Художниця, поетка, музикантка, письменниця з України збирає десятки тисяч доларів на ЗСУ
На початку лютого минулого року, якраз перед повномасштабною війною, у журналі “Ukrainian People” вийшло друком розлоге інтерв’ю під назвою “Та, що носить сонце” з мисткинею Юлією Косівчук з Сан-Франциско (США) – художницею, поеткою, музиканткою. Сьогодні я б описала її так: “Та, що носить свободу”. І зовсім не штучну, з’ярликовану, а найсправжнісіньку внутрішню силу й безмежну любов до своєї рідної землі. У руках цієї жінки оживають картини, її малюнки прикрашають новорічні іграшки, сукні, футболки й стіни. А скільки вже намальовано ангелів!? Більше тисячі! Понад 500 віршів чекають, аби вийти на світ…
Однак Юлія мріє не про славу – вона спішить допомагати своїй рідній Україні, військовим і тим, хто найбільше потребує помочі у ці важкі часи. Тож свої уміння й таланти мисткиня повністю спрямувала на допомогу армії. Так, за час війни відбулися уже чотири доброчинні мистецькі виставки-продажі на допомогу ЗСУ; зібрано більше 20 тисяч доларів з продажу мистецьких картин, віночків та розмальованого вручну одягу.
Війна об’єднала мільйони українців. У квітні минулого року Юлія, на знак протесту проти мовчазної підтримки війни росії проти України Нурланом Субуровим, вийшла на сцену під час виступу російського коміка у Сан-Франциско у довгій білій сукні в червоних плямах. Червона фарба на білому символізувала кров загиблих та закатованих під час війни українських жінок. Це була дуже смілива акція, тому що саме такі вчинки демонструють нашу позицію.
Відчайдушниця ніколи не чекає на допомогу й підтримку, а сама ненастанно вигадує та реалізовує всілякі проєкти. Чудово, що ідей вистачає, і однодумці знаходяться. Тож не забарився черговий творчий план під назвою “Міняємо віночки на шоломи”. Про цей унікальний проєкт, інші творчі задуми, рани і рими, сльози і радість, спеціально для читачів “Ukrainian People”, – говоримо з Юлією.
– Найперше не можу не згадати про той день, коли ти вийшла на протест проти виступу російського коміка у США. Що відчувала у той момент?
– Відчувала страшний біль і ще страшнішу ненависть. Це ж сталося після Бучі, Маріуполя. Коли прочитала про ті страхіття – я всередині померла. Потрібно було щось робити, щоб не збожеволіти. А коли почула, що говорить той комік, зрозуміла, що потрібно діяти негайно. Тих нелюдів потрібно спиняти. Найгірше було те, що зал був вщент заповнений такою ж тупою ватою. І це в Америці. Мене досі колотить, коли згадую.
– Війна принесла рани і сльози, їх не меншає, на жаль… Коли ти вперше після 24 лютого взялася за активну творчу роботу, і що це було?
– Перший проєкт був ще у березні, на самому початку. Я просто в себе у дворі зробила виставку-продаж картин. Усі зібрані кошти ми відправили в Україну. Прийшло дуже багато людей, тоді всі дуже хотіли допомогти. Зібрали 5 тисяч доларів для українських біженців та армії.
– Розкажи про новий задум, пов’язаний із шоломами та віночками… Як зародилась така чудова ідея?
– Ідея проєкту “Міняємо віночки на шоломи” з’явилася не раптово. Дорогі мені люди, що зараз захищають Україну на передовій, під час чергової переписки повідали, що потрібні хороші “вуха”. І в мене одразу виникла ідея створити дивовижні віночки, щось українське, але не типове, трохи казкове, і “поміняти” їх на шоломи для воїнів. Одразу написала про це своїй подрузі Олені Молочко – надзвичайно талановитій фотографині, яка мешкає у тому ж місці, де і я. Вона не вагалася жодної миті.
Того ж дня я взялася за роботу. За два тижні зробила 30 головних уборів. Ідея така: я створюю віночки і образи, а Олена фотографує дівчат, які вирішать долучитися до доброчинного проєкту. Ще одна наша знайома погодилася допомагати з макіяжем, вона професійний Make up artist – Оксана Тумко. Реалізувати свій задум збираємося у середині березня. Це дуже гріє душу, коли знаєш, що люди готові і надалі допомагати Україні! Допомога армії для всіх нас, особливо тих, хто живе за кордоном – це святе!
Це, звісно, найважливіша, але не єдина причина, що спонукала мене творити ці віночки. Я бачу, як багато діаспорян допомагають армії, наскільки усі виснажені морально, бо ж у кожного з нас є хтось, хто залишився на батьківщині і за кого болить серце. Мені здається, кожна свідома людина, що живе десь у світах, відчуває цей гнітючий комплекс провини, що вона/я не вдома. А ці казкові образи хоч ненадовго, бодай на годину, перенесуть дівчат у затишний світ, де немає цього страшного зла.
Звісно, ми не зможемо повністю переключитися, але хочу вірити, що це дасть нам заряд нової енергії рухатися далі, допомагати далі своїй країні! Половину коштів з продажу віночків та за фотосесії ми передамо армії, інша половина піде на відшкодування матеріалів. А коли Україна переможе – буде багато обіймів, багато квітів, але й багато зранених душ, яким треба буде вчитися посміхатися заново! І тоді ми обов’язково придумаємо щось нове, щоб зцілювати, (зокрема мистецтвом) тих, хто цього потребуватиме! Й себе разом з ними. Бо за цей страшний рік війни ми всі дуже змінилися, і це вже назавжди. Але світло переможе темряву – інакше просто не може бути!
– Ти давно захоплюєшся створенням неординарних образів, зокрема головних уборів. До твоїх креативних прикрас входять дуже цікаві речі… Не могла подумати, що навіть столові виделки можуть так вишукано виглядати, якби не побачила фото. Розкажи трішки про те, як саме створюєш ці вінки? Які елементи найперше використовуєте? І скільки часу витрачаєш на один віночок?
– Вінки роблю зі штучних квітів, а додаю різне: метелики, яблука, ялинкові прикраси… А коли роблю віночки – слухаю українську музику. Уявляю світ з тваринами і квітами, а головне – з кольорами Приймаченко. Люблю її дуже! Тоді казка оживає, і створюються речі, які не планувала робити. Це як з картинами: воно саме народжується. Один віночок “родиться” від двох до чотирьох годин.
– Розкажи про час для слова. Чи пишеш щось зараз? Чи продовжуєш віршувати, писати пісні?
– Уже можна видати цілу збірку патріотичної воєнної лірики. А також написала пісню про Привида Києва. Просто весь цей біль мусить кудись вилитись, інакше буде вбивати зсередини.
– Яких світлих авторів читаєш у “темні часи”?
– Зараз вкотре перечитую Сервантеса. Люблю дуже “Дон Кіхота”. Він, щоправда, з вітряками боровся, а у нашого ворога – танки і літаки. А з українських – Прохасько, Бойченко, зараз знову перечитала “Дітей Застою” Кожелянка. Я сумую за Василем. Неймовірна була людина!
– Але найцікавіше, чи продовжуєш малювати ангелів? Адже вже тисячі таких охоронців знайшли своїх власників, подарували комусь тепло і надію…
– Ангелів я малюватиму завжди, допоки буде в них потреба! Люди замовляють такі картини на подарунки. Смішні і кольорові ангели переносять мене у дитинство, коли світ був добрий і щирий. Це мої ліки від реальності…
І наостанок кілька сильних, нових поезій від Юлії Косівчук.
***
Хатки, хатки в півколі тиші,
Стоїть навколішки Зима.
Колядників стрічати вийшли
Смереки сиві Лиш дарма.
Бо сніг. Полів пробіли голі
І срібні ґудзики комет
От-от впадуть, бо нитки кволі
Ти руки грів об кулемет.
А там десь в паралельних далях
Бог кутю медом замішав.
Він йшов снігами у сандалях,
Як ти над хатам злітав.
І мама в завіконній рамі,
З ікони вийшла лиш на мить.
Колядників нема –
На брамі
В півколі тиші Бог сидить!
***
Повертайся додому!
Вдома айстри пахнуть ромом,
Розмарин полiг вже п’яний від туги.
Мама трави ті скосила,
В Мами неосяжна сила!
В Мами сонце встає о другій!
Повертайся безкрилим.
Мама хусткою прикрила
Твої груди від кривди і куль!
Чого ж вересень, як грудень?
Мама – свято, Мама – будень!
Але Мама без тебе – нуль!
Присвячується жінкам-воїнам, що померли на війні
Скажіть моїй мамі, що я жива.
То просто в мережі проблеми.
То просто без мене почнуться жнива.
То сліз заборонені теми.
Скажіть моїм псам,
Що включили тепло,
І грає мотельний джаз.
Скажи, що то просто болить голова,
Бо мамі потрібен час.
Ірина Садула,
учителька української мови та літератури
Угринівського ліцею (Івано-Франківщина),
родом з с. Тязів, Івано-Франківської області.
