ракету – поспішаю вас засмутити. Я живий та здоровий, голова болить і чую погано, але від цього я став тільки злішим!”

Ти потрібна мені, моє серце вимагає биття

У березні 2019-го Антон разом Яною “всиновили” пітбуля і назвали його Ханом – полководцем. Після контузії Антона Хан залишився разом з Яною, пізніше песика віддали “на броню”, щоб не ризикувати життям тварини на фронті.

Яночка загинула 2 квітня 2019 року. Пряме влучення 120-мм калібру в бліндаж. Від такого не можна врятуватися. Разом з “Відьмою” пішов з життя Олександр Мілютін з позивним “Дєда”. Украдені в Яни війною зимові свята вони два місяці тому зустрічали всі разом.

“Тоді ми думали що на Новий Рік у нас буде сніговик. Тепер плани змінилися, максимум, що світить – невеликий “брудовічок”, – жартував тієї зими Пітбуль. Звертаючись до всіх, кого вона захищала від окупантів, Яна тоді востаннє привітала українців: “Ось приходиш з поста. Голодна, втомлена. А Дєда тут же: “А ну бігом за стіл!”. До 00.00 ми чекати не можемо, бо знову всім у наряди на бойові пости. Адже ви повинні зустріти Новий Рік, як треба. З прийдешніми святами вас!”

Після загибелі Яни Антон збожеволів від горя і почав мститися, ніби рокований на смерть. Серцю потрібен удар, щоб вижити, Антону була потрібна Яна. “Пітбуль” захищав “Відьму” до моменту її вбивства, після її згуби він не спинився у своєму бажанні захищати далі – помста стала сенсом. Кохання Антона перетворилося на емблему вічності, воно знищило всі згадки про початок його життя і весь страх перед кінцем:

“Маленька моя дівчинко. Я тебе дуже сильно кохаю. Пробач за те, що багато я тобі не встиг сказати. Вибач мене за те, що мене не було поруч. Я повинен був бути з тобою, рідна, я не повинен був залишати тебе ані на секунду. Поки мене не було, ти засинала і прокидалася з ведмедиком, якого я тобі подарував, охороняла моє місце, щоб ніхто на нього не приліг. Ти чекала на мене. Я буду мститися за тебе кожну секунду, поки зможу. Без тебе мені просто вирвали серце і душу. Я тебе надзвичайно кохаю!!! Яночка, миленька, я нікому ніколи не пробачу. До зустрічі, крихітко”.

Душі Яни і Антона були з одного тіста: “Серцю наказати неможливо. Воно назавжди залишиться вірним тій, з відходом якої його вирвали. Воно там. Воно з тобою назавжди!” – звертався до загиблої подруги Антон. Слова “я помру за тебе” втратили для нього те переносне значення, яке зазвичай у них вкладають, коли й немає ніякої загрози. Різкий та гарячий воїн скажено посилав окупантів на загладу:

– Пам’ятаєте, я казав, що за смерть Яни у вас буде горіти земля під ногами? Як ви думаєте, що зараз відбувається? Збирайте тепер свої трупи, мерзоти. Фарш! Якщо буде, що збирати. Слава Україні! Яночка, за тебе!

“Її не повернути. І Господь не допустив, щоб ви зробили помилку. Відпусти її з миром” – кострубато та якось у чомусь зрадницьки радили йому. Не такі слова його могли б врятувати.

Антон остаточно перетворився на вовкулаку з собачим та вірним серцем. Десятками мерців полягли вороги, які вкрали життя Відьми. “Двічі не вмирають. Двічі не вб’ють! Загинути у Бою – Честь!” – написав “Пітбуль” у день своєї передчасної смерті 14 травня.

Куля снайпера влучила йому в шию. Лише сорок два дні Антон прожив без коханої. Навіть зустрів її день народження без неї, бо, на жаль, вона назавжди залишилася 39-річною.

У труні парубок виглядав так, ніби просто спить, а уві сні чомусь всміхається. Може тому, що зустрівся з коханою, за якою вже дуже скучив.

Маленьке щеня Хан, якого на поховання привела Марина Валицька, бойова посестра загиблих Антона та Яни, сміливо влаштувало бій з кульбабами, що рясно квітли. Як будь-яка дитина, песик радів весні, і демонстрував свій бойовий характер. Хоч, можливо, він мстився квіточкам, які були частиною траурних вінків: може це вони винні в тому, що Антон вже на нього не звертає ніякої уваги?

Герої не вмирають

У цьому світі занадто мало ангелів, а Небеса переповнені. Звісно, Яна і Антон зустріли там багато своїх друзів. Їх поховали на одній “Алеї Слави”. У зоні ООС, у місцях, де вони загинули, волонтери встановили дошки пам’яті. “Вірний син та донька України здобули вічне життя в бою”.

Любов і смерть, кохання та загибель – вічні акорди, що хвилюють людство. Про них нам розповідає Священне писання: Христос спустився у пекло і переміг смерть. Про палку закоханість у 16 столітті, спираючись на спадок античності, Шекспір створював безсмертні трагедії. Але сучасність болісно інша. Трагедії розгортаються саме на наших очах.

Любов є вічною, кохання є вічним.

Яна і Антон, що загинули навесні 2019-го року, заслуговують на те, щоб про них складали пісні та знімали фільми, вони заслуговують на те, щоб про них ніколи не забували. Ніколи. Ані через сто, ані через тисячу років. Утім, на народну пам’ять заслуговує кожен з тих, хто віддав своє життя за Україну. Будь-коли.

“Зараз народжується Україна, а пологів без крові не буває”, – мужньо казала Яна. А ще вона стверджувала: “Немає держави, якщо вона не пам’ятає своєї історії”.

July 2021