Дмитро Вітовський: “З крові та руїни встане Велика Україна!”

Історія життя 31-річного Провідника Листопадового Чину, 100-літній ювілей якого ми відзначаємо 1 листопада, та першого головнокомандувача Української Галицької Армії претендує на гостросюжетний блокбастерВін прожив коротке, але надзвичайно яскраве життя, сповнене звитяжної боротьби за українську державність. А вислів Дмитра Вітовського “Буде армія – буде державність!” і нині, через століття, залишається до болю актуальним.

 

Дмитро Вітовський: “З крові та руїни встане Велика Україна!”

Від таємного гуртка – до барикад й в’язниці

Народився Дмитро Вітовський 8 листопада 1887 року в селі Медуха, неподалік княжого Галича. Батько віддав його до польської (бо української просто не було) гімназії Станіслава, (нині Івано-Франківськ). За браком коштів Дмитро оселився у дешевій Миколаївській бурсі, що підтримувалась російським урядом і відтак насаджувала москвофільство. Проте Дмитро долучається до таємного українського гуртка самоосвіти, нишком опановує історію козаччини та українську літературу і відкрито називає себе українцем. За це п’ятикласника Вітовського і кількох його друзів й виганяють із бурси…

Улітку 1907-го Вітовський закінчує гімназію і вступає на правничий факультет Львівського університету. Водночас вступає до радикальної партії, виступає на вічах за нову виборчу систему, входить до складу партійного проводу, організовує сільські осередки товариств “Січ” і “Просвіта”. У 1909 році Вітовський відбуває однорічну службу в австрійському війську та завершує її як молодший офіцер в ступені хорунжого.

Українські студенти хотіли навчатись в українському ж університеті. Боротьба загострилась настільки, що 1 липня 1910 року поляки убили одного з провідників українського студентства Адама Коцка. На студентських зборах Вітовський виголошує палку промову, закликаючи провести нелегальне віче у будівлі університету. Спроба ж студентів-поляків розігнати віче вилилась у барикади і стрілянину в коридорах вишу. Відтак – судовий процес, виключення з університету, втрата військового ступеня і в’язниця.

Повернувшись на волю, Дмитро успішно завершує навчання в Краківському університеті та очолює таємний студентський комітет, готує втечу зі станіславської в’язниці Миколи Січинського – студента, який застрелив лютого ворога українства, цісарського намісника Галичини графа Потоцького…

Батько новітнього українського війська

З початком Першої світової війни Українська Бойова Управа доручає Д. Вітовському  сформувати перший львівський курінь Українських Січових Стрільців. У ті дні 28 тисяч галичан-добровольців зголосилися до національного війська, відгукнувшись на заклик керівників Головної української ради зі зброєю в руках виступити проти царської Росії й на руїнах імперської “тюрми народів” побудувати незалежну Українську державу. Він стає не лише  енергійним організатором і командиром, але й політичним провідником січовиків.

Щойно сформований легіон УСС перекинули до Стрия, де 3 вересня 1914 р. його вояки урочисто склали військову присягу. З ініціативи Д. Вітовського група старшин і стрільців відмовилася від офіційного тексту присяги австрійської арміїНа таємній старшинській нараді, що відбулась 2 вересня 1914 року, Вітовський переконує: навіть якщо з цієї війни вернеться сотня українців, вони мають виконати свій національний обов’язок – стати основою національного війська. Відтак наступного дня стрілецтво присягає на вірність Україні.

Після того, як росіяни захопили Галичину і відтіснили цісарські війська у Карпати, гірські перевали на кілька місяців стали театром жорстоких битв, бойовим хрещенням січовиків. Наказом командування від 7 вересня 1914 р. Д. Вітовського призначено сотником, а вже наприкінці місяця його стрільці виконували перше бойове завдання.

Вітовський став батьком звичаїв новітнього українського війська. Він щодня вишколює свою сотню. Стрільці з інших відділів просили перевести їх у сотню Вітовського. Відтак сотня складалась на три чверті з інтелігенції і заслужено вважалась добірною. Вже невдовзі, з початком військових дій, Вітовський писав: “Мої хлопці відбивають наступ москалів, як старі вояки… Ідуть на багнети сміло, безстрашно…”

Сотня Вітовського особливо відзначилася у боях 1-2 травня 1915 p., коли російська козача дивізія генерала Каледіна намагалася пробитися через перевали, а вершина Маківки кілька разів переходила з рук в руки. Битва на Маківці стала однією з найяскравіших в історії легіону УСС, а сотника Вітовського нагородили медаллю Хоробрості. Наступною пам’ятною віхою на фронтових шляхах сотника стала Горлицька операція улітку 1915 p., коли під їх натиском російська армія покинула майже всю Галичину.

Після боїв на Маківці розпочався загальний наступ на схід. Щойно сотня Вітовського 27 червня 1915-го займає Галич, він наказує вивісити на ратуші старої княжої столиці блакитно-золотий український прапор. Цей вчинок породив багато шуму у вищих військових командах, мадярський парламент провів спеціальні слухання з цього приводу, а голова уряду зажадав пояснень від командування австрійського війська.

У жовтні австрійські війська прорвали оборону росіян в Карпатах і контрударом у бік Львова відкинули частини 8-ї армії генерала Брусилова до Стрия й Дрогобича. 1 листопада 1915 року на річці Стрипі, москалі прорвали фронт. Втративши втричі більше друзів, ніж на Маківці, стрільці у важкій триденній битві зупинили ворожий наступ. Сам Вітовський із пораненою ногою потрапив до шпиталю. Однак вже у середині грудня повернувся на фронт.

Восени 1916 року Вітовський кілька тижнів провів у відпустці в Галичині. Тут сталась важлива подія в його особистому житті – він одружився з Марією Ліщинською, 22-річною народною вчителькою зі Станіславівщини.

У квітні 1917-го Вітовського призначили ад’ютантом начальника штабу Вишколу УСС, яким командував отаман М.Тарнавський. Наростання українського національного руху в Російській імперії, як і наявність українізованих частин царської армії з протилежного боку фронту, призвели до тривалих дискусій про дальшу долю УСС. Тому 27 травня 1917-го відбулась таємна старшинська нарада представників всіх трьох частин УСС – з фронту, вишколу і коша, вести яку доручили Вітовському. Через наміри австрійського уряду включити Галичину до складу відроджуваної Польщі більшість учасників наради висловилися за негайне розформування легіону УСС. Натомість Вітовський відстоював збереження й зміцнення української національної частини як зародка майбутніх Збройних сил Української держави. Завдяки високому авторитету сотника його думка переважила. Це і врятувало легіон, який зіграв вирішальну роль у Листопадовій національно-демократичній революції та став ядром створеної у ході війни із Польщею Галицької армії.

Листопад приніс проголошення незалежної Української Держави по той бік фронту. Відтак старшини зібралися у грудні 1917 р. на генеральну нараду. Більшість її учасників пропонувала на знак протесту проти небезпеки приєднання Галичини до новостворюваної автономної польської держави, зректись Австрії і перейти на бік Центральної Ради та розформувати легіон УСС. Однак Вітовський вдруге відстояв його існування…

Очільник Листопадового чину

Після розпаду Австро-Угорської імперії утворилися незалежні Чехословаччина, Польща, Югославія, Угорщина. 18 жовтня у Львові засновано Українську Національну Раду з метою утворення на західноукраїнських землях національної держави.

На таємних старшинських зборах, що відбулись 24 жовтня в Чернівцях, стрілецтво прийняло пропозицію Національної Ради обрати Вітовського комендантом підпільної української військової організації в австрійському війську, яка з вересня діяла у Львові.

Через чотири днів у Кракові створюється Польська Ліквідаційна Комісія, яка проголошує всю Галичину частиною польської держави і зверхність над усіма державними та громадськими установами краю. УНРада протестувала, але продовжувала чекати ласки од Відня.

Дмитро Вітовський приїжджає до Львова 29 жовтня і одразу ж очолює підготовку українського збройного виступу. Уранці 31 жовтня газети повідомили, що польська влада призначила для Галичини свого комісара і вже наступного дня до Львова приїжджає польська Ліквідаційна Комісія для повного переобрання влади. В обід зібралось надзвичайне засідання УНРади, де більшість погодилася чекати обіцяного Віднем маніфесту. Однак Вітовський від імені Військового комітету рішуче заявив: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, – завтра його візьмуть поляки”.

О 18.00 Вітовський провів нараду всіх українських старшин Львова. Частина з них вагається, але рішучість сотника знову бере верх: розійшлись із чіткими вказівками до дій. Вітовський вирішує цієї ж ночі роззброїти всі військові частини Галичини, негайно скликає засідання керівників військової організації, на якому розробляє план перевороту, і розсилає накази міським і повітовим комісарам краю у ніч на 1 листопада брати владу.

Повстання розпочалося о 4 годині ранку. А невдовзі Вітовський приймав перші донесення: домовлено про нейтралітет німецьких, австрійських та угорських частин львівського гарнізону; о п’ятій годині – захопили намісництво і Ратушу та арештували генерала Гуйна. Таким чином, за кілька годин вдалося роззброїти або блокувати частини міського ґарнізону та зайняти найважливіші об’єкти. Вранці 1 листопада Львів майже повністю контролювали українські військові підрозділи. На Ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. О сьомій годині Вітовський радісно доповів голові УНРади Костю Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до українців. Невдовзі почали надходити вісті про швидку перемогу українських військових сил у Станіславові, Коломиї, Тернополі, Бродах, Збаражі та в інших містах і повітах краю.

Ранком того ж дня Вітовський висилає телеграму до Києва, на адресу Українського національного союзу: “Зайнятий українськими військами Львів посилає поклін Києву, столиці Соборної України!”

Перший командувач УГА, ініціатор Злуки

За умови негайного ухвалення злуки західних і східних українських земель Вітовський погоджується стати секретарем військових справ Тимчасового Державного Секретаріату Західно-Української Народної Республіки, який 9 листопада отримав від Національної Ради всю владу в краї.

А коли 13 листопада 1918-го – рівно 100 років тому – проголосили створення ЗУНР, підвищений у званні до полковника Д. Вітовський того ж дня почав формувати Державний секретаріат військових справ, покликаний організовувати регулярну армію, її запілля, військову адміністрацію, мобілізацію і вишкіл поповнення, озброєння, забезпечення всім необхідним для ведення сучасної війни. 13 листопада державний секретар підписав накази про створення 12 військових округ на території Східної Галичини й Буковини, часткову мобілізацію до регулярного війська, демобілізацію усіх військових частин Австро-Угорщини на теренах ЗУНР, затвердив текст військової присяги.

Д. Вітовський зумів сформувати важливий осередок державотворення. У його 18 відділах працювали молоді, але здібні старшини-фронтовики. Саме зусиллями Державного секретаріату у 1919 р. Українська Галицька армія вже нараховувала близько 100 тис. вояків, мала 1400 старшин.

Вітовський прагнув негайного об’єднання двох тогочасних українських державних утворень і створення спільного війська. Вже 1 грудня 1918 р. у Фастові була підписана угода з Директорією УНР, за якою в Галичину прибули військові частини та ешелони зі зброєю і військовою технікою.

На початку січня Вітовський виніс на засідання Ради Державних Секретарів проект закону в справі здійснення соборності. Проти нього рішуче виступили декотрі секретарі. На що Вітовський заявив: якщо вони відкинуть його пропозицію, він звернеться до війська, яке однозначно його підтримає. Відтак Секретаріат ухвалив закон про злуку, а за кілька днів відрядив делегацію, що 22 січня 1919 року взяла участь в проголошенні соборності України на Софіївському майдані в Києві.

У зверненні до військ з нагоди злуки з Великою Україною Вітовський писав: “…вчора упав кордон між українськими землями, і вчора ми всі – вже громадяни великої Народної Республіки… Ще хвиля кривавого зусилля – і слово стане ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна!

Один проти Антанти

Навесні 1919-го уряд ЗУНР здійснив ряд дипломатичних заходів для припинення війни. 17 квітня делегація ЗУНР виїхала до Парижа на мирну конференцію країн Антанти і США.

У Парижі Д. Вітовський твердо відстоював лінію демаркації з поляками приблизно по ріці Сян. Але лідери Антанти були байдужими до української державності, роблячи ставку в боротьбі з більшовицькою Росією на Польщу і Добровольчу армію генерала Денікіна.

Сформована у Франції армія генерала Галлера прибула на Галицький фронт і розгорнула широкий наступ. 21 травня Д. Вітовський і М. Лозинський надіслали ультиматум голові Паризької мирної конференції: оскільки ЗУНР не отримує підтримки Антанти, їх перебування у Парижі не має сенсу. Того ж дня делегацію запросили на засідання Верховної Ради за участю В. Вільсона, Ж. Клемансо, Д. Ллойд-Джорджа, під головуванням американського президента. Але цей демарш не вплинув на позицію Антанти.

Д. Вітовський особисто звернувся до президента США, заявивши: “Український народ ніколи не змириться з польським поневоленням”. 27 травня галицька делегація здійснила ще один дипломатичний демарш. Проте 25 червня 1919-го Верховна Рада Паризької мирної конференції затвердила ганебне рішення про дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину. Українська делегація, за участі Вітовського, оголошує рішучий протест: український нарід відмовляється прийняти це рішення і обстоюватиме всіма способами незалежність й цілість своєї держави.

Вітовський, що “ходив у тих днях, як із хреста знятий”, вважав своє завдання закінченим і 7 липня виїхав до Кам’янця, щоб особисто повідомити про стан справ Голову Української Держави Симона Петлюру. Він свідомо нехтує безпечним шляхом в Україну й обирає найкоротший – повітрям. Великим п’ятимоторним літаком вилітає з Берліна до Кам’янця. У Бресляві (нині Вроцлав) на борт довантажують скрині з різними документами і українськими грішми…

2 серпня 1919 р. над Польщею, в районі Познані, аероплан “R-71”, яким летів перший державний секретар військових справ ЗУНР, загорівся і впав.

Д. Вітовського поховали у Берліні 14 серпня 1919 року. На металевій домовині червоніла козацька китайка, на якій лежали дві перехрещені шаблі і козацька шапка, біля голови – полковницька булава… А у 2002-му його урочисто перепоховали у Львові.

Колись у Києві, в Пантеоні Національних Героїв, на його могилі золотом викарбують слова Олександра Олеся (“Пам’яті Дмитра Вітовського”):

Хто умирає в боротьбі,

В серцях живе навіки!