Баба Юстина померла на самого Михайла.
Відійшла у засвіти уві сні. Тихо і спокійно, як і жила, нікого не потурбувавши…
Цьоця казала, що вона застудилась, виходячи надвір до худоби. Я тоді подумала: невідомо як, бо надворі було все – виходок, стодола, стайня, кури, качки, криниця, калина на ліки, яку треба було обірвати до перших заморозків, щоб ягоди не померзли, і великий горіх за стодолою, біля якого треба було визбирати усі горіхи на різдвяну кутю і на завиванці. Баба довго відкашлювала мокроту, впадала у піт так, що треба було перебирати її у все сухе по декілька разів на день, і їй вже не допомагало запарене зілля. Злягла, та вже й не встала.
Люди кажуть, що архангел Михаїл не раз рятував православних християн від різних бід. Баба розповідала, що він є захисником душ померлих. Саме архистратиг Михаїл на страшному суді закличе трубним гласом мертвих з могил і молитиметься Господу про їх прощення. Після цього я уявляла цього архангела з величезною трубою і з густим баритоном, як у Дмитра Гнатюка – улюбленого татового співака.
Сновигаючи між дорослими, які готували гощення для родини й сусідів, я сумно подумала, що вже так не буде, як з бабою. Ні Різдва з бабиними коржиками, вушками, завиванцями і кутею, ні бабиних пирогів та засипаної капусти, ні спасівських паляниць з маком. Не буде бабиних оповідок й ласки, ні такої всепрощаючої та всеогортаючої любові, якої я більше ніде в житті не зустрічала.
Люди у хаті не плакали, не голосили, так як от було, коли в сусідів помер малий Андрійко, а спокійно, неголосно перемовлялися. Це теж було дивно, ніби й не ховати збирались бабу, а щось святкувати. У старій кухні різали варені бараболі на салат з горошком, з великого баняка стирчали жовті ноги когута, а у мисках застигав кисіль з вишнями, який розливали у тарелі як холодець і який баба Юстина так любила їсти з хлібом.
Баба лежала спокійна і урочиста, вбрана саме у той одяг, який тримала у скрині у вузлику “на смерть”. Я згадала, як сто разів показувалось мамі і спідню лляну сорочку з тонкого полотна, вишивану білим по білому, і верхню сорочку, і нижню білу спідницю, і верхню довгу спідницю у дрібненьку квіточку, і вовняний кафтан, і очіпок, і вовняну тоненьку хусточку, і велику “американську” хустку… Я й сама знала вже все напам’ять, так що заледво стримала себе, щоб не підійти, й не відгорнути верхню спідницю – чи мама щось не наплутала.
Була тут і “намітка з серпанку” для обгортання ніг й тюль для “покриття тіла”. Я згадала “і, боронь Боже, незапомни, в яких вишитих рушниках трунву мають опускати в могилу”, і мимоволі усміхнулася. Все мало бути, “як книжка пише”.
Дивно, але баба Юстина сприймала смерть, як щось буденне, але, й водночас, мало не святкове. Вона твердо вірила, що “на тому світі” їй буде набагато краще, ніж на цьому, і вона, нарешті, возз’єднається зі своїм Петром (моїм дідом). А в останні роки вже навіть бідкалася, що “загостилася на цьому світі”.
Чоловіки винесли домовину на подвір’я, ударили нею три рази об поріг і ксьонз попрощав бабу з усією родиною. Я не йшла на цвинтар, казали мала ще зарано. Тільки вийшла на дорогу і стояла там, допоки процесія не щезла з виду, залишивши по собі безпорадні жмути сухого листя, сердиті сірі хмари і вітер, який пронизував до кісток.
Сьогодні, спостерігаючи як направду старенькі і хворі люди з жахом чіпляються за життя, боячись навіть згадки про смерть, знову згадую свою бабу Юстину. Її погляди на життя та смерть. Її віру і її мудрість. Як колись вона, повернувшись від хворого сусіда, якому готувала узвари із цілющого зілля, сумно промовила: “Боїться померти. Сотка підпирає, життя прожив, а так нічого й не зрозумів. Спитай його для чого жив, він і не скаже”.
Здається, вона знала те, чого нам сьогодні не дано зрозуміти. Що життя – це смерть, а смерть – це життя. Що душі нічого не потрібно, вона все має: і всю мудрість, і силу, і славу. Коли людина живе, прислухаючись до голосу своєї душі – їй не страшно. Вона живе в тихій радості, спокійно і з добром до кожної людини, тварини чи рослини. Й усі катаклізми й біди сприймає гідно.
Мусимо бути вдячними Господу, що були у нашому житті бабусі й дідусі. Вчили нас простих істин, раділи нам, любили щиро і по-справжньому. Мабуть так і є – людина насправді помирає тоді, коли помирає останній спомин про неї. Тому поминаймо наших рідних і близьких, хто відійшов у засвіти й згадуймо усе найкраще, що вони залишили нам на згадку.
І головне: нічого не біймося. Прислухаймося до голосу своєї душі.
Ті, кого ми любимо, завжди житимуть у наших серцях.
Як і наша кохана Україна, з її традиціями і звичаями.
