Лютий – це час, коли знову починають кривавити рани України. Плаче небо, стогнуть у хуртовинах голі дерева, а земля, просякнута кров’ю, просить миру і спокою.
Де він, наш спокій? Де він, наш мир? Заглядають в наші душі погаслі очі вдів, знову плачуть над могилами невтішні матері… А ми ще раз переглядаємо хроніки Майдану, вдивляючись у світлини Героїв Небесної Сотні, фіксуючи у пам’яті події 2014 року, постріли снайперів, прощання із загиблими і ставлячи собі настирливе запитання: ЧОМУ?
ЧОМУ СВОЮ СВОБОДУ ДОВЕЛОСЬ ЗАХИЩАТИ ТАКОЮ ЖАХЛИВОЮ ЦІНОЮ?
Важкі часи створюють сильних людей. Критичні часи створюють Героїв.
Юрій Вербицький, Сергій Нігоян, Гурик Роман – рахунок жертвам тільки починався…
“Ти був собі – і мрія, і спромога. Ти був собі – фундамент, стіни, дах.
Ти був собі – поразка й перемога. Мить, що лишитись може у віках”.
Майдан та Революція Гідності потрясли не тільки Україну, але й Європу. Україна продемонструвала на увесь світ, що ми – міцна духом, волелюбна нація, яка навчилася поважати себе і яка зуміла відстояти свій демократичний вибір. Цей час – кінець 2013-го року та початок 2014-го – став часом пробудження та об’єднання українського народу. Кожного з нас.
Я от сьогодні думаю: понад 100 років минуло з часу історичної події, коли невеликі підрозділи Української Народної Республіки вступили у бій з більшовицькою армією під командуванням Муравйова. В бою під Крутами, проти ворога, який мав багаторазову чисельну перевагу, на захист України стали київські студенти, гімназисти та юнаки військової школи. Точнісінько так само, як через століття на захист своєї Вітчизни плечем до плеча стануть студенти, робітники, київська інтелігенція й вчасно прибулі загони добровольців із західних областей. Незабаром вони перетворяться на сучасних українських звитяжців: героїв Революції Гідності, героїв Небесної сотні, героїв АТО, героїв-волонтерів, які ціною власного життя рятували свою Батьківщину.
Бій під Крутами був одним з етапів неоголошеної війни Радянської влади проти незалежної України у 1917-1920 роках, і став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність. За свободу і незалежність полягли й герої “Небесної сотні”. За неї гинуть наші воїни на Сході.
Ви помітили? Адже зараз повторюється історія столітньої давнини. Знову незалежність України, знову ейфорія перемоги і знову загроза зі Сходу, яка несе смерть і спустошення. Наче дикий звір, який почув у повітрі запах крові, віковічний ворог руйнує кордони нашої держави, знищуючи на своєму шляху мирне, спокійне життя.
Однак, вогні Майдану змінили нашу націю. Кулі беркутівців не змогли зупинити хлопців з деревяними щитами, в робітничих пластикових касках, у звичайних куртках без бронежилетів. Якби вони знали, що смерть чигає на них на вулицях Києва? Якби вони хоча б здогадувались, що ніколи не побачать своєї мами, дружини, донечки чи сина? Чи змогли б так само боронити свою СВОБОДУ?
Я впевнена, що так. Змогли б. Пішли б. Не повернули б назад.
Через муки та біль, сльози та боротьбу народжується нація – нація патріотів, сильних, вільних людей здатних захистити власний дім від зовнішньої агресії. Найвищий подвиг щодня здійснюють наші захисники, вони проходять такі випробування, які порівнюють з пеклом.
Термін “соборність” не перекладається іншими мовами, він означає вільне, духовне єднання людей. Це соборна відповідальність усіх за всіх і кожного за весь світ. Хіба не це нині відбувається в Україні? Хіба не робимо ми все можливе, щоб допомогти нашим воїнам, біженцям, сиротам і вдовам, будуючи громадянське суспільство?
Україна пишається своїми Героями. Пам’ять про них, як і та велична слава, за яку вони боролися, – невмируща. Вічна їм слава!
Мені наснилось, що вони зустрілись:
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
“За що тебе?” – “За Україну, друже мій”.
“Ти знаєш, і мене за неї вбили,
Та це було вже років майже сто.
Тоді померли ми, щоб ви нам жили.
А вас вбивають… Вас тепер за що?”
“Ти пам’ятаєш, друже. Звісно, пам’ятаєш,
Як біло-біло в нас цвітуть сади.
І ти цей запах п’єш. І ти його вдихаєш …
Я б все віддав, щоб хоч на мить туди”.
“А я ще ввечері узяв дівча за руку
Й тихенько так до серця притулив.
Тоді не знав, що Бог уже розлуку
Навіки на землі нам присудив.
Під Крутами стояли ми стіною.
В очах не страх, а злість до ворогів.
Більшовики готовились до бою,
Я йшов на смерть… а жити так хотів”.
“Мені твій попіл стукав, брате, в груди.
Я вірменин, а теж Вкраїни – син.
Не мав у серці й крапельки облуди,
За те й убив мене проклятий поганин”.
… Мені наснилось, що вони зустрілись.
Убитий в Крутах й бородач Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
“За Україну нас вбивають, брате мій”.
(Оксана Максимишин-Корабель)
