Василь Олександрович Барвінський (1888-1963)
Колись в давнину жила на світі дурна птаха фенікс.
Кожні кілька сотень років вона спалювала себе на багатті.
Повинно бути, вона була близькою до людини.
Але, згорівши, вона щоразу знову відроджувалася з попелу.
Ми, люди, схожі на цього птаха.
Однак у нас є перевага перед нею.
Ми знаємо, яку дурість зробили.
Ми знаємо всі дурниці, зроблені нами
за тисячу і більше років.
А раз ми це знаємо і все це записано
і ми можемо озирнутися назад
і побачити шлях, який ми пройшли,
то є надія, що коли-небудь
ми перестанемо споруджувати ці дурні
поховальні вогнища і кидатися у вогонь.
Кожне нове покоління залишає нам людей,
які пам’ятають про помилки людства.
(Рей Бредбері , “451 ° за Фаренгейтом”)
Велика кількість камерно-інструментальних творів, серед яких фортепіанна збірка колядок, щедрівок та 38 українських народних пісень для фортепіано, п’єси на українські теми (“Мініатюри на українські пісні”, “Сюїти на мотиви народних пісень”) – всі вони були таки рідні для нього, немов власні діти. Він створив їх, тому що українській музиці, за традицією більш схильною до вокально-хорової музики, бракувало камерно-інструментальних композицій. Навіть його друг, відомий композитор Станіслав Людкевич, високо оцінив їх, назвавши рядом “тонко шліфованих мініатюрних народних сильветок у коштовній емалевій оправі”.
А зараз він вимушений підписати листа зі словами: “Дозволяю знищити мої рукописи”. Наступного дня у подвір’ї його улюбленого закладу, де він працював багато років (майже 33), був першим ректором (з 1940 року, а з 1915 – директором Вищого Інституту музики), саме тут, у Львівській консерваторії, будуть горіти його ноти. Чому це трапилось, він же ніколи не цікавився політикою, а якщо писав статті, то про українське мистецтво, бо мріяв бачити його в одному рядку всіх європейських культур. Його статті надруковано у найкращих українських та польських журналах “Діло”, “Новий час”, “Lwowskiе Wiadomosсi Muzyczne i Literackie”, “Українська музика”. А тепер його звинувачують в антирадянській діяльності.
Але він підписав цього листа, можливо не тільки тому, що вони били його, а ради неї, з якою він прожив в злагоді та любові всі ці роки, і зараз мав велике бажання захистити свою дружину від необґрунтованих нападок.
* Василь та Наталія Барвінські
Зустрілися Василь та Наталія у Празі, коли навчалися у Карловому університеті. У той час там працювали відомі музиканти та вчені музикознавці В. Новак,Л. Готфельд, З. Неєдла.
Наталія Барвінська була донькою ректора Німецької вищої технічної школи в Празі, відомого вченого-фізика, Івана Пулюя, який відкрив “рентгенівські” промені всьому світові, але так і не зміг відстояти своє відкриття. Прадід Василя теж був ректором – він очолював деякий час Львівський університет, а батько мав дуже важливу посаду посла австрійського парламенту.
* Родина Василя Барвінського
Любов до музики прийшла до них від матерів. Євгенія Барвінська була співачкою, диригентом, піаністкою, тож і стала першою вчителькою музики для Василя Барвінського. Мати Наталки знаходила вчителів для своїх шістьох дітей, в тому числі й вчителів фортепіано.
У пам’яті Василя Барвінського залишились усі моменти життя, які сприяли його композиторському шляху. Він часто згадував знаменну зустріч із Миколою Лисенком, під час якої отримав благословення бути музикантом. А потім – ще й слова підтримки від друга та відомого українського композитора Станіслава Людкевича про композитора “Божої ласки”.
Талановитий та неординарний музикант, Василь Барвінський був ще й неймовірно шляхетною людиною. “При перших зустрічах мене вражали дивні, начебто неправильні риси його обличчя. Та чим далі, тим виразніше я бачив і відчував, як з нього промінювала лагідність, шляхетність і внутрішнє сяйво. Голова була прикрашена довгим, хвилястим волоссям”, – згадує дослідник його творчості, український композитор, музикознавець, культуролог Василь Витвицький.
* Олекса Новаківський. Портрет Василя Барвінського «Перед бурею» (1932)
Звинувачення у державній зраді та шпигунстві “німецьким агентом” болем віддавало в грудях композитора. А ще болісніше було уявити, як на очах у всіх будуть горіти його ноти. Саме так робили нацисти, коли влаштували багаття із книжок авторів, котрі не відповідали їх ідеологічним уявленням. Більше двадцяти тисяч книжок, серед яких твори Генріха Манна, Еріха Марії Ремарка, Йоахіма Рингельнаца,Еріха Кестнера, було покладено у вогонь.
* Юні нацисти спалюють книги. Зальцбург. Австрія. 30 квітня 1938р.
Післямова
Багато інтелектуалів та професорів мовчки сприйняли таке покарання вогнем та “судилище” над композитором у консерваторії. Тільки двоє виступили на його захист –Станіслав Людкевич та Іларіон Гриневецький. Разом із музичними рукописами композитора більшовики спалили архіви батька Наталки, Івана Пулюя, і створили з цього показове шоу.
У Берліні, на площі, де було проведене перше спалення книг, знаходиться металева плита з пророцтвом Г. Гейне “Це було тільки прологом. Там, де спалюють книги, врешті решт спалюють також і людей”. Ці слова, які Гейне написав у 1821 році в “Трагедії Альманзор”, виявилися пророчими. Після того, як радянська влада знищила рукописи Василя Барвінського, послідували інші дії, спрямовані на знищення українського митця. “На другому році слідства я втратив пам’ять, яка повернулася щойно за шість років. У моїй справі не було жодного суду, а якимсь “особым советом” був засуджений на кару смерти. Пізніше замінили на 25 років таборів. Усе, що мав, мені сконфіскували”, – писав композитор. Десять років таборів у холодній Мордовії , в умовах нелюдської жорстокості, підірвало здоров’я, але подружжя Барвінських витримало все стійко.
Василь Барвінський не знав, що його твори спалили. Всі ці роки він вірив у те, що вони десь зберігаються. Повернувшись із заслання, він розшукував місце, де вони могли бути сховані. А коли усвідомив, що все марно, то намагався відновити у пам’яті та знову записати свої втрачені твори. І ті, як птаха фенікс, відроджувалися з попелу.
Твори, реконструйовані з пам’яті та нові композиції існували разом, у паралельних світах минулого та реальності. Може, саме тому дослідники зауважують, що стиль його музики ніколи не змінювався.
Так, він назавжди залишився композитором, але не тим, що не має нот.
Майже всі твори композитора відновлені. А п’ятнадцять років тому в Аргентині зусиллями Романа Савицького (США) був знайдений клавір фортепіанного концерту В. Барвінського, присвячений Т. Шевченку. Саме цей твір заклав підґрунтя відкриття віку українського концерту для фортепіано.
Коли партитури горять, вони залишаються назавжди у серці та пам’яті автора, який їх створив.
