Богдан Волошин,
культовий львівський письменник-гуморист, автор таких бестселерів, як “Бурачковицькі хронічки”, “Люди празника”, “Конституція Галичини по українськи”, “Львівськ і його львівці”.
- Правдивий галичанин колекціонує предмети, які давно втратили ужиткове значення. Його пивниця, комора, клуня та курник напхані різноманітними дірявими баняками, відрами, порожніми пляшками, старими прасками, іржавими ланцюгами від роверів, банками із засохлою фарбою та лахами. Але надія усе це колись застосувати тішить добре галицьке серце аж до самої смерті.
- Любов до церкви галичан така сильна, що якби можна було, то кожен мав би на своєму городі власну. Так само виглядає й з цвинтарями та святими місцями. Заповітна мрія галичанина – мати родинний склеп під вікнами. В гіршому випадку – на Личаківському цвинтарі у Львові.
- Схиляння галичан перед цитатами загальновідоме. Сьогодні особливо популярна Шевченкова “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”…
- Заповіт галичанин складає за три хвилини перед самою смертю і не випускає його з рук, допоки вони не захолонуть…
- Піднімаючись сходами багатоповерхового будинку до свого помешкання, галичанин обов’язково повитирає ноги біля кожного сусідського килимка, залишивши недоторканим власний.
- Галицький секс – то окрема розмова. Традиційне кохання – навпомацки в темряві, шукаючи партнерку за запахом.
- Дружину галичанин вибирає, орієнтуючись на вигляд майбутньої тещі: має бути фізично здорова і фанатично віддана.
- Правдивий галичанин цілодобово палить газ на кухні, економлячи на сірниках, і щоб у москалів менше газу залишилось.
- На забаві галичанина треба довго вмовляти, щоб він сказав тост. Коли ж вдасться його переконати, то виходить приблизно таке: “Шо би я мав сказати з того приводу? Бисьте щасливо сіли на потяг і доїхали до того місця, де на вас чекают, най вас приймут за рідного і не виженут на шестий день гостини. І най вам здохне тота коза францувата, що об’їла нашу грушку під самий корінь. Многая і благая літа!”
- Улюблений образ галичанина – як він лежить у труні, вбраний у шлюбний костюм і шкільні мешти серед квітів і заплаканої родини. Коли його виноситимуть на цвинтар, має вдарити грім, зблиснути блискавка і втрафити в сусідську хату. І щасливо її спалити разом зі всією господаркою й осоружними курми, що порпалися на його городі і цим завдавали йому, небіжчикові, невимовних душевних мук.
- Галичанин народжується для того, щоб у три роки пасти гуси; у шість – свині, кози, велику рогату худобу і почати курити; у дванадцять – навчитися читати і щипати за майтелеси сусідську Марину; у шістнадцять – відбути школу досконалим пияком і будзиганом; у вісімнадцять – побувати у війську комірником при шкарпетках і комісуватися при пропажі зі складу останніх; у двадцять – побратися з тою самою Мариною і в першу ж шлюбну ніч скочити в гречку з її молодшою сестрою; у двадцять п’ять – доробитися до трьох дітей від власної жінки і вісімнадцяти – від чужих; у тридцять п’ять – заправляти краватку у сподні і сякатися без хустинки на мешти; у сорок п’ять – видати дочку заміж і на весіллі натовкти писок сватові; у п’ятдесят п’ять – завести козу і вчити внуків співати повстанських пісень; у шістдесят – доробитися до бригадира на будові; у шістдесят п’ять – відчути себе захисником батьківщини і, пошивши однострій невідомої армії, марширувати на всі свята з фаною перед сільрадою; у сімдесят – стати членом церковної десятки; у сімдесят п’ять – спочити в Бозі, клянучи манкуртів, москалів і сусіда, чиї кури все життя порпали йому город…
- Галичанка народжується для того, щоб у три роки пасти курчата; у шість-сім – навчитися доїти корову Маріанну і длубатися пальцем у носі; у дванадцять – виявити ріст волосся на власному тілі у найнесподіваніших місцях і вишити свою першу подушку; у шістнадцять – бути нагло притиснутою за шкільним п’єцом однокласником Іваном і виявити у його штанах страхітливого патика, схожого на міліцейський; у вісімнадцять-закінчити школу із твердим переконанням, що найбільшим скарбом у цьому світі є її цнота; у двадцять – спекти свій перший цвібак і закохатися в сорокарічного вчителя, якому подарувати свою цноту за прочитаний хрипким голосом вірш Б. І. Антонича; у двадцять два – переживши трагічну любов, вийти заміж за Гриця з першої бригади і на другий же ж день після весілля вперше дістати в писок за те, що не була незайманкою; у двадцять три – народити першу дитину і зрозуміти, що пов’язала свою долю з пияком, ідіотом і злочинцем; у двадцять чотири – народити близнюків і різко набрати вагу до одного-двох центнерів; у тридцять – вперше вдарити Гриця виваркою по голові, коли той вкотре обізве її льохою; у тридцять п’ять – вступити до лав Союзу українок і вперше відвідати знахарку, щоб та наслала якогось дідька на Гриця, бо п’є; у сорок – вчити доньку вишивати і народити ще одну дитину, будучи свято переконаною, що дітей бузьки приносять; у сорок два – вставити перші золоті зуби; у п’ятдесят – переконати дочок, що всі чоловіки свині; у шістдесят – вишити першу хоругву до церкви; у шістдесят п’ять – поховати чоловіка і так за ним голосити, ніби він був ангел небесний; у сімдесят бавити онуків і вчити їх хреститися; у сімдесят п’ять – з’їздити нарешті до родини в Канаду, притягнувши звідтамти старі лахи і ревматизм; у вісімдесят – тихо згаснути на самоті, усвідомивши, що все на цьому світі гімна варте, крім здоров’я…
- Кожен порядний галичанин має родину в Канаді або Америці. Хто не має, тому ніколи не бути депутатом, мером або війтом. Але може вивчитися на священника. Раз на рік з-за океану на галицькі терени прибуває до родини одна пачка з добре-таки зужитими двадцять літ тому речами, серед яких неодмінно є корейські квітчасті хустки, капи на двоспальне ліжко і пакуночок із протизаплідними пігулками для дев’яностолітньої тети Парані. Саме ці дарунки долі стають надовго, часами навіки яблуками розбрату для дружніх галицьких родин. За кожну запрану спідню сорочку чи краватку із замацьканим вузлом галичани так сваряться і так гніваються, що лиш землетрус, буревій, всесвітній потоп і захоплення москалями наших спиртозаводів можуть їх на якийсь час об’єднати. Або приїзд коханої цьотки з Канади…
- Правдивий галичанин має чарівну звичку носити з собою дві пачки цигарок: ліпших – для себе, а гірших – для всіх решти. Економлячи на власних сірниках, він припалює цигарку від вогню на плиті, через що брови та чуб у нього частенько обпалені.
- Автохтонний мешканець Галичини у 45 – 50 років вільно орієнтується у зовнішній політиці будь-якої держави світу і міг би служити радником при будь-якому уряді. Особливо це помітно під час уродин, храмових празників, релігійних свят, коли за столом збирається вся родина і після третьої чарки хтось обов’язково скаже: “А чули-сьте, що востатнє москалі зробили?” Питання всіх часів і всіх галицьких поколінь – чому американці не хочуть на росію ракети нуклеарні пустити – так збуджує галицькі уми на забавах, що вони часом перебирають міру алкоголю і розв’язують світові проблеми навкулачки, прозиваючи непристойними словами супротивників, з якими щойно пили і браталися.
- Тварин галичанин любить доволі своєрідно; власних плекає старанніше, ніж дітей (особливо поросят чи телят), а чужих нещадно винищує.
- Галичанин, якщо він не пацієнт з Кульпаркова, вважає себе людиною культурною і освіченою, хоча за душею може мати лише чотири класи початкової школи. Через це він наділений певним месійним обов’язком повчати кожного зустрічного, який йому видається некультурним. Колупаючись пальцем у носі, галичанин поважно розповідатиме нещасному, що “плюти на вулиці – то гріх, і мама його зле вчила, раз він таке робить, а в родині, певно, були москалі, бо наші люди від самого народження знають, що таке культура і чим культурна людина ся різнить від дикуса і нелюда”. Потому галичанин гордо висякається на бруківку, притискаючи носа пальцем, і відійде з почуттям виконаного обов’язку.
- Художні вподобання галичанина вже століття як сформовані й незмінні. Крім образів святих та портретів Шевченка і Франка, галицьку оселю найчастіше прикрашає картина в ядучих зелено-синьо-жовтих барвах, на якій зображений гуцул, котрий сповіщає трембітою на весь світ, що він ще живий і вівці теж. Сей шедевр надбано за фляшку самогонки у сусіда, чий син вчиться у Львові і часами бавиться мальовидлом.
- Ментальність та тисячолітній побут на галицьких теренах наділили галичанина фантастичною здатністю не визнавати власних помилок, але ретельно фіксувати чужі. Історія ще не знала випадку, щоб хтось почув від правдивого галичанина фразу: “Вибачте, я не мав рації”. Якщо ж хтось відважний зможе її вимовити, – сміливо заносьте його прізвище до книги рекордів Гіннеса і беріться обмірювати погруддя на пам’ятник, бо довго цей унікум на наших теренах не проживе.
- Причини, які призводять до галицьких нещасть і клопотів, також є давно усталеними та відомими. Серед них найчастіше називають: москалів, негоду, поляків, американців, сусіда, криву Теклю, що наворожила, вроки, важке дитинство, поговір, заздрість і дурнувату владу. Сприятливими факторами галичанин вважає: власний розум, власну працелюбність, власну силу і вдачу, щасливий збіг обставин, який дозволив йому народитися, і Бога.
- Галичанин зазвичай чітко поділяє кращу половину людства на дві категорії: “Є кобіти до прання, і є кобіти до грання”. На перших правдивий галичанин безперечно одружується, а других має за коханок. Через це нащадки галицької раси не відзначаються особливою красою, зате повні сил, здоров’я і наснаги.
- Галицька впертість така ж знаменита, як і скупість. Якщо галичанин щось бере до голови або, боронь вас Боже, до серця – немає жодної ради на те і можливості змінити його децизію. Наприклад, у якійсь районній газеті наш земляк може прочитати інформацію про те, що в Афінах при розкопках на Акрополі було знайдено український паспорт на прізвище Гомер з кольоровою знимкою незрячого поета, і жодна у цілім світі людина не зможе переконати його у неправдивості цього факту. Він уперто буде твердити: Гомер – то є перший український народний поет, але другий після Кобзаря геній.
- Розчулити галичанина дуже просто – варто показати по телевізії гопак у виконанні ансамблю ім. П. Вірського, “Червону калину” у заспівуванні хору хлопчиків або перезахоронити у нього на очах чиїсь більш-менш відомі останки в ім’я України. Але навіть у час найглибшого розчулення галичанин не втратить контролю над собою й однаково не позичить грошей.
- Батьківщина для галичанина найчастіше обмежується його подвір’ям. Усе решта – то чужа землиця, яку можна сплюндрувати або загарбати. І лише в хвилини справжньої небезпеки для України галичани об’єднуються і йдуть походом на москву, боронять українську землю.
Або гуртом емігрують до Канади.
