“У 1893 році до Чикаго прибув молодий український діяч Володимир Сіменович, який розпочав тут свою лікарську практику і протягом сорока років очолював українську громаду міста. Згідно записів В. Сіменовича, тут вже існувала православна церква, яку відвідували робітники-українці.
Перша українська громада була зорганізована при парафії св. отця Миколая у 1905 році і мала на меті “піднестися через школу, читальню, політичні клуби чи в інший спосіб”. У 1906 році отець Микола Струтинський, доктор Володимир Сіменович та його колега адвокат Стефан Янович засновують у Чикаго Братство святого Отця Миколая, яке стало першим у Чикаго відділом Українського народного союзу (УНСоюзу).
Ця організація у місті швидко росте. У 1918 році у Чикаго було вже 9 відділів УНСоюзу. У 1912-му при УНСоюзі заснована Рада освіти – “Просвіта”, яку очолив В. Сіменович, секретарем була Емілія Струтинська, дружина о. М. Струтинського. Саме пані Емілія у 1917 році зорганізувала краєвий з’їзд жінок, що привело до заснування “З’єднання українських жінок в Америці”.
Українські піонери американських прерій:
Українці в Чикаго й Ілліной, 1890-1948
Мирон Куропась,
американський політичний, науковий і громадський діяч українець з походження. Віце-президент Українського Народного Союзу. Автор книг про українську імміграцію в США. Історик, дослідник історії українців у США. Професор. За твердженням Мирона Куропася, уся його діяльність, усі його книги “мали метою відкрити українців для Америки”.
Народився в м. Чикаго у родині українських емігрантів. Його батько – Степан Куропась – у минулому хорунжий Української Галицької армії, прибув до США 1927 року й одразу поринув у життя української діаспори й протягом усього свого життя брав активну участь у всіх заходах, організованих українцями.
Перша світова війна
…У Чикаго непоборний д-р Сіменович міг опиратися на моральну та фінансову підтримку двох новоприбулих членів громади – д-р Стефана Гриневецького, також лікаря, та Кирила Білика, студента університету.
Народжений в Україні, д-р Гриневецький закінчив медичні студії в університеті у Відні, якийсь час практикував медицину в Австрії, запізнався і одружився із Наталією Піляшетко, українкою, співачкою Віденської Державної Опери, та емігрував до США десь між 1903 і 1907 роками. У Чикаго д-р Гриневецький мав дуже успішну лікарську практику (кажуть, що був першим українцем – власником автомобіля Каділак) та був активний у громадському житті, особливо в Національній Церкві при вул. Ірі, де його дружина зорганізувала та провадила церковний хор. Обидвох Гриневецьких обрано до управи Федерації в 1915 році, яка складалася із двадцяти осіб.
Кирило Білик приїхав до Чикаго молодою людиною, вступив до Чиказького університету і разом із Сіменовичем і о. Струтинським був співорганізатором Українського Самоосвітнього Клубу, просвітнього товариства із соціалістичним спрямуванням. Після закінчення студій у Rush Medical College 1917 року д-р Білик активно включився у діяльність УРСоюзу, де він став членом головної управи.
Першим пріоритетом для американських українців після вибуху Першої світової війни було дати матеріальну допомогу своїм братам в Україні.
Щоб цю ціль осягнути і щоб ознайомити американських урядовців з недолею України, делегація Федерації на чолі з Сіменовичем, Біликом та Емілією Струтинською відвідали 4 січня 1917 року Білий Дім з проханням до президента Вудро Вільсона проголосити “Український День”, під час якого по вулицях міст Америки будуть збирати допомогу українцям. І Федерація, і Рада підтримували цю акцію. Палата Репрезентантів та Сенат схвалили цей проєкт, і президент Вільсон 16 березня проголосив, що визнаючи “страшну недолю щонайменше одного мільйона русинів (українців) у скрутній потребі харчів, одягу і притулку”, день 21 квітня 1917 року визначено “днем, коли люди Сполучених Штатів Америки в міру того, як вони уважають це за потрібне, можуть жертвувати на допомогу бідуючим русинам у країнах, де тривають війни”.
Внаслідок цього проголошення Федерація та її підрозділи зібрали 32,217.17 доларів на допомогу українцям, а Рада звітувала про суму 53,189.32 доларів.
19 травня 1917 року Сіменович та Гриневецький заснували перший український часопис у Чікаго “Україна”, через який хотіли об’єднати всю українську громаду в одну національну коаліцію. Найбільшим бажанням у виданні “України”, запевняли її видавці, було знайомити такі могутні держави, як Англія, Америка і Франція із українським питанням, а українську національну ідею підняти до найвищого рівня. Нова газета детально рапортувала про результати успішного переведення Українського Дня в Чикаго, коли було зібрано 8,000 доларів із відчутною допомогою поляків і литовців.
Проголошення самостійности України зелектризувало українську громаду в Чикаго, і 30 травня 1918 року під проводом Сіменовича і Гриневецького в парку Пулаского (Pulaski Park) відбулося велике віче з участю близько десяти тисяч людей. Репортер “України” з ентузіазмом описував свої враження, коли в першій годині подано сигнал на Oakley Blvd., щоб почати похід, і під звуки національного маршу четвірками рушили відділи по Чикаго Авеню. На вул. Гойн самостійні товариства, які здисципліновано там вже чекали, почали долучатися, створюючи одну довгу нерозривну фаланґу. Вони зливалися в одну родину, як Дніпрові води зливаються з глибиною українського Чорного Моря. Видно було спокій і гідність на обличчях учасників, а в їхніх очах можна було бачити непоборний вогонь, вперту завзятість, немов би вони відповідали своїм братам, які, живучи за океаном, у вогні і крові зверталися до них за допомогою.
Парад був великий, – стверджував репортер. Треба було почекати з пів години допоки всі тридцять товариств у кількості 5 тисяч осіб крокували. На початку походу їхали чоловіки на двох конях, а за ними несли з тридцять прапорів, з яких більшість були американські. Тільки чотири синьо-жовті були на параді, які належали до організацій з правдивим українським духом. Хотілося б більше українських прапорів, писав той же ж репортер.
Під час війни і безпосередньо після неї українська громада в Чикаго з оптимізмом дивилася на майбутнє своєї батьківщини. Багато справді вірили, що творці миру у Версалі візьмуть до уваги 14 пунктів президента Вільсона і визнають легітимність українських національних прагнень. У підготовці до життя у вільній незалежній Україні у 1919 році Іван Івановський і члени Українського Самоосвітнього Кружка заснували Коледж ім. Івана Франка. Предметами викладання було книговедення, комерційне право, математика, торгівля, комерційна кореспонденція, англійська та німецька мови, українська граматика і література та історія. Виклади відбувалися чотири вечори на тиждень. Описуючи цю школу, “Україна” підкреслювала, що ця професійна освіта потрібна для тих, хто починатиме власний бізнес, повернувшись до рідного краю.
Школа ім. Франка невдовзі перестала існувати, зате нова освітня спроба мала почин у Чикаго у 1920 р., а саме заснування “Української Машинової та Технічної Школи” при фабриці Central Stampings & Manufacturing, яку українці раніше закупили. Щоб потрапити до школи, треба було закупити компанійні акції, щонайменше на суму 50 доларів. Курси, як це було оголошено, передбачали вишкіл на механіків та робітників у виробництві знаряддя. “Україна” в 1920 році підбадьорювала вивчати якесь ремесло, щоб повернутися в Україну продуктивним громадянином, бо після страшної руїни, нанесеної світовою війною і нападами різних “визволителів”, вона потребує тисячі людей і ремісників, а також знаряддя і машин для відбудови. Гроші з акцій підуть на підсилення підприємства, які у майбутньому будуватиме фабрики в Україні.
А між тим, Самоосвітній Кружок продовжував свої зусилля між українськими робітниками, заохочуючи їх відвідувати вечірні курси, щоб підняти освітній рівень. Оголошено спеціальні порадні сесії, з яких українські робітники могли користати “для добра України”. “Земляки, війна скінчилася і тепер починається відбудова, так конечна для України”, – писала “Україна” 21 серпня 1920 року. Всі народи підготовляються до цієї роботи, але на жаль, українці нічого не допомагають батьківщині. Чи не буде соромно, продовжувала “Україна”, коли інші народи осягнуть вищий ступінь у світі і навіть в Україні? Чи не буде соромно, коли українці повернуться домів без ремесла чи професії?”
Коли зусилля зацікавити в незалежності України Білий Дім Вільсона не принесли ніяких результатів, Український Народний Комітет вислав делегацію до Версалю, щоб разом з іншими українськими представниками безпосередньо звернутися до миротворців. Делегацію очолив Кирило Білик і конгресмен Джеймс А. Гамміль (демократ із Нью Джерсі), який віддано підтримував українську справу в Конгресі. Обидва вони приїхали до Парижу в березні 1919 року. Кілька місяців пізніше Гамміль повернувся до США, але д-р Білик залишився в Европі понад рік, повертаючись 27 травня 1920 року. Він написав серію статей до “Свободи”, розповідаючи про свої розчарування тим, як відбувалися мирні наради, та про свої невдалі спроби об’єднати українців зі східних та західних земель для співпраці, щоб осягнути спільну мету на конференції. Розчарований і приголомшений Білик вернувся до своєї медичної практики, а згодом переїхав з Чикаго до Нью-Йорку. Більше активної участи в українському житті він не брав. Помер передчасно у 1934 році.
Окрім невдач у Версалі, українці Чикаго все ж надіялися, що хоча б частина України, а саме Східна Галичина, стане українською державою. Коли Рада Амбасадорів нагородила Польщу цією частиною України, українці були обурені. Багато років пізніше Дмитро Атаманець згадував, що в ті часи українські іммігранти справді не були зацікавлені Америкою, а тільки старим краєм і довгий час по війні не хотіли вірити, що не було причини вертатися до рідного краю. Описуючи вплив цих міжнародних рішень на цілу українську громаду, о. П. Понятишин пізніше писав, що українська невдача на Мировій Конференції у Версалі. себто неприйняття тією конференцією українських вимог, залишило українську американську громаду цілковито розчарованою і в глибокому смутку. Цей смуток здебільшого використали “наші” совєтофіли і Український Народний Комітет почав втрачати вплив.
Гетьманці
У половині 1920-х років українська національна громада прийшла до себе після повоєнних розчарувань і почала переорганізовуватися, щоб дати відсіч комуністичним нападам.
Найсильнішою і найбільш впливовою організацією в українському національному таборі протягом 1920-х і спочатку 1930-х років було Спортове Товариство “Січ”, знане пізніше як “Гетьманська Січ”, перший відділ якого зорганізував о. Струтинський у Пенсильванії. Спочатку це було спортове товариство, але з часом його перетворили на парамілітарну організацію, яка визнавала гетьмана Павла Скоропадського, що очолював Українську Державу в 1918 році, як повноправного представника українського уряду у вигнанні. Будучи єдиною українською політичною організацією в Америці, яка могла сподіватися на підтримку Української Католицької Церкви, Січ у 1930-х роках була найбільш успішною на противагу українським комуністам.
Перетворення “Січі” із неполітичного спортового товариства на ідеологічно зорієнтовану парамілітарну організацію почалося у 1918 році, коли д-р Гриневецький. д-р Сіменович, о. Струтинський та інші зуміли переконати американський Конгрес дозволити створити Слов’янський Легіон із “югославців, чехословаків і русинів, які належали до поневолених Австро-Угорщиною та Німецькою Імперією народів”. Українські американці, які підтримували цю програму, вірили, що цей легіон буде основою української визвольної армії. Вони швидко розчарувалися. Віча, скликані для популяризації цієї ідеї серед української громади, не увінчалися успіхом.
“Гетьманська Січ” в Чикаго
Отець Струтинський та д-р Білик заснували перший відділ “Січі” в Чикаго у 1917 році і тут продовжувалася мрія про українську визвольну армію. Того ж року головна управа “Січі”, яку очолював головний отаман П. Новодворський, і орган “Січі” “Січові Вісті” перенесли до Чикаго. Відзеркалюючи незадоволення українських американців щодо американської політики супроти України, Новодворський, ветеран американської армії, писав у “Січових Вістях”, що під час війни українці чесно і щиро виконували свої обов’язки щодо американського уряду, віддаючи Америці все, що могли, щоб допомогти їй виграти війну, купуючи американські бонди свободи за великі суми грошей, зароблених у поті чола.
Наступний крок у військовій еволюції “Січі” прийшов у 1922 році, коли д-ра Гриневецького обрано головним отаманом “Січі” на IV річній конвенції. Делегати тоді також вирішили перейменувати відділи на сотні, а голів відділів на сотників.
Пізніше 1923 року д-р Осип Назарук приїхав до Чикаго, щоб перебрати пост редактора “Січових Вістей”.
На V конвенції в 1924 році Гриневецького було переобрано знов на три роки з правом призначати всіх сотників. Пізніше того ж року Гриневецький дістав свою булаву під час величної церемонії в Чикаго. На диво майже всіх, за винятком Назарука, Гриневецький зразу заявив свою відданість Гетьманові Павлові Скоропадському, і одразу ж добився подібної заяви від сотників, які з ним були на сцені. Це довело до кризи в організації “Січі”, внаслідок чого відійшли сотні членів, незгідних з принципом авторитарності в організації. Інші члени “Січі” в Чикаго, як Пилип Васильовський, хоч не задоволені з рішення, все ж залишилися в організації, бо іншої політичної альтернативи тоді не було.
Нова “Січ” під провідництвом Гриневецького пережила кризу відходу членів, але невдовзі стала передовою антикомуністичною політичною організацією в українській американській громаді. Таким сильним було заохочення “Січі” до порядку і до здисциплінованого підходу до українських визвольних змагань, що навіть д-р Сіменович на це погодився. Коли Назарук від’їхав, щоб стати редактором української католицької газети “Америка”, Сіменович погодився бути тимчасовим редактором монархістського органу “Січ”.
Для багатьох українських католицьких священників, які в той час були під атакою комуністів, соціалістів, православних і вже багатьох національно зорієнтованих католиків, які бачили свою Церкву в процесі “латинізації”, ріст “Гетьманської Січі” був бажаним явищем. Отець Филимон Тарнавський, парох св. Миколая, засуджував “заразу соціалізму”, а хвалив зусилля “Гетьманської Січі” – плекати послух, авторитет і дисципліну серед української громади в Чикаго.
“Гетьманська Січ” мала випрацьовану програму для своїх членів, що передбачала обов’язкові лекції з історії України, політичної економії і української культури. Для відданих членів “Січі’ поодинокими важливими інституціями були Церква (“національний ектодерм, розум і нерви української нації”), “Гетьманська Січ” (“національний месодерм, криниця національної свідомости народу”), і школа (“український ендодерм … та інституція яка постачає цегли на будівлю української нації”). “Гетьманська Січ” зобов’язувала своїх членів до громадської відповідальности, самоосвіти, поваги до закону і порядку, здорового родинного життя, поваги до церковних чинників і поведінки, яка б свідчила добре про “українську національну патріотичну громаду”.
Мрії “Січі” про українську армію також частково увінчалися успіхом. Скоро після того, як монархісти перебрали організацію, з’явилися військові уніформи разом з військовими вправами. Зорганізовано окремі сотні “Січі”, як частини Червоного Хреста для вишколу з першої допомоги. З часом стали проводити правдиві військові маневри, в яких “синя” армія боролася із “жовтою”. Їх проводили, зазвичай, у неділі по полудні, після польової Служби Божої, на фармерських полях або публічних землях. Після їх закінчення, пізно по полудні відбувалися танці під відкритим небом, на яких “переможені” всіх пригощали напоями. Промовляючи на одних з перших таких маневрів у Чикаго, д-р Гриневецький хвалив США, як край, в якому можна плекати рідний національний дух і навіть уніформовані Січові стрільці можуть мати військові вправи без спеціального дозволу від поліції. Тут у Чикаго, продовжував Гриневецький, литовці зорганізувалися, і тепер вони мають свою державу. Тут зорганізувалися поляки, і тепер вони мають свою державу. Тут ми, українці, організуємося, і ми також, напевно, будемо мати свою державу.
Надіючись поліпшити можливості військового вишколу, провідники “Січі” звернулися до американського військового проводу, щоб створити окремі українські відділи міліції. Урядники міліції вхопилися за цю пропозицію збільшити число рекрутів у байдужій до військової служби повоєнній Америці. Першими записалися члени чиказької “Січі”. Вони створили Компанію Б у 33-ій дивізії 132-ї піхоти. “Січ” захоплено писала, що Сполучені Штати – це єдина країна у світі, в якій можна стати громадянином, не зраджуючи своєї власної нації, а це тому, що американська нація складається з багатьох націй, які створили спільну державу. Немає іншої країни в світі, де б людина могла стати громадянином і продовжувати бути сином своєї батьківщини в Европі та активно допомагати в боротьбі за неї. Вступаючи до американської міліції, писала “Січ”, ми здобудемо спільну мету: бути основою і початком нової української армії.
З професійним військовим вишколом, в уніформах і зі знаряддям американської армії та під наглядом американських військовиків, маневри “Січі” набрали нового значення. Статті в “Січі” тепер стосувалися військових маневрів; були в ній постійні повідомлення про життя міліції, які цікавили українців, наприклад, про підвищення в ранґах; були там уривки з американських військових підручників і новини про участь “Січі” у виставці, спонсорованій американською армією.
Наступним кроком у розвитку української “визвольної армії” було створення українського летунського корпусу. В 1930-х роках “Гетьманська Січ” збагатилась на три літаки – два двокрильні на чотири пасажири та однокрильний, – називаючи їх по черзі купівлі, “Україна”, “Львів” і “Київ”. Після закупівлі літаків “летунські корпуси” “Січі” постали в Чикаго, Клівленді і Детройті, в містах, де гетьманці мали найбільше членів. У той же ж час гетьманський пресовий орґан (з 1934 року під назвою “Наш Стяг”) почав друкувати статті на летунські теми, напр.: “Хто може літати”, “Лет ніччю”, а також загальні новини про гетьманські “летунські корпуси”.
Криза у проводі настала в 1930 році після того, як видатний монархістський ідеолог В’ячеслав Липинський оскаржив Гетьмана Скоропадського в тому, що він за відповідну суму грошей відмовився від Закарпатської України, д-р Гриневецький відійшов від гетьманського руху. Його змінив як головний отаман полк. Олександр Шаповал. Коротко після того “Гетьманська Січ” змінила свою назву на Об’єднану Гетьманську Організацію (ОГО). Усі три верховні отамани до 1940 року були з Чикаго: дентист д-р Омелян Тарнавський (син о. Тарнавського), Микола Ґуль і д-р Мирослав Сіменс-Сіменович (небіж д-р Володимира Сіменовича). Активним в організації був також Іван Дужанський, який був провідним діячем української громади в Чикаго у 1950-х роках.
У 1930-х роках українська громада в Чикаго продовжувала протестувати проти совєтської і польської окупації України різними маніфестаціями та походами. Як протест проти штучно викликаного совєтською владою голоду в Україні, в якому загинуло сім мільйонів українців, відбувся похід 17 грудня 1933 року. Близько три тисячі людей зібралося біля церкви св. Отця Миколая і почали свій марш у сторону Пламберс Юніон Гол (1340 Вест Вашінґтон), де мала відбутися маніфестація. По дорозі на них напали комуністи, які кидали у демонстрантів камінням та били металевими рурами. “100 осіб, поранених у заворушеннях у західній частині міста” – мав заголовок часопис “Чикаго Трібюн” наступного дня. У статті було описано причини маршу і сутички із додатком, що “головно за допомогою українських січовиків, які вживали держаки рушниць, за п’ять хвилин поліція відперла червоних і припинила бійку.” Продовжуючи свій марш, учасники дійшли до запланованого пункту і там закликали президента Франкліна Д. Рузвельта, щоб він у зв’язку з недавнім визнанням існуючого совєтського уряду використав свій авторитет, щоб усунути страшне терпіння і навмисно викликаний голодомору в Україні.
Попри великі зусилля, провідники ОГО не зуміли втримати серед членства запалу з часів Гриневецького. У половині 1930-х років організація почала занепадати, здебільшого через розвиток нової в громаді націоналістичної течії – Організації Українських Націоналістів.
З книги “УКРАЇНЦІ В ЧІКАГО Й ІЛЛІНОЙ. В ТИСЯЧОЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ”
Літак “Україна” і портрет пілота – полковника Антіна Чайковського, інструктора Української летунської школи Союзу гетьманців-державників
