Усі чотири варіанти всесвітньо відомого “Чорного квадрата” нині знаходяться у Росії, а п’ятий – над його могилою, перефарбували у червоний і перенесли у ліс… Чому сам творець “ікони” нового мистецтва усе життя вважав себе українцем, наголошував на цьому, а ми дозволяємо Росії, а за нею – й решті світу, вважати його “російським і радянським художником польського походження”, сором’язливо називаючи роки його життя та становлення тут “київським періодом” та несміливо пропонуючи визнати його “бодай киянином”?
Так, Московія за всіх часів привласнювала собі не лише чужі землі, їх надра та багатства, але й цивілізаційні набутки поневолених, хоч і нескорених націй, називаючи “велікіми русскіми” вченими, письменниками, митцями усіх, хто досяг визнання у світі. Але є й інший бік медалі: ретельно викоханий “совком” й захований глибоко у підсвідомості значної кількості українців (за громадянством, але не відчуттями) комплекс меншовартості.
За радянських часів моїм батькам довелося працювати зі схожою родиною: вона – казашка з діда-прадіда, її чоловік – білорус у всіх поколіннях, а синові при отриманні паспорта порадили записатися… росіянином! Не уподібнюймося ж отаким перекотиполям. Шануймося, бо ми того варті, і тоді світ віддаватиме нам належну шану!
Авангард таки наш!
Ще 1973 року паризький мистецтвознавець Андрій Наков уперше ввів поняття “український авангард”. Це стало початком затяжної боротьби, що триває й нині. Українські дослідники намагалися не просто провести розмежувальну лінію з російським авангардом, а написати іншу історію мистецтва ХХ століття, де внесок України був би належно оцінений. Такі знамениті імена як Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Володимир Татлін, Олександр Архипенко й чимало інших фігур, без яких неможливо уявити російський та світовий авангард, вписалися в українську традицію.
Із народженим у Києві творцем “нуля форм” – складніше. Ім’я Малевича стало символом авангарду, а, отже, назвати його “нашим” – значить перемістити Україну з культурної периферії (на якій вона досі перебуває в очах більшості світу й нас самих) у самісінький центр! У цьому контексті стають зрозумілішими як недавня пропозиція перейменувати на честь Малевича київський аеропорт – візитну картку України в світі, так і шалений спротив цій ідеї.
І хоча будинок, в якому він народився, у 1982-му радянська влада знищила, тут, в Україні – його коріння. Зокрема, червоним пунктиром пройшов крізь життя батька супрематизму Київ: перші кроки й перші уроки живопису, останні заняття зі студентами й остання персональна виставка – усе це було в українській столиці. Натомість через часті переїзди (його батько працював на цукроварнях знаного з історії Терещенка) перші 17 років життя Малевича ввібрали в себе не лише побут українського селянства, але і його звичаї та культуру. Вихований в Україні, художник використав у творчості як світлі, так і чорні кольори її історії.
Найбільш пристрасним апологетом української суті знаменитих авангардистів десятиліттями є першовідкривач “формалістичних” робіт зі Спецфонду Національного художнього музею професор Дмитро Горбачов. Забігаючи вперед, нагадаю, що у вересні 2012-го Київська міськрада підтримала його ініціативу назвати у Києві вулицю Боженка (раніше Бульйонську), де народився художник, іменем Казимира Малевича. А ще одна дослідниця його творчості, Тетяна Філевська, мріє відкрити у Києві Інститут Малевича, де буде не лише перший у світі музей художника, а й центр дослідження українського авангарду.
“Потрошку мої московські друзі починають з цим змирятися, – усміхається
Д. Горбачов. – Їм тяжко, знаєте, випускати з рук… Кажуть: “Так нам же нічого не залишиться! Левицький, Боровиковський, Малевич, Гоголь, Чехов, і пішло-поїхало… А що ж нам залишається?” Вони ще психологічно не готові ділитися: що моє – моє, що твоє – поділимо…”
Українські джерела супрематизму
Більшу частину дитинства Казимир провів у селах Поділля, Слобожанщини та Сіверщини. Перші друзі, сільські хлопчаки, здавалися майбутньому митцеві “завжди вільними”, а першими художніми враженнями стали барвисті строї дівчат, плахти з вишуканими геометричними візерунками, смугасті строкаті рядна на долівках. Звідси Малевич позичив і колорит, і геометричну простоту своїх творів. Як і перевагу первісних білого, червоного й чорного в його живописі сформувало сусідство тих таки барв в українських народних розписах та візерунках (як у пісні: усе життя – на білім полотні “червоними і чорними нитками”) – вони стали головними ознаками “безпредметної” творчості Малевича.
“Його супрематизм виник як продовження лінії Пікассо, про що він згадує у брошурі “Від кубізму до супрематизму”, – пояснює Д. Горбачов. – Але Пікассо не був абстракціоністом: він не наважився писати безпредметно. У Пікассо – складна пластика, така собі вища математика. А геометричні форми Малевича, де немає сюжету й предметності, а основа принадності – ритміка – це ознаки саме українського мистецтва. І власне ці властивості народного мистецтва він переніс у створений ним стиль. Я колись навіть таку формулу створив: Пікассо + українське народне мистецтво = Малевич”. Важко не погодитись, зважаючи, що твори художника – композиції з кола, прямокутника й хреста, забарвлені в чисті кольори – основні елементи, з яких формуються “картини” на українських рушниках, килимах, писанках.
Професійний живопис Казимир теж уперше побачив у Києві, куди батько взяв його на ярмарок. Так “Київ ставав новим середовищем, котре впливало на мою психіку. Він розкривав мені нове буття мистецтва”.
Северин був не в захваті від потягу сина до мистецтва, тож віддав його до агрономічного училища. Мати-українка ж, навпаки, підтримувала бажання первістка стати художником. Разом з нею він захопився вишивкою та плетінням мережив. А під час поїздки до Києва повела 15-річного сина до художнього магазину, звідки він вийшов з етюдником та повним набором фарб. Це і стало першим Казимировим кроком у світ професійного живопису.
Нині твори художника коштують мільйони доларів. А перше його полотно було продане в Конотопі за п’ять рублів і називалося дуже промовисто, як на українського маляра – “Місячна ніч”. Цікава паралель: через 22 роки художник пояснюватиме задум свого найвідомішого полотна так: “Супрематизм стискає весь живопис у чорний квадрат на білому полотні. Я нічого не вигадав. Я лише відчув у собі ніч, і в ній я побачив нове, яке назвав Супрематизмом”.
Незримий оберіг
1895 року Казимир зустрів у Київській рисувальній школі М. Мурашка свого першого вчителя живопису Миколу Пимоненка. Та й коли 1896-го сім’я переїхала до російського Курська, про що мистецтвознавець Жан Клод Маркаде пише, що “самодіяльний український художник переїхав до Росії”, духовний зв’язок з Україною продовжився знайомством з українським художником Львом Квачевським. “Ми їздили разом на етюди, потім сідали їсти і згадували Україну. Бо він і я були українцями’, – згадував згодом Малевич.
Він завжди називав себе українцем. В усіх документах – також. Лише раз “змінив” національність на польську, просячи наприкінці 1920-х притулку в Польщі. Відмовили.
Сестру, яка жила у Вишгороді, теж просив писатися українкою. “Ми ж рідні, – докоряв, – а ти пишешся полькою”. Для нього це було дуже принципово. Це ж зауважували і його друзі, зокрема Стенберг: “Малевич був українським патріотом”. А син його сестри, який живе в Києві, розповідав Д. Горбачову: “Знаєте, у душі дядько був українським націоналістом…” І пояснив: «Коли у нас в 1930 році дядько Казимир гостював, вони з батьком наспівували, сидячи на кухні, тихенько “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”… Тому й принципово відмовлявся, якщо йому замовляли щось офіціозне. І якось з цього приводу пожартував: “Маяковський літає літаком. Якби я написав щось партійне, я б, може, й двома літаками літав. Але це – не для мене”.
Зрештою, коли всередині 1920-х років СРСР очолив Сталін, що ненавидів авангард, у Росії закрили створений і очолюваний Малевичем художній інститут, позбавлений засобів для існування, художник повертається в Україну, де ще певний час існувала своєрідна резервація для авангардистів. Всі, хто не емігрував, зібралися у Київському художньому інституті. Призначений ректором “Врона дав художникам європейський, вільний підхід до навчання: дозволив кожному з них відкрити власну майстерню, самотужки набирати студентів і вчити їх за авторською програмою, – зауважує Т.Філевська. – У той час Київ справді стає центром європейського авангарду… Якщо взяти до уваги походження авангардних художників СРСР, виявляється, що вони народжені, росли або навчалися в Україні”.
“І навіть коли у 1930-му у КХІ прийшли до влади малограмотні партійці, що вигнали усіх безпартійних художників-професорів, в тому числі й Малевича – на тій підставі, що ті мають дореволюційну освіту – обурений сваволею, він спересердя пише: “Більше не хочу бути українцем!” – це лише природна реакція людини, глибоко відданої Україні, – наголошує Д. Горбачов. – Власне оцю фразу й вихопили з контексту російські пропагандисти, намагаючись довести, що Малевич – “російський і радянський художник польського походження”… Але ж так свого часу було і з Василем Симоненком, який писав: “Україно, я тебе терпіти не можу, коли ти на лубок схожа!”
І “Казимир Великий”, як іноді жартома називав себе художник, назавжди покинув Україну. А проте й на чужині жив її болями. Спершу був пригнічений колективізацією – бо селяни здавна стали для нього своєрідним мистецьким дороговказом. В автобіографії згадує: “Селянки розмальовували свої хати, а я їм допомагав. Виходило у мене гірше, але це були мої перші вчителі мистецтва”… Тож коли селянам колективізацією “перебили хребта”, для нього це стало особистою драмою. Малевич, що раніше зображав селян “залізними чоловічками”, вважаючи їх найдавнішою і вічною верствою, відтоді зображає їх ляльками без рук і ніг.
Дуже боляче переживав через Голодомор – відгукується картиною “Людина, що біжить” 1932-1933: почорнілий селянин біжить між білим мечем та криваво-червоним хрестом. А згодом створює ще один малюнок спротиву: три лялькові постаті, в яких замість облич – серп і молот, хрест-розп’яття та домовина – своєрідна ілюстрація фольклорного “Ой, на хаті серп і молот, а у хаті – смерть і голод”.
Червоний квадрат наруги
Повернення до Росії не врятувало художника від переслідувань. Ба більше, саме там репресивна машина й знищила його остаточно.
Перед початком навчального року його звільнили – лише за те, що безпартійний. А вже восени того ж 1930-го – заарештували як “німецького шпигуна” . Він це передчував: коли його викликали до СРСР з Берліна, де представляв свої картини, складає заповіт, який починає словами: “Якщо мене уб’ють…”
У в’язниці пробув до грудня. Там його жорстоко катували, наслідком чого став виявлений згодом рак простати, від якого він у 1935-му помер.
У пошуках роботи він зупиняється в Нємчиновкє, звідки, вже хворий, ходить пішки (бо грошей на транспорт не мав) до Москви. Харчувався часом лише знайденими в лісі грибами. Щоб якось прогодувати сім’ю, купував нитки, відвозив дружині з донькою, ті плели авоськи, а художник їх продавав. А що рак вже давав про себе знати, хитрі перекупники і збирачі колекцій починають спішно скуповувати його картини…
За заповітом, після смерті тіло Малевича помістили у спроектовану ним супрематичну труну, кремували, а урну з прахом поховали у неглибокій ямі під улюбленим дубом художника. Над могилою встановили дерев’яний куб із зображеним на ньому чорним квадратом, а на дубі прибили дошку зі словами: “Тут похований прах великого художника К. С. Малевича (1878-1935)”.
Але й праху Малевича не судилося спокою. Як розповідає племінниця художника, “влітку 1941 року дітлахи з сусіднього села, що пасли кіз біля могили, розрили її, дістали і розбили урну з прахом. Не знайшовши нічого цінного, прах висипали просто в яму і разом із залишками урни закопали”. А в 1958-60 роках колгоспники викорчували й дуб, виорали й засіяли землю, тож півстоліття місце поховання вважалося втраченим…
У 1988 році група ентузіастів встановила пам’ятний знак – білий бетонний куб із… червоним (!) квадратом. До того ж, вимушено – на узліссі, приблизно за два кілометри(!) від місця реального поховання, де на той час була оранка. Але згодом й цьому пам’ятникові “поталанило” опинитися в зоні забудови.
І лише ще через 20 років, у 2008 р., групі місцевих ентузіастів після складних розрахунків та дослідницьких робіт вдалося знайти справжнє місце первісного поховання. Утім, на той час і колишнє колгоспне поле забудували, тож місце поховання праху Малевича опинилося на території елітного житлового комплексу…
Що ж до вшанування його памяті на державному рівні, то, попри розмаїті плани та обіцянки, наразі єдиним таким об’єктом у Росії є пам’ятна дошка, встановлена в 2002-му у Санкт-Петербурзі, на стіні будинку 9 на Ісаакіївській площі, де знаходився очолюваний Малевичем ГИНХУК. А у 2007 році “Аерофлот” ввів в експлуатацію Airbus A319, що носить ім’я художника. Оце і всяка дяка великому “русскому”, яким, як бачимо, він ніколи не був…
Нині нащадки Малевича – а їх аж 30 – відсуджують його картини. Бо художник залишив свої твори у Німеччині, але нікому їх не дарував. Вони перейшли до світових музеїв… І вже дві роботи відсудили. Першу відсуджену картину продано за $17 мільйонів, другу – за $70 млн.
