Великодній цикл свят завершується на п’ятдесятий день після Паски світлим святом Святої П’ятидесятниці. Головна подія – зіслання Святого Духа на апостолів і позначає появу Всевишнього в трьох іпостасях святої Трійці – як триєдиного Бога у вигляді Отця, Сина і Святого Духа.
На Заході України використовують назву свята “зіслання” або “зішестя” Святого Духа. Але доволі розповсюджені назви – Зелені свята, Зелений тиждень, бо в народі шанували древній культ рослинності і був поширений звичай на Трійцю зеленню прикрашати житло.
У міжвоєнний період традиційні уявлення про свято Трійці у Галичині поєдналися з культом героїв, полеглих під час національно-визвольних змагань 1914-1921 років.
Як це було, розповідає історик Оксана Дрогобицька.
“Ходімо на гроби”
Нагадаємо, що на Зелені свята оселі прикрашають зеленими гілками та вшановують померлих. Польові трави, освячені у храмі, вважають цілющими, а ще, є певність, що вони захищають від лиха та різних міфічних істот.
На Зелені свята селяни традиційно освячували ріллю, щоб виблагати урожай. Процесія йшла між полями, священник відчитував молитви, кропив свяченою водою і закопував хрест, аби посіви не побило градом. Хлопчики зв’язували стебла жита чи пшениці, щоб зерно “зав’язувалось” у колоссі. Дівчата плели вінки та вішали їх на придорожні хрести.
У 1920-30-х роках обхід полів розпочинали або завершували молебнем біля могил січових стрільців і воїнів УГА. Напередодні свята, як правило вночі, громадські активісти зводили символічні стрілецькі могили. Ініціювали такі акції священники, вчителі, члени ОУН та різних молодіжних організацій (“Пласт”, “Луг”, “Сокіл”, “Січ”).
Перший у Галичині пам’ятник героям посвятили 20 червня 1921 року у селі Товстеньке на Тернопільщині. Його встановили з ініціативи місцевого пароха Івана Блавацького. Найбільше відзначилися пластуни, які впорядковували стрілецькі поховання у Тернополі, Станиславові, Золочеві, насипали курган-могилу на горі Лисоня.
Пропагувала вшанування полеглих героїв і “Просвіта”. З її ініціативи у 1923 році у Львові створили український Комітет охорони воєнних могил. У 1927 – його реорганізували у Товариство охорони воєнних могил (ТОВМ). Для збору грошей на потреби інвалідів війни ТОВМ продавав спеціальні наліпки з написами: “Пам’ятка з Зелених Свят”. Одним із найбільш активних був Станиславівський осередок товариства.
При читальнях “Просвіти” діяли секції охорони пам’яток, члени яких доглядали за могилами військових, вели хроніки громадсько-політичного життя та збирали спогади. Просвітянин, поет Осип Мошура у своєму вірші закликав віддати шану стрілецьким могилам:
“Ходімо на гроби, несімо май та квіття,
Те квіття різнобарвне із рідних піль і нив,
Що в обороні їх розсталися зо світом
Ті юнаки розквітлі серед життя весни!”
“Одні бились, інші молились…”
У багатьох місцевостях Галичини культ полеглих виявлявся у формі “пропам’ятних таблиць” з прізвищами учасників національно-визвольних змагань. Їх встановлювали у церкві чи Народному домі. У ході богослужінь, особливо під час Великого посту, священник зачитував імена полеглих. У селі Почапи Золочівського повіту під таблицею була вміщена спеціальна урна. Туди щороку всипали землю, яку приносили з місць боїв Першої світової.
Традиційними серед молоді стали походи на гори Маківка, Лисоня та інші місця бойової слави. Як згадував Лука Павлишин, “одні виконували фізкультурні вправи, мірялись силою, інші співали, декламували вірші, молились, треті й четверті дискутували, агітувати, п’яті билися, шості за всіма шпигували, щоб доносити і заробляти на цьому…”.
Особливо багато людей збиралось у Львові під час походу на Янівське (перший день Зелених свят) і Личаківське (другий день) кладовища. Тоді, за словами письменника й журналіста Анатоля Курдидика, “ішло все з українців, що могло йти й що мало хоч макову дробину українського серця”.
Поминальні заходи у Станиславові
У Станиславові також щороку відбувалися поминальні заходи. Гімназисти напередодні Зелених свят упорядковували стрілецькі могили. Молодь плела вінки з колючого дроту – на знак пошани стрільцям за їхній терновий шлях, і з квітів – як символ надії та вічного життя. Вінки прикрашали малиновими стрічками із написами-присвятами.
У перший день свят похід йшов від катедрального храму сучасною вулицею Незалежності до старого кладовища (тепер меморіальний сквер). На другий день процесія з храму Царя Христа на Майзлях вирушала до могил вояків УГА на новому цвинтарі, який у народі називали “Спузяк”. Зазвичай патріотичну проповідь там виголошував колишній польовий духовник УГА, ігумен Йосиф Лучинський.
У поминальних богослужіннях активну участь брали селяни з навколишніх сіл. Цікавими є спогади мешканця Угорників Миколи Шляхутки, зафіксовані краєзнавцем Ростиславом Гандзюком:
“В моїй пам’яті все залишиться вечір у читальні перед Зеленими Святами. Дівчата з правдивою посвятою плели вінки на могили Героїв. Ранком у неділю треба було крадькома перейти Бистрицю (на мості стояла польська поліція і не дозволяла нести вінки). Все таки ми обманювали поліцію і масово брали участь у величавому поході на цвинтар у Станиславові. Кожне село можна було відрізнити по народних строях. Це була велика релігійно-національна маніфестація”.
В урочистому поході 20 червня 1929 року було 10 тисяч людей. На кладовищі виголосив промову посол до Варшавського сейму, парох Угорників Михайло Ганушевський. Надалі кількість учасників лише зростала. Особливо масовим був похід до стрілецьких могил у 1939 році. Тоді у процесії взяли участь понад 46 тисяч мешканців Станиславова й навколишніх сіл.
Газети Станиславова про Зелені свята
З газет “Станиславівські вісті” за 13, 20 та 27 червня 1937 року дізнаємося, як відбувалися Зелені свята у місті. Брати участь у вшануванні загиблих було почесним обов’язком свідомих українців. “Хто українець – того місце в поході”, – читаємо в “Станиславівських вістях” за 20 червня 1937 року. І справді, кожен українець мав за честь взяти участь у зеленосвяточному поході. До міста приїжджали мешканці не тільки приміських, але й віддалених сіл. І це було нормою.
Святкування починали у поминальну, або клетчальну, суботу, яка у 1937 році припала на 19 червня. О 19 годині у переповненій вірними катедральній церкві панахиду за загиблими героями відправляли кільканадцять священників. Сама церква була святково прибрана. Посеред яскраво освітленого храму встановлено символічну стрілецьку могилу зі смерековим хрестом, прикрашену з двох боків смереками із жовто-блакитним прапором. На могилі в головах була покладена стрілецька шапка і горіли дві свічки. Панахиду супроводжував спів хору “Думка”. Патріотичну проповідь тоді виголосив о. Іван Горняткевич.
Наступного дня, у неділю, 20 червня, о 12 годині. відбулася одногодинна академія у світлиці “Сокола” – тепер приміщення “Просвіти” на вул. Грушевського, 18. Для того, щоб якомога більше охочих могло взяти участь в урочистостях, із залу забрали усі стільці. Але попри все зала була переповнена, а багатьом охочим не вистачило квитків.
Програма академії була короткою: патріотична промова доктора Олександра Чорненка, хвилина мовчання за загиблими, два виступи чоловічого хору “Думка”, інсценізація зі стрілецького життя у виконанні аматорського театрального гуртка “Сфінкс”.
Але кульмінацією Зелених свят був похід на стрілецькі могили, який, розпочавшись о 14 годині, без перерви тривав до 17 години. За хрестом несли 368 вінків від різних українських організацій. Цікаво, що за умови, коли вінки перебували на відстані 3 метрів один від одного, процесія тягнулася більше, як кілометр. За вінками у поході йшла гімназійна і шкільна молодь, гості з навколишніх сіл, представники “Соколів”, “Просвіти” та інших українських організацій. Дівчата та жінки були одягнені в національні строї.
До походу залучили три капели: з Єзуполя, Крихівців та “Зоря” із Станиславова; чотири хори: з Вовчинців, Черніїва, об’єднаний хор Ганнусівки та Узені, хор “Думка” зі Станиславова. Грали три духові оркестри.
В урочистостях взяли участь 26 священників, за якими в колонах шириною по 5 осіб крокували міщани.
За підрахунками газети, загалом вшанувати стрілецькі могили прийшло 30 тисяч громадян (при чисельності населення міста – 60,3 тисяч осіб). Для порівняння, у Львові тоді у процесіях до двох цвинтарів налічувалось тільки 15 тисяч осіб, тобто вдвічі менше.
На цвинтарі біля впорядкованих стрілецьких могил священники відслужили панахиду, а патріотичну проповідь о. Лободича доповнював спів хору “Думка”.
Насамкінець капела товариства “Зоря” виконала національний гімн.
Газета підсумовує, що громадськість розходилася у піднесеному настрої та певності, що справа героїв, які віддали своє життя за Україну, не пропаде, бо вже знайшла свій відгомін у наступних поколіннях.
Ще масовішим був похід до стрілецьких могил у 1939 році. За приблизними підрахунками, у процесії взяли участь більше 46 тисяч осіб. Учасники несли 419 вінків з дубового листя, соснових шишок та колосся. Порядок під час акції підтримували “соколи”.
Газета “Діло” від 17 червня 1928 року розповідає про діяльність станиславівської філії Товариства охорони воєнних могил.
Це товариство опікувалося могилами українських вояків, полеглих у Першій світовій та визвольних війнах (1914-1920 років); діяло у Львові в 1927-1939 роках, мало 32 філії в Галичині. Товариство дбало про облицювання могил і встановлення на них кам’яних хрестів УГА.
У місцевій пресі Товариство публікувало списки всіх похованих стрільців, щоб призначити опікунів поховань. Місцева філія співпрацювала із станиславівськими пластунами, які упорядковували могили героїв та прикрашали їх квітами. Тогоріч майже 250 молодих патріотів на місцевому цвинтарі впорядкували та облицювали плиткою понад 150 могил і встановили на них поіменні кам’яні хрести воякам УСС-УГА.
У Галичині було 1158 звичайних членів Товариства і 500 опікунів над пам’ятниками. Станиславівська філія Товариства налічувала 99 опікунів стрілецьких могил.
При читальнях “Просвіти” створювали секції охорони історичних пам’яток, перед якими також стояло завдання догляду могил УСС, вшанування їхньої пам’яті, запис спогадів учасників українських визвольних змагань.
Сьогодні у Івано-Франківську відновлюють втрачені традиції. На Зелені свята тут вшановують пам’ять героїв, які віддали життя за незалежність України. І нинішні пластуни також доглядають могили січових стрільців. Заходи – нехай і не надто людні – відбуваються офіційно, організовано і за підтримки влади. Та все ж мене не полишає думка про те, що ми втратили щось дуже важливе – ту щирість і самовідданість, громадську ініціативу та самоорганізованість, з якими навіть в умовах Польської держави галичани відстоювали свої прагнення і ідеали та вшановували своїх героїв.
