“Я хочу зважити свою долю на терезах твого серця” – пробирає до мурах щирістю і влучністю написане, бо терези МОГО серця після прочитаного зависли в рівновазі, де на іншу шальку покладено безмежжя.
“Чуєте, Побратими й Посестри?! Зоряний Шторм наближається, готуйте вітрила!..” – ах! І безліч моїх захопливих “Ах!” та аплодисментів стоячи, коли дочитала ці останні рядки…То би був найкоротший з моїх відгуків – ах! Що означає “неперевершено”, “прекрасно” й “не знайду слів від захвату”, настільки полонив мене, зросив інтелектуально, відволік, розраяв цей роман. То є Космос, то є Щось неосяжно прекрасне.
“Зоряний Корсар”, Олесь Бердник
Читали колись про різні стадії розвитку душі? Як вона еволюціонує, підіймаючись спірально усе вище й вище, прагнучи до Абсолюту, а коли треба комусь допомогти, то добровільно спускається на нижні рівні…Словом, тут щось подібне, але трансформації піддається оболонка людини, здатність її до метаморфоз, левітації, телепортування відбувається між різними світами-реальностями… “Зоряні війни” відпочивають.
Тут стільки всього! Не книга, а концентрат духовної їжі. Є і романтика, та, про яку я колись писала – непідробна, небанальна, щира, ніжна, іманентна, прекрасна. Коли читаєш, то мимоволі затримується вдих – до щему в серці і сліз в очах – то від тихої радості за героїв, то від тривоги й інтриги – байдужим залишитися тут нереально. Дуже гарні роздуми, внутрішні діалоги – віриш написаному, якось підносишся від прочитаного…Відчувається потужне слово, його сила впливу на читача.
“Він обняв її, припав до вуст, – тремтливих, гарячих. І стогін, і сміх, і курликання журавлів – все злилося в єдину симфонію щастя. Не минуле, не майбутнє! Вічна мить. Невідчутна і єдино суща. Зберегти її, затримати, увічнити”.
“Чи давно це було? Було чи є? Є чи буде? Всеохоплююча мить. Вічність – нероздільна, не підвладна часові”.
Я спеціально прочитала в електронному варіанті інші твори автора, аби мати неупереджене чітке враження, тому що часто траплялося й таке, коли якийсь автор міг приємно здивувати одним текстом, що доречно вплітався в мої думки, настрій, а від інших його творів кровили очі – тут не так, а інакше…Тут таке, як з Кешелею – повне суголосся, то є прекрасно.
Цей витвір інтелектуального мистецтва, його глибину по-особливому зрозуміє той, хто вже побував там – по той бік життя (свідомості), і я чомусь переконана, що автор теж там був, інакше неможливо пояснити, звідки такі сенси, така свобода душі, політ думки – це не Всесвіт Бердника, це його Безмір.
Читаючи його…ні, не так…пливучи…тонучи у його глибинах…це неймовірно, мені важко підбирати слова…але я ловила себе на думці, що НЕ ХОЧУ ЗАКІНЧУВАТИ це читати…мені так хочеться розтягнути задоволення, ніби в розпал кульмінації на мить згадуєш про швидкоплинність…ніби вечір неділі, зіпсутий думкою про завтрашній понеділок…Ну дуууже не хочу закінчувати його читати! Бо хто ще так напише? А я потім голоднаааа) Сум і біль. Туга і неймовірна вдячність. Який масштаб мислення! А скільком письменникам він дав натхнення… Щонайменше двох побачила уже з перших сторінок – Б.Вербер, ЛюЦисінь.
“Дивна сфера нашої підсвідомості. Вона живе незалежно від осмисленого у повсякденному житті. Може, в ній народжується ембріон нової еволюції? А наше теперішнє існування лише передісторія майбутньої космолюдини?”
Коли в людині декілька еволюцій…(“Скриня Пандори”, Б.Вербер), коли вона кидає виклик смерті й просторо-часу (“Проблема трьох тіл”, ЛюЦисінь), коли не припиняє пошуку… Теолог? Скоріш, окультист…езотерик, а точніше, теософ.
“…все суще тотожне, бо несе в собі імпульс спільного атома. А час і простір – лише ритміка, проявлення, хвилі еволюції” – тільки вдумайтеся.
Тут переплітаються різні сюжетні лінії, які потім сплітаються в одну (подібне до подібного) та осягнуто неймовірні теми: любов, пошук себе, еволюція, космічні подорожі та подорожі в часі, внутрішня свобода, вихід за межі звичного (трансцендентне) і спостереження-пізнання потойбічного (трансцендентальне) – тож це така собі читанка-гіпноз. Дійсно заворожує…Як же ж він прекрасно пише. Про унікальність людської душі…й радість самосвідомості…телепатичний контакт з просторовими вібраціями:
“…хіба інтелект дає право на перевагу в споживанні природних дарунків?”,
“Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів, – не знати нам справедливості”,
“Було мовчазне примірювання душі до душі, серця до серця. Ніби круговий політ двох птахів серед неосяжного неба. Політ восени перед далеким хвилюючим вирієм”.
А яка тут поезія!..
“Задрімали Карпати,
Спить і серце моє.
Лиш Черемошу спати
Плин води не дає.
Серед темної ночі
Не змовка і на мить,
Бурунами клекоче
І камінням гримить.
Грозить гнівно і сварить,
Та не знати – кого!
Все примарами марить
Із дитинства свого.
Бокорашів чекає
Іздаля, з висоти, –
Та в потоці мілкому
Вже не пройдуть плоти…
А Говерла шепоче:
– То, Черемоше, сни.
Не ридай серед ночі,
А діждися весни!
Дам тобі я водиці,
Не журись, далебі!
Гостроносі ялиці
Попливуть по тобі…
Із лісів Верховини,
Із далеких плаїв
Бокораші поплинуть
До казкових країв!..”
Тут і про зв’язок з корінням: “Треба подолати одвічний сум за минулим. Нема його, не вернеться. І хіба не мужність давніх бокорашів та опришків, хіба не їхня мудрість і пісенність з нами летить до іншого сонця? Хіба не їхня невмирущість житиме в моїх дітях, ходитиме по стежках далекого світу, підніматиметься на вершини небачених гір?”
Потужний момент з визначенням терміну “любов” – кристалічний мозок робота знемагав, шукаючи значення цього слова, намагаючись ототожнити його з певним алгоритмом, а потім згадав один з віршів членів екіпажу:
“Коли згасають зорі –
Інші спалахують знову.
Хто їх запалює в небі?
Хто – крім любові?
Коли розлучаються друзі,
Не втішить ні ласка, ні слово.
Хто нову зустріч готує?
Хто – крім любові?
Все перетвориться в попіл,
В хвилі першооснови,
Лише навік невмирущі
Зерна любові…” – ніби слова якоїсь пісні, гарно.
Автор піднімає дуже актуальні питання – саморозвиток особистості, її духовна обмеженість, декаданс суспільства: “Так виникла паразитарна еволюція. Ми не встигли підняти інтелектуально-духовний рівень жителів планети, щоб вони могли збагнути істинні цінності буття. Перемогла прагматична програма насичення і примітивної насолоди”.
Сюжет насичено різними несподіванками, є й розслідування, інтрига, спонука на роздуми…автор має насичену багату уяву: тут і рухлива флора (ядерний синтез у стеблах рослин), з голограмами між тичинками як засіб спілкування, і єдине біомагнітне поле, де кожна істота стає мислячою, наповнюючись спільним джерелом розуму (ідея об’єднання талантів Б.Вербера, мабуть, звідси, у його трилогіях), і нате всілякі анігіляції – флуктуації:
“…антиенергія ненависті є лише випадком, флуктуацією (відхиленням) буття, яка неминуче згасає” – ну просто насолода, а не читання.
Ідеаліст, мрійник, інтелектуал – унікальна різностороння людина…а його щирість полонить з перших сторінок, знагла закохує – без прелюдій, не питаючи, бере за руку і водить сторінками – не вирвешся.
Тексти, від яких тіло проймає тремтінням, а розум – ейфорією: твою думку, твій сформований образ, уяву хтось може бачити, зчитувати! – від самого такого припущення кидає в жар…Така собі уява в уяві, лабіринти неймовірних космопригод і відкриттів: інтелектуальних, просторових, чуттєвих, психологічних…Автор філігранно виймає мозок читача і крутить ним, ніби повітряною голограмою, на загальний огляд – і воно так реалістично, що мимоволі віриш, поринаєш у його ноосферу…Це щось анбелівебл) “Як? Як Ти це робиш?” – дзвенить у вухах. Ну ок – душу вивернути, потрусити, а потім геппі ендом на місце повернути, але ж мозок! І з кожним етапом, з кожною частиною книги той подив ще сильніший, а інтерес і насолода очікування збільшуються геометричною прогресією. Прочитайте – переконайтесь, покайфуйте, я вже вам заздрю наперед за унікальні відчуття.
То є скарб нашої літератури, що посів чільне місце у моєму топі. Окрема вдячність дочці письменника – пані Громовиці, за “Всесвіт Олеся Бердника” у восьми томах. На жаль, мені вдалося придбати лише три (розтягуватиму їх максимально), але пообіцяла собі будь-що поповнити їх до повної колекції.
