вул. Яблунська
***
Ми вижили дивом.
Дивом – це коли ті орки вважають твого чоловіка нацистом, а він втікає з полону.
Але залишаємось ми.
Я та син 20 років.
І вони приходять і кажуть мені – доброе утро, сегодня у вас по плану расстрел.
***
…але замість розстрілу сьогодні за планом – відрубування пальців.
Потім нас повертають додому з того підвалу, і з нами тепер живуть двоє орків.
А за парканом – снайпер.
Ми живі, бо вони чекають, що чоловік повернеться.
У той час він переховується у сусідки на даху.
І все це бачить.
***
Так минуло 2 тижні.
Одного разу вони приходять і кажуть – мы забираем вашу собаку, она едет с нами.
Моя блакитноока хаскі!
І з’являється така в мені сила, що більше ніщо її не стримує:
ТА КАНЕШНА, СОБАКУ ВОНИ ЗАБЕРУТЬ, ЩАС!
***
Що, знову прийшли нас вбивати? – так я зустрічаю їх щоразу, коли вони вриваються в мій будинок.
О 5-ій ранку, о 2-ій ночі або по обіді.
Сарказм – ім’я мені.
***
Два тижні я не виходила за хвіртку, а коли вийшла – на вулиці не було асфальту. всюди висіли проводи, на вулицях лежали мої розстріляні сусіди.
Я йшла по воду. Під прицілом снайпера.
За окупацію я схудла на 20 кілограмів, не їла абсолютно нічого. Господи, можна, щоб не такою ціною?
***
Вони говорили між собою просто під моїм вікном.
“Будем отходить, нам же нечем воевать”.
А наступного ранку вони їхали в бій, 40 танків чи як там воно, таки пихаті! Повернулися 4.
Так я зрозуміла, що треба протриматися ще трішки.
***
На подвір’я забіг поранений орк. Кров була всюди.
Він хрипів –перев’яжи…
Я сказала, щоб забирався звідси зі своєю кацапскою кров’ю, не треба мені оскверняти моєї землі.
***
У той день, коли нас повели остаточно розстрілювати, чоловік зміг збігти з даху.
Він бачив, що нас з сином повели.
Дорогою туди я попросила на хвилину повернутися, щоб залишити їжу свекрусі, вона лежача.
Нам дозволили, я варила на вогнищі обід декілька годин.
Вони нас ненавиділи.
“Вы, сраные хохлы, вы не должны жить лучше, чем мы”
***
30 березня я пам’ятаю крики.
“скорее, садись, быстро!!!!” – вони всі посідали на свої танчики, і дуже швидко поїхали.
Стало тихо.
Минуло аж 4 дні.
І з’явилися наші.
Це були КРАСИВІ ЛЮДИ. Якщо на старих російських шкарабанках висіло зазвичай по 10 огидних кульбатих орків, то тут на розкішних бронемашинах їхали кіборги.
Круті чоловіки, вони стомлено посміхалися нам.
Усі люди, хто залишився на нашій вулиці, всі виходили та ставали на коліна.
Ми плакали, махали руками, ніби в нас було по 10 рук, ми захлиналися слізьми.
Вони махали нам також, вони були прекрасні.
Навіть танки наші були інші – сучасні, потужні, це були ВОЇНИ, а не купка дегенератів.
***
Чоловік повернувся за 2,5 місяці, весь сивий.
Син живий.
Собака з нами.
Я ще нічого не пережила, не можу спати, не можу бачити свого дому.
Але я – українка, і це вже неможливо змінити.
Bucha
By Lala Tarapakina
Yablunska Street
1.
We have experienced a miracle. And by miracle, I mean that my husband, who had been labelled as a Nazi by the orcs, managed to escape from captivity. As for us, we have remained at home all this time. By us, I mean my 20-year-old son and me. It became a regular occurrence for us to be informed by the Russians, “Good morning. You are on our execution list for today.”
2.
This day there is a stay in execution. Instead, they cut off our fingers.
We are then brought back home and returned to the cellar. From the time we have been gone until now, two orcs have already moved in to live with us.
And there is one more development: a sniper has now been posted just outside the fence by our house.
They are keeping us alive, as bait, to lure my husband back home in search of us.
All this time he has been in hiding nearby, at the neighbours, in their attic.
From there he can see everything.
3.
Two weeks have passed under these conditions.
One time, they inform us, in Russian, “We’re here for your dog. It’s coming with us.” Not my blue-eyed Husky!
I erupt, surprising myself by the strength I have mustered but cannot retrain any longer: OF COURSE! THEY WANT THE DOG. THEY WANT IT NOW!
Sarcasm has become my middle name. Every time they darken our house with their presence, I say, “Here again, are you? Come to kill us this time?” And they are constantly returning here, sometimes at 5 am, other times at 2 in the morning.
5.
I never stepped beyond the gate of my yard for two weeks straight. When I finally walked out onto the street, all the asphalt had disappeared. Everywhere, check points were being manned by enemy guards. Dead bodies were scattered haphazardly up and down the street. I recognized them as my neighbours.
I needed to get water. I was watched through a sniper gun the entire time.
I lost 20 kilograms by this point in the occupation. I completely stopped eating. Dear Lord, must our sacrifice be so high?
6.
The soldiers brazenly speak among themselves right outside my window, close enough that I can hear everything.
“We’ll be gone soon,” they say. “We have no reason to keep fighting.”
They leave the next morning, ordered to join a battle. Something like 40 tanks depart; such an arrogant lot they are. When they return, there are 4 tanks remaining.
Following this scale of a rout, I realize that we really need to find the strength to hold on just a little while longer.
7.
A wounded orc stumbles into my yard. There is blood everywhere.
His breathing is raspy. His chest is wrapped in bandages.
I tell him, “Get out, and take your filthy blood with you.” I don’t need it polluting my property.
8.
On the day we are definitively told we were to be executed; my husband has managed to leave the safety of the attic where he has been hiding.
He witnesses our departure, under armed guard; me and our son.
As we are going, I ask if perhaps I could go back just for a moment and leave my mother-in-law a bit of food. She is bed ridden.
They give us permission. I make sure that it takes me several hours to prepare that meal over an open fire.
They hate us.
“You filthy little animals have no right to live better than we do,” they’d spew in Russian.
9.
What I remember the most of 30 March is the shouting.
“Hurry! Climb on board! Faster!!!!” Every last one of them mounts onto a tank, and they race away. It becomes very quiet all of a sudden. It stays like this for 4 full days.
The next time we see soldiers, they are our own men.
They are very BEAUTIFUL PEOPLE. By contrast with the loads of Russian orcs seated atop dilapidated tanks, our soldiers are true cyborgs, riding modern armour. Incredible men, their faces fatigued, but with great smiles.
All the residents who are still alive emerge onto the street. They fall down onto their knees.
We weep. We shake hands. Soaked in tears, we embrace one another as though we have ten instead of two arms.
This is a wonderful sight. They wave down to us from their vehicles. Even their military hardware is different by comparison: modern, powerful. They are the epitome of fighting men, and not a gang of degenerates.
10.
It has been a total of two and a half months from the time my husband left to the time he has returned. Now his hair has turned grey.
Our son is alive!
The family dog is with us, too.
I have not recovered yet from this experience. I have trouble sleeping, and our house still does not feel like home.
Nonetheless, I am a Ukrainian woman. And no one can ever take that away from me.
Translated by Fr. Jeffrey D. Stephaniuk
