У нього не буває вихідних, бо відповідальність за солдатів, техніку та боєздатність діючої артилерійської бригади практично не залишає часу на відпочинок. Військовий – завжди на службі, та й колишніх військових не буває, а тому сьогодні журнал “UkrainianPeople” завітав в гості до ветерана, бойового офіцера, діючого полковника Збройних сил України Сергія Івановича Огеренка.
В його помешканні в око впадає родинне фото, на якому син, донька та дружина щиро посміхаються сонцю, а поряд – фото випуску молодих офіцерів військового училища з далекого 1998 року.
Ми починаємо нашу розмову за ароматним та по-фронтовому міцним чаєм.
– Сергію Івановичу, де вас застала звістка про початок бойових дій на Донбасі? Чи були якісь особливі відчуття від усвідомлення того, що доведеться “схрестити мечі” з агресором?
– Особисто для мене війна розпочалася ще 8 березня 2014 року, коли мій зведений підрозділ у складі батальйонної тактичної групи вийшов на прикриття державного кордону з Росією на Бєлгородський напрямок. Російська Федерація тоді зосередила близько 100 000 особового складу своїх військ вздовж кордону з Україною, і то були ударні угруповання. Звістка про початок реальних бойових дій мене застала в середині квітня на блок-посту, який ми обладнали та утримували. Відчуття про “схрещення мечів” з агресором було з самого початку, адже окупант постійно демонстрував свою силу, вдавався до провокацій у вигляді висування колон до кордону і їхнього руху вздовж нього. Ми, усвідомлюючи те все, копали окопи, обладнували позиції і готувалися до відбиття агресії.
– Практично, ви створили N-ську бригаду з нуля, і це був шалений 2014 рік. Що було найважчим для вас? Чи отримували ви якусь підтримку, допомогу, розуміння?
– В серпні 2014 року керівництвом Збройних Сил України було прийнято рішення про зняття зі зберігання самохідної артилерійської системи 2С7 “Піон”* та формування гарматного самохідно-артилерійського дивізіону, а в подальшому і артилерійської бригади великої потужності. На початок грудня 2014 року я був призначений начальником штабу – першим заступником командира бригади. Так склалося, що командира бригади на той час не було і саме мені довелося формувати військову частину. Найважчим виявилося те, що на той час в підрозділі були лише вісім кадрових офіцерів, а решта – то призвані за мобілізацією офіцери запасу, більшість з яких до того часу жодного дня не проходили військову службу взагалі. Велику підтримку отримували від волонтерів стосовно всебічного забезпечення, адже на той час не вистачало навіть наметів для проживання особового складу. Що стосується організаційних питань, то велику допомогу надав на той час полковник запасу, а в майбутньому – генерал-майор – Лісовий Іван Васильович.
– Сергію Івановичу, ви – кадровий військовий. Розуміли, що доведеться виконувати бойові завдання, ризикувати як власним життям, так і життям українського вояка? Чи допоміг Вам власний, напрацьований досвід в збереженні солдатського життя?
– Звичайно, розумів. Я весь час проходив службу з особовим складом, і в підпорядкуванні було від 27 до майже 2000 чоловік підлеглих. Тому робота з людьми була не нова і набутий досвід за роки проходження служби звичайно допоміг в збереженні життів наших солдатів.
– Як бойовий офіцер, ви належите до того типу людей, які здатні приймати вольові рішення та нести за них відповідальність. Згідно з інформацією “Ukrainian People”, восени 2015 року вашій бригаді треба було оперативно передислокуватись в район бойових дій залізничним транспортом. Але це – складна і непроста робота, бо техніку треба закріпити згідно з певними правилами, рух військового ешелону – це режим секретності і т. д. … Як вам вдалось виконати таке непросте завдання?
– Восени 2015 року більша частина підрозділів бригади вже виконувала бойові завдання на Сході, але обстановка постійно змінювалася і була необхідність перемістити в зону АТО ще один дивізіон. Для більш оперативного пересування було прийнято рішення закупити багатообертові пристрої для кріплення техніки на залізничних платформах, що й було зроблено. Наказ було виконано. Але треба розуміти, що це – війна. Супротивник веде диверсійну роботу не тільки на фронті, але й в тилу. Агентура, яка формувалась роками, силами російських спецслужб – діє. І чітке виконання бойових наказів – декому не подобається, а тому створюються штучні умови певного перешкоджання службовій діяльності. Це підривна робота окупанта. Треба сказати, що наша контррозвідка працює, і дуже ефективно, але ворог сильний та підступний і має чисельну перевагу. Наприклад: на думку військової прокуратури державні кошти, на які були закуплені кріплення, розтрачено на користь третіх осіб, і вже порушено кримінальну справу за даним фактом. Раз у раз виникають подібні ситуації і, на жаль, це стосується не тільки рядових солдатів, але навіть і Героїв України, яких нагороджував Президент. Та повторюсь, що незважаючи на труднощі, наказ було виконано, підрозділ прибув і “дав перцю” сепаратистам.0
– Ви командували самохідними гарматами 2С7 “Піон”, а чи пам’ятаєте перший залп по окупанту?
– Перші залпи по окупантах були зроблені нашими “квітками” в грудні 2014 року. Для “сепарів” то був неприємний сюрприз.
– А скільки було залпів взагалі?
– Були… До Мінська-2*.
– Артилеристів називають “богами війни”, а ще кажуть, що “піт артилерії береже кров піхоти”. Своєю появою на фронті наші гармати впевнено заявили бойовикам, що пощади не буде, але були і втрати…
– Поява на фронті “Піонів”, та й не тільки їх, а будь-якої артилерії, справді додавала впевненості нашим бійцям. Перші втрати були в нас в кінці січня 2015 року, під час боїв за ДАП*. Звичайно, людей важко втрачати, а ще важче повідомляти про те їхнім рідним…
– У цій війні особливе місце належить волонтерам, і ви вже торкались цієї теми під час нашої розмови. Та й Україні гуманітарно допомагають як США, так і Європа. Що можете сказати з цього приводу?
– Перший рік війни ми виживали завдяки допомозі волонтерів. Адже практично 80-90% всього того, що було необхідно на війні (від цвяха і молотка до тепловізорів і автомобілів) ми отримували від волонтерів або наших союзників зі США та Європи. Українська діаспора з Великої Британії передала в нашу бригаду реанімобіль і мікроавтобус. На даний час, коли держава вже оговталася після 2014-го року, забезпечення, за всіма видами відповідно, покращилося в декілька разів. Військова допомога країн Європи і США теж відіграє велику роль в створенні сучасної української армії.
– Ви – полковник Збройних сил України. Вам доводилось спілкуватись з офіцерами NATO? Що Ви обговорювали?
– Звичайно, доводилося. Обговорювали питання бойового застосування артилерійських підрозділів, обладнання, яке було надане країнами NATO Збройним силам України. Ми – армія, яка воює, наш досвід – цікавий і корисний для наших партнерів.
– Ваша родина підтримувала і молилась за вас, як це роблять і зараз тисячі матерів та дружин, рідні яких перебувають на Сході України. Повертаючись додому, солдат завжди дарує квіти. Які подарували ви своїй дружині?
– Найчастіше то були антуріуми, причому, у вазоні. А одного разу навесні в нашому базовому таборі розквітлий проліски і ряст. Я їх сфотографував і надіслав фото дружині з коментарем: “Вибач, але квіти – поки-що лише на фото”. Було потім сліз…
– Сергію Івановичу, дякую, що знайшли час на розмову! Традиційно – кілька слів побажань нашій діаспорі в Чикаго, а також читачам “UkrainianPeople”.
– Де б ви не були, залишайтеся українцями! В єднанні – сила!
*2С7 “Піон” – 203-мм самохідна гармата артилерії. Призначена для придушення тилів, знищення особливо важливих об’єктів в тактичній глибині на відстані до 47 км.
*Мінськ-2 – Комплекс заходів щодо виконання певних договірних умов з метою деескалації збройного конфлікту на сході України.
*ДАП – Донецький аеропорт, оборона терміналів якого тривала 242 дні.
