Пінзель – це не пензель
Прізвище скульптора легко переплутати з пензлем для малювання. Хоча можна обмовлятися, бо невідомо чи то був справжній last name Іоана Георга, насмішкуватий псевдонім чи серйозний лінгвістичний задум. І хоч ми жартуємо-мудруємо, для істориків мистецтва – це трагедія.
Де народився Пінзель і хто його батьки – невідомо. Кажуть, він чех або німець, який виріс в Австрії. Освіту митець здобув в Італії або Польщі, а жив і працював у Львові. Або ж це все траплялося в будь-якому іншому порядку (від перестановки доданків сума не змінюється). Іоан Георг Пінзель – привид українського мистецтва. Його біографія така ж “примарна”, як і він сам. Навіть рік народження точно не відомий. Це або 1715, або 1725. Із датою смерті так само: 1762 чи 1782 – вибирайте собі до вподоби. Відомо лише, що він любив Галичину. Тут і творив.
Після навчання чи то в Італії, чи то в Польщі Іоан Пінзель прибув до Західної України. Чим він тут займався – ще одна загадка. Однак, у 1742 році граф Потоцький взяв Пінзеля під свою опіку. Скоріш за все, у скульптора до цього вже були якісь роботи та стаж, а, мабуть, і сформований стиль. Тоді будувався новий костел у Бучачі. Граф запросив Іоана прикрасити його. Пінзель узяв у руки пензель (насправді, інструменти й уяву) і створив шедевр – вівтар із синього мармуру й скульптурну групу святих із білого. Незвичним було те, що зображена Діва Марія тримала в руках книгу – це свідчило про феміністичні настрої майстра.
Через кілька років саме під бучацьким вівтарем Пінзель одружився із вдовою Маріанною Ельжбертою Кейтовою. У них було двоє синів. Старшого назвали на честь найближчого друга Іоана – архітектора Бернарда Меретина.
Причини смерті майстра такі ж загадкові, як і все життя. Він помер або від хвороби, або вчинив самогубство. Останнє припущення підтверджує те, як поховали митця. Традиційно самогубців ховали поза кладовищем. Могила Пінзеля знаходиться за межею старого цвинтаря. До того ж, це плаский надгробок без епітафії. Зазвичай, відомих людей, до яких належав Іоан у свій час, ховали в склепах з пишними скульптурами. У львівського Мікеланджело лише табличка з іменем без років життя.
Іоан Георгій Пінзель багато працював у різних місцях із різним матеріалом. За все життя майстер створив близько 200 скульптур. Збереглося лише 70.
Є легенди, що Пінзель був божевільним, бо нищив свої портрети. Єдине умовне зображення майстра, яке ми маємо – це чоловіче викривлене обличчя на плечі ангела. Мистецтвознавці припускають, що це сам Пінзель, який під кінець життя настільки збожеволів, що не бачив межі між реальністю і мистецтвом.
Після смерті майстра не згадували. Скульптури Пінзеля залишалися в монастирях і костелах. Над ними знущалися то пристрасні вірянини, які розфарбовували роботи на свята, то радянська влада, яка використовувала їх для розтоплення буржуйок. Лише у середині ХХ століття Іона Георга перевідкрив польський мистецтвознавець. Зараз за Львовом є музей Пінзеля. А також його роботи виставляли в Луврі впродовж трьох місяців. Французькі мистецтвознавці фанатіють від українського скульптора.
Зараз тривають пошуки втрачених робіт майстра. Може, й у вашої львівської чи тернопільської бабусі за стодолою завалявся підозрілий камінець чи шмат дерева.
Пінзель – це вітер у дереві й камені
Якщо поглянете на будь яку скульптуру майстра, ви відчуєте вітер. Він колише одяг. Волосся. Ваші почуття. Рухає все. Припускають, що Пінзель навчився цього у прибалтійських авторів. Вони створювали скульптури для носів кораблів. Вироби мали бути з липи і зображати рух, наче одяг і волосся героїв скульптур розвіває погожий вітер. Більшість скульптур Пінзеля теж виготовлені з липи й мають вигляд зупинених під час виконання танцю або сценічної ролі. Це театральне дійство “Жертвоприношення Авраама”. Чи “Розп’яття Христа”, в якому до загиблого Ісуса з драматичним острахом підходять Марія та інші канонізовані постаті, щоб оплакати тіло. Схоже на те, що Пінзель поставив світ на павзу. Зупинив момент перед вчиненням дії або на її середині. Одяг героїв дерев’яних скульптур може нелогічно літати в повітрі. Або нависати над тілом. Він завжди пофарбований у золотий, щоб підкреслити його декоративність. Загалом, одяг завдяки своїй пластичности та абстрактности міг би бути самостійним витвором. Проте тільки разом з тілом він набуває контексту та емоційного забарвлення. Стає геометричним продовженням динаміки тіла.
Скульптура дихає. Христос на “Розп’ятті” востаннє випускає повітря, легені спустошуються, а тіло Ісуса розм’якає й опускається.
Щодо героїв скульптур Пінзеля, то моделями для них були психічно хворі люди з міських будинків для душевно нездорових. Майстер вбачав щось незвичайне й унікальне в їхніх рухах. Дивно викривлені руки, яскраво виражена емоційність, напружені м’язи, божевільний погляд – безумці надихали Пінзеля. Він надмірно викреслював мускули, зображав великі сльози та феєрію у виразі. Для майстра емоційність була важливішою за анатомічну коректність. Динаміка божевільних була різноманітною. Тому кожна скульптура має свій темп. Своє власне відчуття часу.
Деякі вважають дерев’яну скульптуру Пінзеля неорганічною та некрасивою. Незвичність форм тіла та їхній гротеск відштовхує. Що ж, якщо дерево не смакує, скуштуйте камінь. Багато скульптур Пінзеля з цього матеріалу знищені, бо розташовувалися на вулиці, де за ними не доглядали. Однак собор св. Юра у Львові прикрашений одразу трьома роботами майстра, які досі не розсипалися. Над будівлею постать самого Юрія Змієборця, а над входом святі Леон і Атанас. Це пізні скульптури Пінзеля, які припадають на початок доби рококо в Україні. Вони відрізняються рухливістю меншою за дерев’яні. Динамізм проглядається не в поставі, а в зовнішніх елементах – одязі та кучерявому волоссі, яке розвівається деталізованими закрутками. Сам герой хоч і рухається, проте цей рух кам’яний. Він не передає динаміки дерева, майже статичний. Хоча й тут проявляється авторський стиль Пінзеля. Постаті святих Леона і Атанасія намагаються пританцьовувати, але дуже сором’язливо.
Остання робота майстра “Святий Онуфрій” зображує аскета, який провів сорок років на самоті, харчувався плодами з дерева та вічно молився. Це був настільки “духовно прокачаний” чоловік, що навіть леви не сміли на нього нападати. Але злі люди зрубали дерево. І Онуфрій молиться богу, аби той покінчив з його життям і стражданнями. Він здіймається з колін, його довга борода розвівається на вітрі, під ногами – смиренний лев і зрубане дерево, а на обличчі – екстаз. Наче Онуфрій тут і зараз зноситься на небеса. Цю скульптуру вважають епітафією автора самому собі. Пінзель, скоріш за все, мав складне життя й страждав, як справжній митець. За свої муки він хотів бути увіковічненим, знесеним на небеса.
Зараз ця скульптура перебуває в одному селі на Тернопільщині. Для мешканців вона настільки важлива, що вони відмовилися надати її для виставки у Луврі. Аби ніхто не зміг вкрасти чи зламати скульптуру, селяни заховали її в одній із катакомб у скелі, шлях до якої знають тільки вони.
Тож їдьте до Львова. Передусім аби випити філіжанку меланхолії. А тоді – танцювати в екстазі разом зі скульптурами Іоана Георга Пінзеля. Ставайте божевільними й позуйте якомусь скульпторові. А якщо не хочете вилазити з кімнати в холодну осінь, переглядайте світлини робіт майстра. І божеволійте (від захоплення, звісно ж).
Іоанн Пінзель увічнив себе на плечі “Мужності”?
Його називали “галицьким Мікеланджело”. Скульптор Іоанн Георг Пінзель жив і творив у ХVIII ст. у провінційному містечку Бучачі на Тернопільщині. Припускають, що народився він 1707 року, саме тому три західні області – Івано-Франківська, Львівська й Тернопільська – оголосили 2007-й Роком Іоанна Пінзеля. І от під час фотозйомки робіт майстра для ювілейного каталогу науковий співробітник Тернопільського краєзнавчого музею Віра Стецько виявила роботу, яку вважає автопортретом Пінзеля. Скривлене від болю обличчя вона побачила на правому плечі скульптури “Алегорія Мужності”, свого часу встановленої в бічному вівтарі церкви Покрови в Бучачі.
– Я підняла голову – на мене дивився Пінзель. Побачила скривлене від болю обличчя, яке більше нагадувало маску, – розповідає Віра Стецько. – У ХV ст. Мікеланджело Буонаротті в сцені Страшного суду на фресках Сикстинської капели зобразив себе в образі грішника, чию шкіру тримає Св. Варфоломій. От і Пінзель зобразив не застигле обличчя, а скривлене від болю.
Віра Іллівна майже двадцять років вивчає творчість скульптора, ще за радянських часів вони з львівським істориком, ініціатором створення музею І.Пінзеля Борисом Возницьким врятували не один твір майстра. Часом шедеври знаходили під шаром вапна або в напівзруйнованих церквах. Нині відомо 62 твори (найновіші цифри 70 – ред.), з них 40 знаходяться у Львівській галереї мистецтв, 15 – у Тернопільському краєзнавчому й шість – в Івано-Франківському художньому музеї.
А от про життя й творчість Іоанна Георга відомо небагато. Так і не встановлено, звідки він родом, як опинився на Поділлі, на околиці Речі Посполитої. Залишається загадкою, де й коли він помер. Дослідники навіть не беруться стверджувати, чи то справжнє прізвище Пінзель. У різних архівних документах воно звучить по-різному: Пілзень – Пінзель – Пілце. Проте скульптури ставлять його поряд з визначними європейськими майстрами епохи бароко, а творчу манеру порівнюють із роботами видатного чеського майстра Матея Брауна, італійського скульптора й архітектора Лоренцо Берніні. Кам’яні постаті Львівської ратуші своїм динамізмом, темпераментом, потужною напористістю нагадують барельєф “Битва кентаврів” великого Мікеланджело.
– Уперше про Пінзеля згадується в знайденій 1906 року книжці витрат за 1750-1778 рр., де сказано, що авторові скульптури Св. Георгія Змієборця, встановленої на аттику собору Св. Юра у Львові, й постатей Леона й Танасія виплачено майже 37 тисяч золотих, причому остаточний розрахунок провадився з вдовою Пілзновою, вочевидь, самого автора вже не було серед живих. Доцільно нагадати, це були перші роботи Пінзеля, виконані в камені, – зазначає Віра Стецько.
Згадку про Пінзеля 1995 року виявили польські дослідники Петро Красник і Ян Островський в архівах Варшави, там знайдено церковні книги Бучацького приходу із записом: “13 травня 1751 р. у Бучачі укладено шлюб між шляхетним Іоанном Георгом Пінзе, молодшим скульптором, і Маріанною Елізабетою Кейтовою, удовою, дівоче прізвище по першому шлюбі Маєвська”.
Через рік, 1752-го, подружжя охрестило свого первістка Бернарда, названого на честь товариша Пінзеля – архітектора Бернарда Меретина, разом із яким вони спорудили ратушу в Бучачі, церкву в м. Монастириська (нині райцентр Тернопільської області), храм у с. Годовиця й собор Св. Юра у Львівській області. Мабуть, художник і архітектор були знайомі раніше, і саме Меретин міг рекомендувати скульптора нащадкові герба “Пілава” графові Миколі Потоцькому. При дворі графа було організовано фабрики, де жили й працювали відомі європейські скульптори й художники. Тут майстри навчали підмайстрів і творили самі. Потоцький не жалкував грошей на церкви, в архівах згадується, що на будівництво й оздоблення Почаївської лаври він дав два мільйони золотих.
Сім років по тому, практично день у день, зазначає німецький дослідник професор Пітер Фольк, 3 червня 1759 р. подружжя Пінзель хрестило другого сина, Антонія. А вже через два роки, 24 жовтня 1762 р., вдова Елізабета Пілзнова втретє виходить заміж за Іоанна Береншдорфа й переїжджає з ним до Баварії з усім сімейним архівом.
– За звичаями, які на той час існували, жінка мала рік носити траур. Інакше церква не дала б дозвіл на новий шлюб, – пояснила Віра Іллівна. – Саме тому ми встановили приблизно рік смерті майстра – не пізніше кінця 1761 р. Одначе могилу майстра в Бучачі не знайшли.
Творчість І.Пінзеля свідчить про те, що він одержав хорошу освіту. Напевно, він навчався в Італії й бачив роботи Мікеланджело. Знав міфологію стародавньої Греції, історію, зокрема Росії й України (скульптура “Невільник, що розриває пута” явно натякає на розгром Запорізької Січі, адже Потоцький, хоча й прийняв уніатство, спілкувався українською мовою, ходив у шароварах, носив оселедець, курив люльку, а на засідання польського сейму міг приїхати в розшитому перлами жупані).
Відповідно до церковних канонів, майстри не мали підписувати свої твори. Художник міг лише непрямо залишити “автограф”. Символічно, що Пінзель обрав саме “Алегорію Мужності”: портрет може свідчити про мінливість його долі.
Кілька років тому в с. Рукомиш під Бучачем на арці місцевої церковки знайшли одну з найкращих робіт майстра – постать Св. Онуфрія. Нині її реставрують. Відновлюють Бучацьку ратушу й вісім кам’яних скульптур із фронтону будинку. От уже десять років дослідники пропонують зняти їх і встановити в місцевому музеї, а на даху поставити копії. За цей час постаті “Нептуна”, “Геракла, що вбиває гідру” й “Козака з люлькою” втратили окремі фрагменти, десь відвалилися голови, так що відновлювати їх доведеться за фотографіями 20-х років ХХ ст., досі невідома доля пришляхових статуй Св. Яна Непомуки й Богородиці, царських врат Покровської церкви (м. Бучач), інших творів, фото яких виявлено в архівах.
