Михайло Маслій
Цьогоріч 24 березня композитору Ігореві Білозіру сповнилося б 70, а 28 травня мине 25 років відтоді, як його жорстоко вбив москальський черевик…
Керівникові вокально-інструментального ансамблю “Ватра” (1979–2000) Ігореві Білозіру Господь відвів лише 45 земних років. Усе життя Ігоря супроводжував і зваблював мінор, який за його словами не важкий, а світлий сум: спогад, мрія, десь нездійсненна. Талант мелодиста і аранжувальника позначений оригінальним самобутнім відчуттям національного колориту й мелосу. Створив близько 120 пісень, багато з яких стали шлягерами. Звучали не лише з голосу Оксани Білозір, ВІА “Ватра”, а й багатьох інших виконавців, зокрема – Василя Зінкевича, Квітки Цісик, Валерія Маренича, ВІА “Смерічка”, ВІА “Кобза”, Лілії Сандулеси… Найплідніше працювалося з поетом Богданом Стельмахом, разом написали 24 пісні.
“Про Ігоря Білозіра знаю багато доброго. Він навчався в моєї учениці Олени Сотничук на нашому диригентському відділенні. Вона надзвичайний педагог, Білозіру пощастило. Ігор не став диригентом, але те, чого навчився, пригодилося. Адже писав добрі пісні. Народ любив його. І любить. Бо є за що”, – визнавав Микола Колесса.
“У пісенному жанрі він розвивав ті традиції, які були закладені не тільки львівськими, а й українськими композиторами. Йому був близький Володимир Івасюк, і цей зв’язок відчувається в творчості. Пісні Ігоря Білозіра національні. Разом з тим, він не прагнув бути тільки фольклористом, намагався знайти своє місце, і в більшості творів йому це вдавалося. Він оновлював свою творчість, свою пісню. У розмовах зі мною уже в зрілому віці Ігор зізнавався, що хотів би написати кантату чи навіть ораторію. Його пісні звучать і є лицем української творчості”, – зазначав Мирослав Скорик.
“Він був українцем високого ґатунку, завжди не байдужим, якому постійно хотілося щось зробити, багато доброго і вічного робив для українського мистецтва. Ми дуже любили Україну, українську музику, рідну пісню. Про її долю розмовляли і переживали цілодобово, з кожним вдихом і видихом”, – стверджує Юрій Рибчинський. “Ігор направду був національним героєм – своїм талантом, своєю наполегливістю, ставленням до життя. Українська культура, мова, пісня домінували в нього над усім”, – резюмує Оксана Білозір.
Батьки – Марія і Йосип, як в Ісуса
24 березня (у четвер) 1955 року в Радехові у сім’ї Білозорів з’явилася на світ Ігорко. Вже пізніше, коли хлопця запитували, як він величається по-батькові, той з гордо піднятою головою промовляв: “Мою маму звати Марія”. І не тому, що він більше любив маму. Він радів з того, що його батьки – Марія і Йосип, як в Ісуса.
Ігор – дитя справжньої великої любові – був четвертою і останньою дитиною у сім’ї. Найстаршою (їх розділяло сім років, як сім нот – число, яке пізніше він так любитиме) була улюблена сестричка, соратник, вірний і перший друг, розрадник і порадник у всьому Руслана. На жаль, ще малесенькими шестимісячними безпричинно повмирали сестричка з братчиком: Галинка і Юрчик. На їхній могилі Ігорко якось сказав Руслані: “Це наші янголи–хоронителі: мій – Юрко, а твій – Галинка…”
Молоде подружжя Білозірів, яке так чекало довгоочікуваного сина, якраз приїхало до Радехова. Свого помешкання ще не мали, довелося винаймати. Довгих шість років будували власну хату, на тодішній вулиці Кутузова, 12. Усе дитинство і юність Ігоря минули там.
Йосип Дмитрович віддавався праці у школі. Марія Іванівна доглядала за своїми чадами. Навчала розуму, виховувала добро. І неодмінно вишивала. У материнських узорах вишиті довершені рими і вони творилися та народжувалися під синівську музику.
Співав на всіх шкільних заходах, як соліст і у змішаному хорі. У сьомому класі організував ансамбль, з яким грав на весіллях. Перші пісні писав на власні вірші.
Кінець березня 1969 року – перший професійний запис шкільного ВІА Ігоря Білозіра на Львівському обласному радіо для програми “Мікрофон для всіх” зробила журналістка Марта Кінасевич. “Тоді ще не знав нотної грамоти, тому багато мелодій пішло безслідно. А з піснями завжди була проблема. Поезії чудової багато, але я її не міг покласти на музику. Пробував сам писати тексти. Навіть із найгеніальнішого вірша не завжди можна зробити пісню”, — визнавав уже в зрілому віці композитор.
Доватрівські “Вікторія”, “Ровесники”, “Ритми Карпат”…
1970 рік – вступив у Львівське музично–педагогічне училище, яке готувало вчителів музики загальноосвітніх шкіл і музичних керівників дошкільних закладів. На першому курсі створив ВІА “Вікторія”, співали його пісні, народні в його обробці, популярні тогочасні твори. Гастролювали в районних Будинках культури Львівщини.
1973 рік – познайомився з молодшою на два роки і на два курси ученицею музпедучилища Оксаною Розумкевич.
1974 рік – скерували працювати у сільську школу в Тульчинський район Вінницької області, де отримав відкріплення. Влаштувався на посаду вчителя співів у Корчинську сільську середню школу тодішнього Радехівського району.
1974–1975 роки – організував ВІА “Ровесники”, грав та співав сам разом з учнями школи. Вів шкільний хор, а потім – об’єднаний сільський і колгоспний.
1975 рік – вступив у Львівську консерваторію на диригентський факультет за спеціальністю хорове диригування. Коротко навчався у класі Сергія Амбарцумяна, далі – в Олени Сотничук, учениці Миколи Колесси.
1975 рік – шість місяців працював музикантом у ВІА “Арніка”.
1976–1977 роки – участь у ВІА “Весняні квіти” Золочівського районного Будинку культури, там виконували його пісні, нові, й написані ще в 7 класі.
4 червня 1977 року – одружився з Оксаною Розумкевич (Білозір).
1 серпня 1977 року – разом з Романом Лозинським очолив аматорську біт–групу “Ритми Карпат” Львівського автобусного заводу.
Його “Ватра” – найбільш плідна і довговічна
25 червня 1979 року – призначений на посаду керівника п’ятого складу “Ватри” – ВІА Львівської обласної філармонії. Першу “Ватру” (зразка 1971) організував Михайло Мануляк, другою керував Богдан Кудла (1972–1974), третьою – Остап Савко (1975), четвертою – Іван Попович (1978–1979).
1979 року – після звірячого вбивства Володимира Івасюка очолив музичну секцію Львівського Клубу творчої молоді, був активним його членом.
21 лютого 1982 року – народився єдиний син Андрій.
Вересень 1982 року – зарахований на композиторський факультет Львівської консерваторії за спеціальністю композиція. Навчався на денній формі (заочно на композиторів не навчають) у класі Віктора Камінського. На початках активно писав інструментальні твори, а коли підійшла черга до великого симфонічного твору (на завершення навчання), через насичений гастрольний графік не мав часу зосередитися на серйозній композиції. Створював кантату “Стіна” на вірш Богдана Стельмаха, яку не закінчив.
З 1985 року перестав ходити на заняття, втратив цікавість. З роками питання щодо дипломованого композитора зникло, адже настали ті часи, що уже необов’язковим для нього був диплом. Через ті причини не зміг також захистити диплом на диригентському відділенні.
У червні 1984 року на одному з вечорів поезії Богдан Стельмах прочитав вірш “Дуель”, де порівнював комуністичну верхівку Львівської області з вбивцею Дантесом. Три роки “Ватра” не мала права співати пісень поета, які становили левову частку репертуару.
25 грудня 1985 року – 12 січня 1986 року – гастролі ВІА “Ватра” в Угорській Народній Республіці з обслуговування південної групи військ.
Травень 1986 року – ВІА “Ватра” провів майже 30 концертів для воїнів обмеженого військового контингенту, які виконували “інтернаціональний”, за радянськими міркуваннями, обов’язок.
Червень 1986 року – після аварії на Чорнобильській АЕС колектив примусово скерували з концертами у село Мар’янівка Макарівського району Київської для будівельників, які зводили села для переселенців із 30–ти кілометрової зони .
31 січня 1988 року – на першій сторінці газети “Молодь України” Ігор та Оксана Білозіри підтримали ідею проведення першого Фестивалю “Червона рута”.
Лютий–березень 1988 року – “Ватра” вдруге гастролювала у військових частинах в Афганістані.
25 червня 1989 року – 10–річчя з дня заснування “Ватри” Ігоря Білозіра. Великі дводенні аншлагові виступи на сцені Львівського оперного театру відбулися 15–16 липня.
Вересень 1989 року – перші заокеанські гастролі ВІА “Ватра” в Канаді: 13 і 14 – Торонто, 17 – Гамільтон, 18 – Тондер Бей, 20 – Вінніпег, 21 – Саскатунь, 23 –Едмонтон, 24 – Калгарі, 25 – Монреаль.
Січень 1990 року – Міністерство культури урср дало згоду на вихід “Ватри” зі складу Львівської обласної філармонії у щойно створюваний музично–мистецький центр (ММЦ) “Ватра”. Ансамбль був першим таким колективом в Україні, який не лише залишав цю державну установу, а отримав право взяти й назву.
13 травня 1990 року – стажування у Канаді та США, навчання школи аранжування і менеджменту. Знайомство з Квіткою Цісик, домовилися про перші спільні гастролі в Україні та нові пісні для неї. Через смертельну хворобу Квітки планам не судилося здійснитись.
20 листопада 1990 року – у газеті “Молода Галичина” визнав: “Солістка ансамблю Оксана Білозір виявила бажання залишити “Ватру” і працювати самостійно”.
Різдво Христове 1991 року – в Монреалі, у Канаді, на студії “Євшан” записав касету “Від Миколая до Йордану”.
12 червня 1993 року – одруження зі студенткою Львівського університету Ольгою Максим’як.
11, 12, 15 та 16 травня 1994 року – дебют інструментальної магічної музикотерапії в Пряшеві (Словаччина), аншлаг у міському Палаці спорту.
Березень 1995 року – реорганізація ММЦ “Ватра” та створення на його основі Культурно–мистецького центру (КМЦ) “Ватра” як товариства з обмеженою відповідальністю.
Літо 1999 року – участь у фольклорному фестивалі в Північній Кароліні та культурному центрі “Союзівка”, м. Кергонксон, штат Нью–Йорк.
2 травня 2000 року – останній концертний виступ. У Львівському Палаці спорту “Україна” (колишній “Спартак”) відзначали п’ятиріччя телевізійної передачі Львівського обласного телебачення “Кава по–львівськи”.
8 травня 2000 року – смертельно побитий у кав’ярні “Цісарська кава”, що на проспекті Шевченка у Львові, за те, що заважав своїми піснями групі відвідувачів, серед яких були Дмитро Воронов і Юрій Калінін, співати та слухати москальський шансон.
28 травня 2000 року – через завдані травми, несумісні з життям, помер у лікарні швидкої допомоги Львова.
30 травня 2000 року – похований на Личаківському цвинтарі (поле № 2). У похоронній процесії брало участь понад 150 тисяч людей.
7 серпня 2002 року – Апеляційний суд Львівської області засудив Дмитра Воронова, звинуваченого у вбивстві композитора Ігоря Білозіра, до позбавлення волі на 10 років (відсидів два!). Юрія Калініна як співучасника, засуджено до восьми років позбавлення волі (відсидів п’ять!).
“Диво-сили набирайся у землі, Пам’ятай щодень слова мої…”
9 травня 1980 року львівський радіожурналіст і поет Петро Запотічний чергував у редакції обласного радіо. “Несподівано відчинилися двері, і в них побачив усміхненого Білозіра. “Що, нудьгуєш, куртка на ваті?!” (таким був його улюблений вислів), – сказав ще з порога. – “Даю тобі мелодію, прослухай, а вранці чекаю тебе з віршем. Слухай музику, вона тобі сама підкаже, про що писати…” – ніби прорік Ігор. Він пішов, а я прокрутив мелодію разів п’ять-шість, – каже Петро Запотічний. – Так народилося “Ніби вчора, рідна мамо, Ви будили мене рано…”
Зранечку сором’язливо показав слова композиторові. Він зіграв на піаніно і проспівав. Усе звучало чітко. Ми не підправляли жодного слова. Щоправда, Оксана Білозір казала, що тема матері не нова і нею важко когось здивувати. Особливо після написаного Олександром Білашем з Дмитром Павличком, Володимиром Верменичем з Миколою Сингаївським чи Платоном Майбородою з Андрієм Малишком…
“Ніби вчора” згодом стала однією з улюблених у репертуарі співачки, особливо коли народила другого сина і їй все “пасувало” за текстом. А тоді лише після перших репетицій Оксані пісня припала до душі”.
Ніби вчора, рідна мамо,
Ви мене будили рано,
Промінь сонця зустрічали солов’ї.
Пастухи череду гнали,
На сопілках вигравали,
Горлицею туркотіли ви мені.
Вже дарує сонечко новий нам день,
Джерельце неспіваних іще пісень.
Щедроти черпни у ньому, доброти,
А у ранків золотистих – чистоти,
Диво–сили набирайся у землі,
Пам’ятай щодень слова мої.
“Нам не зашкодить чарка вина!”
“З Ігорем народжувалися пісні, ніби гриби після дощу. Творилося з ним, як з ніким, – каже Богдан Стельмах. – Ми все поставили на пісенний конвеєр. Навіть склали наперед список, де був “Весільний марш”, “Світлиця”, “Многая літа”… Я давав Ігореві вірші, він писав музику, а взамін мені давав музику, я мав писати тексти. Отже, писалося відразу дві пісні. Ігор мав у голові, як він сам казав, “море музики”.
Якось ми йшли з Ігорем його рідним Радеховом. І знову заговорив Білозір про сто пісень, які ми маємо з ним написати. Говорив про весільну, про колискову… Нам хотілося написати “Весільний марш”. І він народився на межі 1981–1982–го років.
Писалося швидко, легенько, просто і відверто. І всі пісні наші з Ігорем приживалися. Як вітання при зустрічах відразу ж пішло в народ “нам не зашкодить чарка вина…” І досі жодне весілля в Галичині, та й не тільки, там де живуть українці, не обходиться без нашого з Ігорем “Весільного маршу””.
Віддаля чути скрипаля –
Відтіля їде весілля,
Весілля їде відтіля,
Відкіля чути скрипаля.
Нам не зашкодить чарка вина.
Будьмо здорові! Пиймо до дна!
Будьмо здорові! Пиймо до дна!
Нам не зашкодить чарочка вина.
“Коханий, лиш вітер спогад навіває про любов мою”
1984 року Ігор Білозір дав Петрові Запотічному написану мелодію. Теми не підказував, але вгадав, як її знайде: “Сказав: “Вийди на балкон – усе побачиш і відчуєш”. Так було, – мовить поет. – Мешкав тоді на дев’ятому поверсі. Вийшов на балкон покурити. Глянув на небо – і вірш сам напросився: Вітер хмаринку небом жене, гляну на неї – бачу тебе. Знов придивляюся – бачу тебе, тебе!..
Пісня народилася гарною, схвальні відгуки посипалися відразу, але мелодія ніяк не влаштовувала Ігорка. Він її шліфував дев’ять разів. Якось відважився і запитав, навіщо це робить. “Петре, ти свою роботу зробив дуже добре, тепер дай і мені це зробити”, – сказав Ігор. Так видавалося, ніби готував її для когось з великих.
Восени 1989 року Ігор повернувся із заокеанських гастролей і привіз щойно випущену аудіокасету “Два кольори”, на якій поруч зі шлягерами “Два кольори”, “Я піду в далекі гори”, “Черемшина” була й наша пісня “Коханий”. Ми з Ігорем могли її слухати до ранку сотні разів. Вражало все: дивовижний голос Квітки, високопрофесійні аранжування і звукозапис. Особливо зачаровувало те місце, де в програші звучала акустична гітара, на якій іспанець вигравав казкові акорди. Ігорко розповідав про зустріч з Квіткою в Америці. Вона сама знайшла і записала пісню (видається, що розшифровувала текст з якогось запису, адже в деяких місцях співає зовсім інші слова), а вже потім познайомилася з Ігорем”.
Коханий, дивлюсь на небо – в синій далі срібний зорепад.
Коханий, це ніби той наш пам’ятний останній листопад.
Коханий, не плачу я, бо не поверну спалену зорю.
Коханий, лиш вітер спогад навіває про любов мою.
Вітер хмаринку небом жене, гляну на неї – бачу тебе.
Знов придивляюся – бачу тебе, тебе!
Жайвір співає, тугу жене, колос шепоче – чую тебе.
Знов прислухаюся – чую тебе, тебе!
“Вірю, що тата любитимуть завжди”
Ніжне і дороге кожному з нас прізвище Білозір досі не сходить з вуст кожного свідомого українця.
“Щоразу виникає безліч запитань: а що б сказав тато? Якою була б відповідь? Якою була б реакція? – зізнається Андрій Білозір. – Час не повернеш: все більше запитань залишатиметься без відповідей. Знаючи реакцію батька, міркую і звіряюся з його поглядами, думками. Зрідка бачу його в добрих снах. На жаль, відразу їх забуваю, але прокидаюся щасливим, адже поспілкувався з татом.
Дуже подобаються мені “Світлиця”, “Від Бога” і “Ніби вчора”. Тепер, коли тата немає, кожне слово, кожна інтонація, тембр сприймається по–іншому.
Люблю усі батькові пісні, я на них виріс. Ніхто мене ніколи не змушував їх слухати, вони мені завжди подобалися. Як можна не любити того, чому людина віддала усе життя? Сумлінно й чесно. Так, як писав тато, легко, просто, щиро, тепло, ніхто інший не вміє на нинішній естраді.
“Ніби вчора” має величезний позитивний заряд, данина пошани батькам за те, що народили і виростили. “Від Бога” – філософська річ, яка дала татові можливість серйозно задуматися над змістом життя. У трагічні моменти вона відразу приходить на слух. “Світлиця” пахне Радеховом, рідною батьковою домівкою, вишитими рушниками бабці Марії, святковим затишком дідуся Йосипа. Хочеться, щоб Білозірівські пісні співалися, щоб вони милували слух не одного покоління українців. Вірю, що тата любитимуть завжди”.

