“Вікіпедія” називає Богдану Матіяш поеткою, редакторкою, перекладачкою та літературним критиком. Але, перечитуючи її вірші, все більше хочеться її назвати Людиною та Філософом.
Внутрішній світ її поезій – глибокий та прозорий, наче кришталеве озеро, в якому на десятки метрів проглядаються найменші камінчики на дні.
Легкість і щирість, з якою вона мовить про дуже непрості речі, вражає. Суцільний потік її текстів – без великих літер і розділових знаків – творить магію, лишаючи свідомість наодинці з суттю. Прибираючи все зайве. Доводячи мову, образ та думку до стану дистильованої довершеності.
Доробок авторки – кілька поетичних збірок (“Непроявлені знімки”, 2005; “розмови з Богом”, 2007; “Твої улюблені пси та інші звірі”, 2011, 2012; “Пісня Пісень”, 2018), прозова книжка “Братик Біль, Сестричка Радість” (2014) і “Казки Різдва” для дітей (2013, 2014).
– Про що ви мріяли в дитинстві? Чи збулися якісь із мрій?
– Коли малою дізналася про існування єгипетських пірамід, вони надовго стали моєю мрією. Одного разу сказала мамі, що коли виросту, стану археологом і поїду на розкопки до Єгипту. А мама відповіла, що я просто зароблю грошей і туди вирушу.
Тоді, за часів Радянського Союзу, це звучало надто фантастично. Майже, як політ на Марс. Та сталося так, як мама й передбачала: я виросла й заробила на поїздку. Але на той час мої життєві вектори дуже змінилися. В Єгипті я їздила до християнських святинь, а піраміди та мумії мене вже не вабили як колись, у дитинстві.
Напевне, жага до подорожей є в мене в крові. Моя мама дуже любила мандрувати, щоправда, з трьома дітьми це було досить складно. Але їй усе одно вдавалося втілювати свої мандрівні мрії.
Частина моїх нинішніх мрій теж пов’язана з подорожами. Хочу побачити Америку, канадські гори та прерії. Передовсім, національні парки: природну красу, якою її створив Господь. Таку, якою вона була до появи людини. Залишки, осередки раю на Землі. Ця мрія живе в мені, проростає наскрізь, наче дерево…
– Середовище, в якому ви сформувалися як особистість – яким воно було?
– Мої батьки познайомилися в етнографічному хорі “Гомін”, який був заснований ще у 1969 р. У різні часи в ньому співали Ніна Матвієнко, Надія Світлична, Євген Чередниченко та інші знакові для української культури особистості. Хор існує і сьогодні, але в радянські часи він вважався “підпільним осередком буржуазного націоналізму”. КДБ стежив за його членами, викликав людей на допити, багато хто втратили роботу через участь або навіть відвідування концертів “Гомону”.
Мою маму не раз викликали до КДБ на Володимирську, 33. Розпитували її про знайомих. Шантажували. Скажімо, якось слідчий кинув їй: “Да мы тебя родительских прав лишим!” А вона зняла з шиї хустину, поклала її на коліна і прикрила нею руки, щоб не було помітно, як вони тремтять, і, усміхаючись, сказала: “Ну, то самі їх виховуватимете”. А вони аж заходилися: “Ты смотри, она еще издевается над нами, смеется!” А як їй було інакше вчинити? Безумовно, вона боялася, але не могла показати кагебістам свого страху. Моя мама була неймовірно сильною.
Ще з юності вона товаришувала з Аллою Горською, Людмилою Семикіною. Серед друзів моїх батьків було багато дисидентів. Коло творчої україномовної інтелігенції – тогочасний рух опору совєтам – було середовищем моїх батьків.
Нас, дітей, батьки виховували україномовними, свідомими та самостійними – здатними дати собі раду у випадку, якщо батьків заберуть. Нам давали читати серйозні книжки, розповідали правдиву версію нашої історії, позбавлену радянських інтерпретацій.
Не можу сказати, що в мене було вповні прожите дитинство. Я знала забагато того, про що діти ніколи й не думають. Ми – україномовна родина – були білими воронами в тогочасному Києві. Навіть перехожі дозволяли собі робити зауваження моїм батькам: “Что вы детей калечите? Говорите с ними нормально, по-русски”. А для нас “нормальним” був зовсім інший спосіб життя, ніж для радянської більшості.
Знаковою подією в житті нашої родини було знайомство зі священником Севастьяном Дмитрухом зі Львова. З серпня 1988 року він почав раз на місяць приїжджати до Києва і підпільно правити в нашій хаті Літургію. Ми повідомляли знайомим, яким можна було довіряти, коли саме приїде отець, і в неділю до нас sз різних куточків Києва приїжджали десь зо три десятки людей на Службу Божу. Після неї ми влаштовували спільний обід.
За нашою сім’єю у той час ще велися стеження. Якійсь люди в цивільному часом підходили до сусідів і запитували: “Хто ходить до Матіяшів? Що вони там роблять? Що співають?” А в нас у хаті правилася Літургія, люди сповідалися й причащалися. А згодом отець Севастьян запитав мого батька, чи той не відчуває покликання до священства. Тато закінчив короткий – іще підпільний – курс семінарії у Львові й отримав спершу дияконські, а тоді священичі свячення.
У нас удома почалося і відродження Пласту. Сергій Прудко (який згодом теж став священником) після Літургії проводив для дітей пластові сходини. До нашого першого гуртка належали діти від 7 до 14 років. Коли в школі моїх однокласників приймали в піонери, я відмовилася вступати. Моя, сказати б “альтернативна”, реальність була цікавішою, а головне – правдивою. Мені з ленінськими організаціями ще з дитинства було зовсім не по дорозі.
– Обидві ваші сестри – дуже цікаві особистості. Розкажіть про них, будь ласка.
– Моя найстарша сестра, коли їй було шістнадцять років, стала черницею. Софія (це її ім’я після постригу, у паспорті вона – Рада) вже майже дві третини свого життя живе у Львові, в монастирі Студійського уставу. Серед жіночих монастирів Східної церкви він – найстрогіший. Окрім того, що має чернече покликання, Софія також є чудовою перекладачкою з німецької.
Середня з нас, Дзвінка, – письменниця і перекладачка. Її твори дуже різні. Глибокі, смішні, подієві, філософські. Справді різні, як і ми з нею. Вона – як маленька ракета: динамічна, яскрава, темпераментна, часом рвучка, наче підліток. І не дивно, що її книжки для дітей настільки популярні.
– У вашій родині – троє відомих письменників: ви, ваша сестра Дзвінка Матіяш та ваш чоловік Костянтин Москалець. Як складаються ваші стосунки? Вони конкурентні чи партнерські?
– Із Дзвінкою ми читаємо одна одну. Я зредагувала понад половину її книжок та перекладів. Вона дуже талановита. З-поміж усього, що вона пише, мені найближчі її твори для дорослих.
Ми не дуже багато спілкуємося в повсякденному житті. Не щодня. Вона відкривається лише декільком людям, і я не можу сказати, що належу до цього вузького кола. Я пізнаю її радше з її текстів, аніж із наших розмов.
А з чоловіком ми багато дискутуємо, читаємо навзаєм іще недруковані тексти одне одного, можемо запропонувати до них певні виправлення. Ділимо порівну обов’язки в побуті й поважаємо одне в одному митців, яким потрібен час на письмо або й просто на думання. Нашим стосункам до одруження передувало сім років дружби, ми довго листувалися, зідзвонювалися. Ділилися тим, що кожному з нас цікаве й важливе, тож встигли трохи дізнатися одне про одного перш ніж утворили сім’ю.
– Кого із сучасних українських письменників ви би радили читати?
– З поетів, напевне, Остапа Сливинського, Катерину Калитко, Маріанну Кіяновську, Ігоря Римарука, свого чоловіка Костянтина Москальця, Назара Гончара, Василя Герасим’юка, Олега Лишегу. Лишега – це для мене взагалі європейський поет номер один.
З прозаїків я би відзначила Софію Андрухович, Таню Малярчук, Катерину Калитко, Тараса Прохаська, Василя Портяка, Петра Яценка, Дзвінку Матіяш – не тому, що вона сестра, а тому, що вона пише якісну літературу.
Мені цікаві й дитячі автори: Галина Ткачук, Катерина Міхаліцина, Ольга Купріян.
Багато книжок зараз спадають на думку, але таких, до яких хотілося би повернутися через десятиліття – буквально кілька. От кого би я зараз із задоволенням перечитала – то це Ольгу Кобилянську. Справді.
– Слово – це своєрідна магія. Це інструмент, яким кожний з нас торкається душ інших людей. Що для вас ваше слово – відповідальність, мистецтво, праця?
– Для мене моє письмо – це, передусім, робота над собою.
Моя перша книжка була в прямому сенсі збіркою: були розрізнені тексти, яких я не писала як книжку, бо ще не вміла цього робити. Просто зібрала найкращі тексти, які мала на той час, подала рукопис на конкурс видавництва “Смолоскип”, він переміг і вийшов друком. Слідом за юнацькими “Непроявленими знімками” вийшла книжка “розмови з Богом”. Для мене самої це був колосальний відрив – і за поетикою, і за концепцією, і за світоглядом. Помічаю, що чим далі – тим менше мені цікаво писати сюжетні твори. Вибудував сюжет, попересував персонажів, наче шахи на шахівниці… Це не те. Не та література, якої я прагну.
Кожен твір для мене – це не просто література. Це лакмусовий папірець того, як я живу. Якщо я довго не пишу, а потім починаю, то відчуваю, що всередині накопичилося багато чого зайвого, що потрібно профільтрувати, “промити”. Коли шукають золото, промивають купи піску, аби докопатися до тих коштовних крупинок. Десь так само у мене відбувається з письмом: завдяки йому пізнаю, яка я насправді.
Для мене писати – це значить бути чесною з собою. Не можна говорити про щось високе, коли живеш, роблячи якісь паскудства. Не хочеться в письмі вдавати з себе кращу, ніж я є насправді. Але можна працювати із собою завдяки письму. Усвідомити, як хочу жити, якою бути, і потрошки старатися такою ставати. Хотіла б, щоб те, що я пишу, не розходилося з моїм життям. Хочу бути вільною і чесною.
Поезії Богдани Матіяш
*
мій лев дуже щасливий він знає які речі у світі прості
а які складні які фальшиві та які справжні він ходить
повагом нікуди не квапиться а біжить тільки тоді
коли вирушає в мандри або коли бавиться з вітром
а ще коли йому дуже-дуже радісно мій лев багато
розповідає мені про любов і радість каже що вони
дуже прості й делікатні й трохи подібні до яблуневого
цвіту що стається в свій час і в свою пору а тоді облітає
засипає всю землю і діти збирають його повні долоні
підкидають в повітря плескають ручками сміються
коли пелюстки опадають на них як блідо-рожевий
теплий м’який дощ такі каже лев насправді любов
і радість такі він говорить добрі бувають наші шляхи
як стежки найкращого в світі саду де кожен цвіт добрий
стає врешті добрим плодом лев каже що багато таємниць
має в собі радість і багато радостей має любов
*
вчитись любити це вчитись так багато приймати
радості й усміху дару й болю вчитись любити
це вчитись так багато на що заплющити очі
так багато згодитись бути малим згодитись бігти
там де хотів би іти згодитись йти там де хотів би
спинитись мовчки стояти глибоко дихати
вчитись любити це так багато часом відходити
як відходять разом до лісу дівчинка й пес
і в кожного з них серце як сніг безтривожне і чисте
і по кожному з них сліди білі й глибокі як сніг
