“Я син зорі, що з Кобзаря росте…”
М. Вінграновський
Письменник, кінорежисер, кіносценарист, кіноактор і неабиякий інтелектуал Микола Вінграновський не увійшов, а увірвався в український культурний простір наприкінці 1950-х років. Перші надруковані вірші сколихнули найвибагливіших. Він називав себе Миколою “осіннім”, особливо відчував красу, любив кавуни, переписував безліч разів свої твори, мав багато друзів, був невтомним шукачем справжнього Слова і навіть отримав золоту медаль на кінофестивалі у Лос-Анджелесі за найкраще виконання чоловічої ролі Івана Орлюка у “Повісті полум’яних літ”… Його навіть вважали сином Довженка.
Якось, коли ще була студенткою, мали в авдиторії зустріч з одним митцем на філологічному факультеті. Той чоловік сказав такі слова: “Якщо хочете, аби вам відкрилася мова – читайте Миколу Вінграновського”. Я тоді лише починала пізнавати Майстра слова, працювала над курсовою роботою. Мені підказали цього поета, нічого до того про нього не чула, у школі колись не вивчали. Отож, почалося найцікавіше: пошуки усього, що тільки можна знайти. Звісно, дивувало все: і те, як називали свого друга, колегу різні люди: “Вінгран”, “той, що небо взяв за зорі”, і те, що люди про нього писали, і те, як писали. Але найбільше потрясіння – це тексти. Не знаю, чи могла б нині володіти словом, якби колись не відкрила для себе такого потужного автора, як Вінграновський. І ще не забудуться “літературні вечори” на квартирі з книгою віршів поета, щовечора з подругою читала ті поезії і вмлівали разом від чару мови. Чи кожному письменнику таланить так володіти словом, так його відчувати? Думаю, що ні. Вражаюче, але коли одного разу журналістка спитала поета, чого у житті боїться найбільше, то він відповів: “Слова!” Оживити слова здатен не кожен, а цей чоловік умів.
Дитинства світ…
Народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 року у Голті Миколаївської області, а через рік його батьки – Зінаїда та Степан Вінграновські – переїхали жити у Богопіль. Обидві назви – історичні райони міста Первомайська. Насправді про Голту, як місце народження митця, ніде не вказано, всюди зазначають місто Богопіль. Але ці відомості пригадав один учитель, майже ровесник Миколи Вінграновського. Поет Мирослав Лазарук наводить цю інформацію в одній зі своїх статей.
До початкової школи Микола пішов у селі Кумарях 1943 року у нульовий румунський клас початкової школи, тут і пережив перші роки німецько-румунської окупації. Але багато незабутніх вражень залишалося у хлопчика від святкувань на селі, з великою цікавістю спостерігав за вирубуванням хреста з льоду на річці на Водохрестя: “На річці Кодимі чоловіки вирубували великий хрест. Обливали його буряковим соком, щоби був рожевого кольору. Миколка, як найвищий, потім крейдою на дверях осель малював хрестики”, – згадували потім однолітки та рідні.
“Для мене Різдво – це заячі сліди і вершечки вишень, опушені снігом… Я спав у дитинстві в кімнаті, за стіною якої був хлів. А в хліву стояла корова. І я весь час прислухався; чи говорить корова теляті, що у неї в яслах лежить Ісус Христос? Адже мені мати казала, що на Різдво Ісуса Христа знайшли в яслах”. Так оповідав Вінграновський в одному зі своїх інтерв’ю.
Вірші Миколи Вінграновського – це унікальні творива, це суміш неба і землі і всього надзвичайного, їх можна читати безконечно! Саме від його поезій найбільше тремтить серце: “Весною, літом, восени, зимою, дві білих пісні рік твоїх зі мною…”. Чи: “Відпахла липа білим цвітом злита, і з літа покотилася гроза, ти виглядаєш іншого вже літа, тобі ж я ще цього не доказав…”.
Перші успіхи
У Первомайську Миколка закінчив школу №17. Саме тут відвідував драмгурток, починав писати і перші вірші. У 19 років Микола твердо вирішив, що хоче стати артистом театрального інституту і подався до Києва. На іспиті йому довелося зіграти глядача, який дивиться у кінотеатрі фільм Чарлі Чапліна. Завдання було виконано на відмінно. “Київ першого студентського вересня став для мене столицею світу, захоплюючих лекцій, репетицій, футболу, кавунів і віршів”, – напише згодом Вінграновський у спогаді “Рік з Довженком”.
Далі була ця зустріч з Олександром Довженком, яка стала знаковою для молодого хлопця. Після того, як Довженко прослухав у виконанні Вінграновського уривок з поеми “Гайдамаки” Тараса Шевченка, він, довго не роздумуючи, забирає його з собою до кіноінституту в Москву. Довженко був завжди для Вінграновського усім, найбільшим авторитетом.
Микола Вінграновський навіть зняв про О. Довженка документальний фільм: “Довженко вів слова по єдино відомій йому дорозі, попереду якої йшли його очі: все було винятково видиме, відчутне і ясне, навіть повітря можна було брати руками”. Якось Вінграновський сидів на лекції у свого учителя. Довженко сказав студентам подивитися у вікно, і сказати, що вони там бачать. Всі сказали, що бачать вежу, ще там щось, а Микола побачив горобиний карниз, тобто купку горобців, які купчаться і утворюють різні малюнки. Ось так небуденно мислив юний митець уже тоді.
Зі споминів
Дружина поета Олександра Білинкевич залишила нам чудові спогади про свого чоловіка, і ті згадки відкривають для нас унікального Вінграновського.
“Особлива радість у нашому домі була тоді, коли Миколі працювалося. Коли перед ним на столі лежав аркуш паперу, а в руці біла ручка. Усе, що відбувалося до написання першого речення, а часто тільки перших слів першого речення, залишалося закритим, відомим тільки йому… Дуже красиво, поволі, з пошаною до автора читав чужі речі. Читав багато, і не менш як дві книжки одночасно… У дорогу збирався поволі. А поспішав тільки зиркнути на когось, на щось, аби запам’ятати… Любив просту селянську їжу: салати з вареною картоплею, взимку печену картоплю із квашеною капустою. Вдома молоду зелену цибульку змотував у кільце і їв, як в дитинстві…”
Микола Вінграновський дуже любив мандрувати, а найбільше задоволення приносили творчі зустрічі на берегах річки Десни з наметами. Улюбленим місцем для відпочинку та натхнення була галявина поблизу річки Рось на околиці села Яблунівка Київської області. Зараз там стоїть пам’ятний знак, там відбуваються творчі зустрічі на честь митця. Перед кожною з мандрівок, митець ретельно вивчав карту Україну, створював карту-меню. Спеції до юшки, вибір олії, борошна, риби і навіть скатертини – ці приготування лягали на плечі справжнього гурмана та життєлюбця Миколи.
Розмай творчости
“Своєю появою він робив свято для людей. Він майстер. У нього кожне слово стоїть на своєму місці, слова його поезій як рідні. Все, про що говорить, йде з внутрішньої глибини. Його вірші аналізувати просто неможливо, їх треба відчувати. Його поезія вирізняється національним началом. Це поет надзвичайної пристрасті, емоційності”, – так сказав про Вінграновського його добрий друг, поет Леонід Талалай.
Перша збірка автора вийшла 1962 року і мала назву “Атомні прелюди”, потім були “Сто поезій”, “На срібнім березі”, “Київ”, “Цю жінку я люблю”, “З обійнятих тобою днів”, “Любове, ні! Не прощавай!”. А ще Вінграновський відбувся і як талановитий дитячий автор, хоч багато митців стверджують, що “вірші його ніякі не дитячі, вони про всіх, і для всіх”. І все ж у його творчому доробку виділять збірки для дітей: “Мак і кіт”, “Літній ранок”, “Літній вечір”, “Ластівка біля вікна”, “На добраніч”. Саме за них 1964 року письменник був удостоєний Шевченківської премії.
“Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?
Ластонько, літа кінець.
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо. Дніпро. Горобець…”.
Є у Миколи Вінграновського і твори для юнацтва. Сюди належать повісті “Сіроманець” (про незвичайну дружбу хлопчика Сашка та старого незрячого вовка), “Первінка”, “Кінь на вечірній зорі”, оповідання “Женя”, “Не дивись мені в спину”, “Наш батько” та інші. Велике щастя, що віднедавна цього автора вивчають нарешті у школі, зокрема повість “Сіроманець” у 5 класі
( два вірші для 5-класників, які також були програмовими, чомусь забрали, а дарма!) та частково поезію в 11 класі. Хоч пізнавати автора треба ще й самостійно, аби відчути потужний світ Слова.
Ще однією творчою вершиною митця, є історичний роман “Северин Наливайко’, твір, яким і сам автор пишався, і про який, ще за життя, сказав: “Тепер уже нічого не напишу. В мені нічого не залишилося, окрім порожнечі…”. А ще Вінграновський зізнавався, що коли писав цей роман, то наново відкрив для себе українську мову: “Живу назад. Я – Наливайко. Все. Ми починаєм битву за Вкраїну…”.
Микола Вінграновський – режисер-постановник художніх та документальних фільмів: “Берег надії”, “Дума про Британку”, “Климко”, “Тихі береги”, “Довженко”, “Галич – столиця Данила Галицького”, “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького” та інших.
Його Слово…
“Він проказував слово. Вишіптував. Викрикував. Виходжував. Протоптував. Мені важко уявити, що Вінграновський міг сидіти в кабінеті й писати вірші. Він, виходжуючи, випробовував слово – на смак, на нюх, на всі рецептори”, – сказав поет Василь Герасим’юк. Це унікально, його слово унікальне, філігранне, витончене, ніжне, і водночас дуже сильне, глибоке, магнетичне, пахуче, чарівливе, мрійливе, химерне, відчайдушне… Це той поет, що про Слово, для Слова написав найкраще, найоригінальніше:
“Вночі, серед ночі хтось тихо
До мого Слова підійшов
І став дивитися і дихать,
І я відчув: так диха лихо,
Так ходить лихо – Час прийшов….
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край –
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш Слова мого не чіпай!
Цікава кольористика у віршах-словописах Майстра слова. Мабуть, найулюбленішим кольором є синій: “У синьому небі я висіяв сни…”, “Червоні ружі синьою водою в саду учителя я поливав…”. Микола Вінграновський жив у слові, як бджола у квітці. З-поміж інших “бджіл” він видобував найбільше нектару і, профільтрувавши, давав найвистояніший та найцілючіший мед поезії…”, – писав Богдан Чепурко.
У Вінграновського є дуже багато слів новотворів. Це наприклад такі: “дитинносірогусто”, “синьо-благально”, “стежкояблуката”, “бульбохата”, “сніголет”, “дощосіч”, “розджмеліто”, “додому дітлашні вечірньосірогусто, вечірньосірогусто ластівкам…”. А ще тільки у Вінграновського: сонце може бути помідорним; білий ранок носити рушник; сад – спати на колінах яблуні; океани – малинові; сміх – червоний; земля дихає кавуновим квітом; голодний шпак може слухати маслини захололий пульс; тиша може бути лимонною; а квітка – плакати жовтими слізьми… Ви чули щось подібне деінде? “Його неологізми творяться за законами краси з розмовної стихії”, – писав дослідник творчості митця Данило Кіт.
Квітень 2013 року був проголошений місяцем Миколи Вінграновського. З цієї нагоди по всій Україні було проведено акцію на найкраще прочитання віршів автора колективно. Також залучили українських артистів та митців, навчальні заклади. Тоді ж, деякі вірші поета стали піснями. Зокрема й “Величальна колискова”, “Я сів не в той літак” та інші. В Івано-Франківську під керівництвом місцевої викладачки, письменниці, ентузіастки Ольги Деркачової відбувалися читання поезії Вінграновського. Як добре було б проводити щось подібне частіше. Зараз на Батьківщині митця, у Первомайську облаштовують цілий мистецький простір, присвячений автору, щось подібне на музей, але із сучасним підходом. Наприкінці 2006 року створено благодійний фонд імені Миколи Вінграновського.
Найбільшим скарбом для нас сьогодні є, безумовно, поетична і прозова спадщина Миколи Вінграновського. Митець завше в серці беріг любов до свого рідного краю, до тих степів, що не давали спокою його серцю ніколи…
26 травня 2004 року після виснажливої хвороби, великий митець відійшов у кращий світ. Але твори лишилися з нами, що невіддільні від природи, Вітчизни, добра, любові, переживань. Вінграновський зумів показати щось крихітне, як значуще, цінне і потрібне людині, її душі. А творчість митця, без перебільшення, є окрасою нашої літератури. У письменника є вірш, який звучить як творчий заповіт під назвою “Ви чуєте, він спить!”. Ось маленький уривочок.
***
…Руки мої дайте літакам…
Легені- вітру…. А чоло – блакиті…
Віддайте губи хвилям і волам,
А ноги – квітам, щоб ходили квіти.
Оце і все…Услід мені візьміть
Багряну орхідею у відерці…
Ви чуєте? Ви чуєте – він спить!
Він спить, мій звір! Прекрасний звір у серці!
Ірина Садула,
учителька української мови та літератури Угринівського ліцею,
родом з села Тязів Івано-Франкіської області
