Тамара Дуда, відома в літературних колах як Тамара Горіха-Зерня, – сучасна українська письменниця та волонтерка. Дебютний роман Тамари – “Доця” – став відкриттям для усієї України у 2019 році. Книга отримала багато премій і нагород, зокрема відзнаку “Книга року” за версією BBC.
Ця книга мене поранила. Не тільки в серце…
Давно не читала роману з таким глибоким проникненням в серцевину відчуттів, до мурашок, до болю в м’язах… “Доця” – книга, що перевертає уявлення про Світ. Війну. І Людство. Вона про справжнє й прогниле. Зрештою, про непереможне.
“Скільки разів зарікаєшся, опускаєш очі, відходиш убік, не втручаєшся, уникаєш конфліктів, але все одно десь у світі відбувається битва добра зі злом, і від цієї битви репає земля, і розлам завжди – завжди! – проходить у тебе під ногами. Як не крути, як не відкладай рішення, а земля роз’їжджається, і ти зависаєш у шпагаті над прірвою. І всі довкола повертають голови й чекають, ану – на яку сторону стрибнеш?”
Події роману розгортаються 2014 року в Донецьку.
Письменниця не приховує, що у її літературної героїні є реальний прототип, волонтерка й розвідниця з позивним “Ельф”. Але не все описане трапилося саме з нею, деякі історії почула від інших волонтерів, військових, біженців.
Головна героїня, за задумом авторки, безіменна. У романі вона Доця, “Ельф”, іноді навіть “фюрер”. Доця втрачає на цій війні фактично все, але крок за кроком тендітна жінка формується як Воїн. У всіх сенсах.
“Здавалося, я теж потрапила у фантастичний роман. Може над ними всіма розпилили психотропний газ, і тільки у мене імунітет? Або навпаки, це я збожеволіла, і тому ніяк не вловлю логіку і смисл оточуючих?…
…Всі змінилися. Я перестала впізнавати тих, з ким жила і працювала останні десять років. Більше того, я їх відверто боялася.”
Водночас “Доця” – книга про добро. Про безкомпромісну та справжню відданість справі. Про порятунок у найвідчайдушніші миті.
Це історія про Патріотизм на Донбасі. Про те, як героїчна горстка відчайдух не покинули рідної землі, як тисячі інших біженців. Як до останнього вели свою титанічну, хоч і невидиму, але страшну боротьбу з ворогом!
Це історія про паралельні світи в межах однієї держави, одного міста:
– Скажіть…
– Да?
– А ви якось відчуваєте, що біля нас війна?
– Та не, как-то не особо.
– Тоді три піци з собою, будь ласка…
І так у кожному з розділів, де головні герої ризикують бути вичисленими сепаратистами, поряд живуть ті, на кого війна “как-то особо не влияет…”.
Після прочитаного залишається якийсь невимовний докір й собі: як ми отак покинули-відрізали частину Батьківщини?… і останні кілька сторінок стає важко стримувати сльози… За що тобі, Україно?
Думаю, книга – для тих, у кого чергова депресія, дріб’язкові проблеми, труднощі, кого лякає безвихідь. Книга “вилікує”. У часи найбільшого відчаю “Доця” порятує і навчить любити СВОЄ. Свій клаптик землі, що зветься Батьківщиною.
“Не дай вам Боже жити в часи потрясінь. Але хай би кожен знав, що це таке – знайти опору в годину найбільшого відчаю. Вхопитись за повітря, упертися в землю. Почути, як у крові підіймається глибинне, прадавнє, закладене і заховане на рівні інстинктів. Як це – підійти і плюнути в пекло, будучи впевненим, що з тобою не трапиться лихого. Бо правда на твоєму боці. Бо рід і коріння на твоєму боці. Бо твої мертві на твоєму боці, і твої ненароджені теж тут…”.
