Нестайко – давнє козацьке прізвище. Коли Катерина ІІ ліквідувала Запорізьку Січ, козак Нестайко не поїхав за Дунай, а осів у Бучачі на Тернопільщині, започаткував рід священиків. Дід Всеволода, отець Діонізій Нестайко служив деканом кількох парафій на Тернопільщині, парохом греко-католицької церкви (УГКЦ) Святого Миколая у місті Бучач.
Батько Всеволода Зіновій Нестайко народився в Чернелиці; закінчив гімназію в м. Бучач, продовжив навчання у Відні, володів п’ятьма мовами. У Першій світовій війні був січовим стрільцем австрійської армії. Воював у лавах УГА, був на дипломатичній роботі, попав у польський табір полонених. Працював у Проскурові на цукроварні.
Дід по материній лінії Іван Довганюк із селян-кріпаків Житомирщини, був успішним будівельником, все умів робити; був вельми дотепним чоловіком був. Мати письменника – Марія Довганюк здобула ґрунтовну освіту й 1913 року почала викладати російську мову та літературу. У роки Першої світової війни була сестрою милосердя в Російській імператорській армії – по інший бік фронту від свого майбутнього чоловіка.
В автобіографії Всеволод Нестайко описав історію своєї появи на світ: “моя мама дуже полюбляла читати і справді особливого для мене дня, 30 січня 1930 року, читала роман Еріха Марія Ремарка “На західному фронті без змін”, який тоді вперше був перекладений російською мовою. Вона так захопилася читанням, що лише ненадовго відволіклася, щоб подарувати світові мене, після чого знову взялася за читання… Саме тоді старий єврей акушер сказав їй: “Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!” Нестайко жартував із цього приводу: “Так що я, можна сказати, народився між рядками”.
І з пологового будинку дитя перевезли на вулицю Пушкіна у будинок мадам Шурман, бердичівської господарки салонів.
І знову не все слава Богу: батько обрав синові ім’я Всеволод, а матері не подобалася коротка форма “Сєва”. От вона й іменувала сина Вадик.
Коли хлопчикові було три роки, хтось із добрих сусідів доніс, що батько був січовим стрільцем і його арештували. Нестайко згадував: “Тата свого я не пам’ятаю. Скільки не напружую пам’ять – згадую лише цукерки, якими він мене частував у той вечір, коли прощався з нами… І ще згадую цирк і фокусницю Клео Доротті… Це було в Харкові. Мама повела мене й сестру в цирк, щоб трохи розрадити після того, як тато поїхав. Згодом виявилося, що поїхав назавжди”. Він загинув у 1933 році в радянському концтаборі. Маленький Вадик не вірив, що батька немає: “Він для мене залишався уособленням таємничості й чекання”.
У страшному 1933 році, рятуючись від голоду, мама з двома дітьми переїхала в Київ, на вулицю Жилянську, 120, до материної рідної сестри Віри Іванівни. З того часу Вадим став киянином; до села малі Нестайки вибиралися тільки влітку – до родичів.
Мати почала викладати російську мову та літературу в 56-ій школі; їх квартира знаходилась у приміщенні тієї ж школи. Саме з цих років Всеволоду і запам’яталась самотність: хворобливого хлопчика (“мабуть, немає такої дитячої хвороби, окрім рахіту, якою б не хворів у дитинстві”) мама зачиняла дома, а сама бігла на роботу.
Вадику було чотири рочки, коли мати прочитала сину оповідання Антона Чехова “Ванька Жуков”, це був перший твір, над яким він пролив дитячі сльози. А любов до творчості Чехова Нестайко зберіг на все життя. Навіть перший редакторський гонорар він витратив на бюст Чехова.
Хоч материнською мовою в родині була російська, та Вадима віддали вчитися до української школи, “щоб знав мову свого батька”. “З одного боку – це було весело – жити в школі, а з іншого… Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: “Завтра прийди з батьками!” Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд”, – згадував письменник.
Нестайко згадував: “У дитинстві я був худенький і маленький – чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як я, шпінгалета, я прив’язував до одної ноги важку праску, до другої – цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить. А коли я став по-справжньому дорослий, мені страшенно захотілося повернутися назад у дитинство – догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один – стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, намагався писати якомога веселіше. Не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні”.
Через полум’яний колір волосся: “…Мене дражнили: “море горить”, “пожежна команда”, “рудий африканський їжачок” – руде волосся на моїй голові стирчало, наче голки в їжака, адже я робив собі “шевелюру” замість чубчика, щоб виглядати старшим”. Чи не тому 8-річний Вадим написав своє перше оповідання про відважного мисливця, який полював на бенгальського тигра в Африці? Мамі автора сподобалася розповідь про мисливця, у якого “ноги були волохаті, як у всіх чоловіків”.
За словами Нестайка, “можу повторити за Чеховим: у дитинстві в мене не було дитинства”. Одинадцятирічним він зустрів війну, два роки поневірянь, голоду, страху облав і неволі. Про це він розповідав: “Ми не змогли виїхати, бо я знову захворів. Мамине серце розривалося навпіл. У Москві була моя сестра, яка вчилася там, в інституті. Два роки ми нічого про неї не знали. Навчання продовжував у підпільній школі, які організувала мама для дітей. Згадував письменник і націлений у нього чорний отвір дула німецького автомата на Куренівці, де на старому закинутому кладовищі з іншими хлопчиками рвав горіхи. “Жартівливому бистроокому Павлуші куля пробила скроню – він саме повернувся до мене, хотів щось сказати. Тільки вбивши Павлушу, німець побачив, що то хлопець, дитина. І в мене вже не вистрелив. Ніколи було, поспішав…”.
Вадим не учився у п’ятому класі: Нестайка одразу прийняли до шостого класу київської школи № 63. У ті часи він разом із сусідом-однолітком Вітасиком Дяченком читали книжки Миколи Трублаїні (“Лахтак”, “Шхуна”, “Колумб”), Джека Лондона, Жуля Верна, Бориса Житкова, мріяли стати капітанами далекого плавання.
Нестайко ніколи не був зразковим учнем. Сам себе у шкільні роки він називав “жевжикуватим”, дуже непосидючим, затятим любителем всіляких “приколів”. Бувало, що й учителі сміялися з його жартів, а часом виставляли за двері. А в старших класах навіть виганяли зі школи, проте Вадиму вдавалося самому залагоджувати свої справи з директором, щоб мати й не знала.
Простудіював самостійно дев’ятий клас, склав екстерном екзамени і закінчив школу зі срібною медаллю (була одна четвірка з фізики).
І подалися Вадим і Вітасик з документами вчитися на капітанів. Виявилось, що через особливості зору (дальтонізм, Всеволод не розрізняв червоного та зеленого кольорів) Нестайко не міг стати моряком, а Вітасик став капітаном.
“Я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина – перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство – найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад – у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед…” Тож коли настав час обирати професію, вирішив, що це буде тільки література. З 1947 року Всеволод Нестайко навчався на слов’янському відділенні філологічного факультету Київського університету. На третьому курсі він розпочав літературну діяльність… із критики. “Мабуть, тільки браком досвідчених рецензентів можна пояснити той факт, що мене друкували тоді газети “Літературна Україна”, “Культура і життя”, навіть журнали “Дніпро” і “Вітчизна”, – зазначав письменник. У 1950 році Нестайків однокурсник Олег Микитенко вступив до аспірантури й залишив роботу в дитячому журналі “Барвінок”. “Я став працювати замість нього літредактором-коректором. Відтоді й почався мій зв’язок з українською дитячою літературою”, – згадував Всеволод Зіновійович. У “Барвінку” молодий письменник почав друкуватися й спілкуватися з класиками – Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським.
У 1952 році закінчив виш, працював редактором видавництва “Молодь”, з 1957 року по 1987 рік (30 років!) – редактором у видавництві “Веселка”. Був дуже вимогливим до себе та до інших. Якщо раптом траплялася помилка, приходив із київським тортом, схилявся перед редактором і казав: більше ніколи.
Перше оповідання В. Нестайка для дітей побачило світ у 1954 році в журналі “Барвінок”. Цього ж року одружився з молодшою на рік філологінею Світланою. Знайшлася у них донечка Олена – майбутній філолог, перекладачка, синхроніст з французької мови. Мешкали у Києві на вул. Жилянській, пізніше на вул. Шовковичній.
Перша збірка “Шурка і Шурко” вийшла у 1956 році. Відтоді автор написав 30 цікавих і дотепних книжок для дітей. Розповідаючи про своє бажання стати дитячим письменником, Всеволод Нестайко зазначив: “Всі болі розтоптаного війною мого дитинства викликали жагуче бажання знову повернутися в те дитинство і спробувати пережити його по-іншому, по-новому, не так, як жилося, а так, як мріялося, – сонячно, весело, цікаво, з пригодами не трагічними, а комічними, радісними, щасливими”. Якось Михайло Слабошпицький поцікавився, чому Нестайко над усім сміється, чи немає нічого святого. “А як розібратися, що святе? Хіба наші діти”, – почув у відповідь.
У 27 років Всеволода Нестайка прийняли до Спілки письменників. А в Комуністичну партію вступав 1980 року, коли його змусила до цього службова посада. Через десять років, під час революції на граніті, коли побачив, як голодують студенти, вийшов із партії.
Всеволод Нестайко – марафонець літературної творчості. Упродовж 1960-1980-х років він працював над трилогією про відомих сільських шибайголів, “васюківських тореадорів”. У 33 роки в Ірпені при вині та шашликах гусар, який випити любив, але ніколи на чотирьох не ходив, подарував світові найкращий український дитячий роман “Тореадори з Васюківки”. Багато чого в трилогії пов’язано з особистим досвідом письменника. Наприклад, образ Павлуші Завгороднього нагадував авторові самого себе одинадцятирічного. З відстані часу бачимо, що це дійсно найвидатніший і найулюбленіший дитячий роман в українській літературі. А тоді немало було закидів про дітей-селюків, нафталінову периферійність. Ганили, що письменник продовжує побутову селянську тематику, започатковану “Наталкою Полтавкою”, “Сватанням на Гончарівці”.
У 1979 році Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури включила “Тореадорів з Васюківки” до Особливого Почесного списку Г. Х. Андерсена (Special Hans Christian Andersen Honor List) як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей, а фільм про сільських “тореадорів” здобув Гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) – головну премію (1969). Фільм замовили 72 країни світу. В Україні на телеекранах фільм не з’явився, бо чиновники від культури знайшли в ньому наклеп на радянську дійсність, а героїв визнали “нетиповими піонерами”.
І автор показав читачам і повісті в оповіданнях про урбанізованих підлітків “Одиниця з обманом” та “П’ятірка з хвостиком”. Кінофільм “Одиниця з “обманом” (за однойменною повістю) отримав премію на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1984) і спеціальний приз на Міжнародному фестивалі у Габрово (1985). Всеволод Нестайко написав понад 30 книжок для дітей, виходив накладами 30-50 тисяч примірників, отримував великі гонорари.
Всеволод Нестайко – основоположник українського дитячого детективу. У 1990 році побачила світ його книга “Таємничий голос за спиною” цього літературного жанру. До речі, знаменитий “тореадор” Ява Рень, друг Павлуші Завгороднього, з’явився уже слідчим у книжках – “Неймовірні детективи” та “Таємничий голос за спиною”.
Казковий серіал “Дивовижні пригоди в лісовій школі” автор писав більше 20 років, а радіопередача “Радіобайка Всеволода Нестайка” регулярно виходила протягом десятиріччя (з 1999 до 2009 рр.).
Сонячна, людяна особистість, чиїм улюбленим звертанням до всіх було – “сонечко”, гуморист і веселун, чиї твори допомагали читачам “накопичувати радість” щоранку на вулиці Шовковичній прогулювався з песиком Дюком на повідку. Та останні місяці Всеволод Нестайко не виходив із дому, багато хворів, частково втратив зір.
16 серпня 2014 р. 84-річний Всеволод Зиновійович відійшов у вічність.
