“Я щороку приїжджаю в Україну… Це моя рідна країна”

Продюсерка Олена Андрейчева, яка народилась у Києві, здобула цьогорічнийОскар

Американська кіноакадемія визнала фільм з довжелезною назвою – “Навчитися кататися на скейт-борді в зоні бойових дій, (якщо ти дівчинка)” – найкращою документальною короткометражкою. Тож золоті статуетки отримали і режисерка стрічки Керол Дайсінгер, і її продюсерка Олена Андрейчева. Обидві й піднялись на сцену для нагородження…

… Лауреатка “Оскара – 2020” виявилась дуже відкритою та позитивною людиною. Уже через п’ятнадцять хвилин спілкування склалося враження, що ми давно знайомі. Колишня киянка не обмежувала мене в часі інтерв’ю та охоче і щиро відповідала на питання.

Про Оскар, чоловіка і кіно

Олено, коли на церемоніїОскараоголосили ваше імя, ви на радощах поцілували мужчину, що сидів поруч. Це, мабуть, був ваш чоловік?

– Якщо чесно, ні. (Усміхається). Розумієте, на “Оскар” у партер дають не так багато квитків, особливо, творцям документальних фільмів. Тому ми запросили насамперед наших executive producers… Не знаю, як це перекласти.

Напевно, виконавчі продюсери?

– Так, виконавчі продюсери. Тож біля Керол сиділа американка Моллі Томпсон (власне, вона замовила цей фільм для одного з телеканалів), а біля мене – Орландо фон Eйнсідель… Ні, мій чоловік також був в аудиторії під час церемонії, але в іншому місці, дещо вище. Тому, на жаль, навіть не було шансу його обійняти в таку хвилину. Знаєте, лауреатам дається лише 45 секунд, щоб добігти до сцени і щось сказати. А після вручення “Оскарів” нас одразу повели на фотозйомку та інтерв’ю. Коли ж відпустили, я одразу побігла до чоловіка й, нарешті, змогла його пригорнути. (Усміхається).

Кілька разів я робив інтервю з режисеркою Агнешкою Голланд, яка тричі потрапляла у шорт­лістОскараі тричі не отримувала нагороду. У вас же все вийшло з першої спроби. Як вважаєте, талан зіграв тут свою роль?

– Звичайно, це завжди відіграє певну роль. Адже, чи отримаєте ви нагороду, залежить від багатьох факторів. Включно з тим, які ще фільми було подано у вашій номінації… У нашому випадку  спрацювало й те, що режисерка стрічки, Керол Дайсінгер, уже багато років працює в документалістиці (не тільки у США, в Голлівуді, але й у Європі). До того ж, вона – професорка Нью-Йоркського університету та має вже чимало учнів… Одне слово, вона заробила цей приз. Її талант нарешті відзначили!

Випродюсерка цього фільму, Керол Дайсінгеррежиссерка. Як складались ваші стосунки на майданчику і загалом під час роботи? За ким було останнє слово?

– Дивлячись, в яких питаннях. (Усміхається). У нас виникали певні проблеми через те, що Керол живе в Нью-Йорку, а я – в Лондоні. Було об’єктивно важко узгодити всі плани заздалегідь… Та на самих зйомках, в принципі, нам працювалось разом доволі легко. Кожна відповідала за свою галузь. Наприклад, серед моїх обов’язків були загальна безпека і комунікація – з сім’ями дітей, вчителями, організацією Skateistan, з якою ми працювали… На мій погляд, усе було непогано.

Ваша стрічка триває 40 хвилин. Напевно, матеріалу було більше і доводилось чимало різатипід час монтажу. Це давалосьзі скрипом” чи відносно легко?

– Звичайно, матеріалу було більше, ніж на 40 хвилин… Спочатку йшлося про 1 годину 23 хвилини, потім – про 50-55 хв. і, врешті-решт, – про 40 хв. Але нам не довелося вирізати щось важливе. Знаєте, як буває: подивишся якийсь фільм, так, він хороший, але відчуваєш, що чогось бракує… Ми доволі ощадливо знімали в Афганістані.  По щирості, просто не мали надміру часу. Тому й матеріалу було не настільки багато, аби я сказала, що було дуже важко щось вирізати із фільму.

Про життєві університети

25 років тому ви поїхали з України на навчання до Великої Британії. Скільки вам тоді було?

– Одинадцять років. Майже тінейджер. (Усміхається). Та, попри юний вік, я розуміла, що треба старатись, адже не всім випадає такий шанс… Зрештою, я з раннього віку була доволі самостійною. Воліла зачинитись у кімнаті, щоб мене ніхто не турбував, і займатись своїми справами. (Сміється). Я змогла влитись у колектив школи-інтернату. Причому легше, ніж інші діти. Знаю, що дехто їздив до Англії, але не залишався. Було надто важко, і я цілком розумію, чому… Мені ж усе було цікаво. Я сприймала це, як певну пригоду й почувалась дуже відповідальною та дорослою.

Після закінчення англійської школи ви вступили до університету, де вивчали спочатку фізику, а потім наукову журналістику. Не могли визначитись, що цікавіше, чи були інші причини? І як сталося, що тепер ви займаєтесь документальним кіно?

– Рішення вивчати фізику не спало мені на думку з якихось кар’єрних гранд-планів. У вісімнадцять років я не знала, ким хочу стати. Ось і подумала: “Якщо треба щось вибирати, то чому не фізику?” Тим більше, що мені завжди подобалась і математика. Так, це важка дисципліна, але цікава. Проте, під час бакалаврату  зрозуміла, що мене більше цікавить контекст цієї науки, її філософські та історичні нюанси і т.д. Мені захотілось виступати в ролі комунікатора, тобто людини, яка має якісь знання та може передавати їх іншим.

А коли уже вчилась на магістра, то в нас був вибір: документальне кіно, радіомовлення чи робота в музеях. Мене завжди цікавили і журналістика, і кінематограф, тому я обрала документалістику. Тим більше, що моя перша робота, перша практика, була пов’язана з продюсером фільмів цього жанру. Він писав у той час книгу та найняв мене допомогти перевірити деякі факти… І так якось я влилась у процес та почала йому допомагати з різними документальними проектами. Зрозумівши, що присутність камери, завдяки якій ті чи інші ідеї можна показати, а не писати про них чи розповідати, – це, все ж таки, набагато цікавіше.

Тобто можна сказати, що вам щастило на зустрічі?

– Мені здається, саме зустрічі з якимись ключовими людьми зазвичай і допомагають побудувати кар’єру. Скажімо, я працювала з режисеркою Зарою Хейс над фільмом про американських хлопчиків, яких у віці 12 – 15 років посадили за вбивство. Це дуже цікава тема, бо не всі згідні з тим, що в такому віці діти повинні відбувати покарання у в’язниці. На рівні з дорослими… То ось – саме зустріч з цією кінорежисеркою мені дуже допомогла у кар’єрі. Я мала можливість зблизька побачити її ставлення до зйомок фільму, почути поради, нав’язати, звичайно ж, контакти і т.д. Усе це, безумовно, потім  допомогло в роботі.

 

Про Київ, запах дитинства і… оселедці

Як би ви продовжили речення:Україна для менеце…?

– Це рідна країна. Ось так, лаконічно. (Усміхається).

Ви часто буваєте у Києві?

– Я приїжджаю щороку. І по роботі (наприклад, була у 2013 та 2014 роках), і приватно… Звичайно, я дуже добре пам’ятаю своє дитинство, адже до одинадцяти років ходила до школи в Києві. У мене були друзі… Мала й улюблені місця в столиці. Скажімо, часто гуляли з песиком на дитячому майданчику біля Театру Франка. (Іноді так хотілося там погратися, але я розуміла, що вже надто доросла). (Усміхається). Потім, пригадую, ми піднімались до Жовтневого палацу і спускались униз алеєю, що нині носить ім’я Героїв Небесної Сотні… Ми жили в центрі. Я ходила в школу на Печерську, тому всі ці місця нагадують нині моє дитинство.

А з яким запахом у вас, можливо, асоціюється дитинство?

– Він є, але я не знаю, як його описати. (Усміхається). Таке іноді буває: доросла людина щось робить і раптом вловлює певний запах, розуміючи, що це – запах дитинства. Щоправда, словами передати його досить важко. (Після паузи додає). Можливо, це запах, що з’являється у повітрі, коли настає літо й усе починає розквітати.

Чого суто українського вам не вистачає у Лондоні? Може, маминого борщу?

– Мамин борщ часто буває в нашому меню, бо вона періодично приїздить у Лондон, щоб поспілкуватися зі своїм онуком. Ну, й заодно варить борщі. (Сміється). А ось чого з їжі справді не вистачає, то це…. а-а­а… оселедців. Тут чомусь їх не дуже активно споживають, на відміну, наприклад, від суші. Одне слово, в англійській столиці нема нормальних оселедців! Ні, вони, звичайно, десь існують, але спеціально за ними їхати не завжди є час. Тому, коли прилітаю до Києва, як маленька дівчинка обов’язково прошу батьків,: “Ой, можна заїхати купити якихось оселедців, малосольної риби чи щось подібного?” (Усміхається).

До оселедців проситься чорний хліб…

 

– Так, так. До речі, недавно знайшла місце в Лондоні, де продають чудовий чорний хліб. Я так рада і тепер активно його вживаю. Ну, ось це дві мої найулюбленіші речі. Можна сказати, головні.

Повертаючись доОскараі вашого чоловіка. Знаю, що статуетку ви зберігаєте вдома. А хто витирає з неї пилюку: ви чи він?

– Ми робимо це по черзі. (Довго сміється).

Бліц питання

– Принцеса Діана чи Меган Маркл?

– Принцеса Діана.

– Чай чи кава?

– Чай.

– Адель чи Елтон Джон?

– Елтон Джон.

– Сьома ранку чи сьома вечора?

– Сьома вечора.

– Шерлок Голмс чи Еркюль Пуаро?

– Шерлок Голмс.

– Лондон чи Париж?

– Лондон.

– Горнятко наполовину порожнє чи наполовину повне?

– На половину повне.

April 2020