КОЛИ У ДУШІ ДОЩ… Лесі Українці присвячую…

Леся Українка… Аристократка сили духу та надзвичайного таланту, українська поетеса, драматургиня, перша українська модерністка та громадська діячка Лариса Косач-Квітка, відома на увесь світ як Леся Українка.

Пам’ятники нашій Лесі є в Торонто, Клівленді, Батумі, Саскатуні, Телаві та багатьох містах світу. Її іменем у 1970 році названо астероїд.

Спадщина її таланту, переклади її творів для нас, українців, та й для усього світу є надзвичайно важливими.  Минулого року в Україні видано повне нецензуроване зібрання творів Лесі Українки у 14-ти томах.

Геніальна особистість Лесі проявлялася змалку:  читати навчилася в 4 роки, у 5 років – уже писала драматичні твори, в шість – майстерно вишивала. У 9 років написала свій перший вірш “Надія”, а в 12 – переклала Гоголівські “Вечори на хуторі біля Диканьки”.  У досить юному віці письменниця самотужки вивчила 11 мов, з-поміж яких латинь та грецька.

КОЛИ У ДУШІ ДОЩ… Лесі Українці присвячую…
Болгарія. Софія. 1895 рік

З Лесею Українкою діти починають знайомитися ще з Букварика, коли читають “Ой вишеньки, черешеньки”, потім відкривають її творчість у старших класах, зокрема безсмертну “Лісову пісню”, яку, до речі, Леся написала за 12 днів. Далі доростаємо до глибоких речей – “Кассандри”, “Боярині”, “Одержимої”, написаної за одну ніч. Власне Леся Українка як талановитий драматург належно ще не поцінована. І якщо запитати перехожих: “Що ви знаєте про Лесю Українку?”, то типовою відповіддю буде факт про її хворобу. І здебільшого це все…

А чи знаєте ви,  що Леся Українка могла стати першою жінкою-композитором, мала абсолютний слух і надзвичайний хист до музики, знала більше 500 народних пісень. Саме Лесі завдячуємо появі в українській мові слів “напровесні” та “промінь” (попереднє історичне слово луч)? А Олена Пчілка (її мама) ввела слово “мистецтво”, до того вживалося –  “штука”.

Відчуття Лесі…

Леся писала тоді, коли в її душі йшов дощ, а дощ  не завше йшов, мабуть… Так нотувала сама Леся у своїх листах-одкровеннях. Кімполунг, 1901 рік… “Се робиться смішно, що я вже в третьому, а може й в четвертому листі споминаю про дощ…”.

Читаючи ті листи, я відкрила для себе справжню жінку: вельми цікаву, небуденну, завше чимось захоплену, справжню, квапливу, енергійну, самодостатню, інтелігентну, жертовну, амбіційну і прямолінійну… Список можна продовжувати. Я ніби побачила її:  як вона пише ті листи, як кудись поспішає, як віддає своє серце рідним. Відчула її енергію, диво-силу, якої на всіх ставало. Але Леся завше казала, що не встигає багато… Диво-дивне, але вона навіть називала себе лінюхом! “Правда, що й та енергія, яка є, часто пасивна, – я таки лінюх, кажучи по правді” (з листа до Ольги Кобилянської 1899 року).

Я дещо пізнала її жагу до життя і молитву, яку вона змовляла передовсім своїми вчинками щодо інших людей. Леся рятувала життя: у прямому та переносному значеннях. Визволяла зашкарублі, вимучені чи то сумні серця. Наймолодша сестра Ізидора пригадувала, що кілька разів Леся рятувала її від смерті. “Моєю першою учителькою музики та французької мови була Леся”, – згадувала Ізидора Косач. Лагідна, бадьора, весела, терпелива. Такою була наша видатна Леся. Саме Ізидора готувала для сестри її улюблене ожинове морозиво, і в останні дні також. Щастя, що у селищі Сурамі, що в Грузії, було чимало ожинників. Там Леся перебувала останні дні…

Леся Українка була домашнім режисером, костюмером. Сама придумувала сценки на імпровізованій сцені вдома, самотужки робила іграшки для молодших своїх любих братів та сестер, вишивала. Про це згадувала також сестра Ізидора… Вона навіть шила для себе одяг. Так, у листі до О. Кобилянської від 1899 року, згадує, що на один літературний відчит думала як прибратися: пошила собі чорну блузку. То був перший її відчит перед великою публікою. Вона вміла пекти всіляку смакоту, а найбільше полюбляла ходити до театру. По світу збирала афіші, то було одне із її захоплень. А ще дужче цікавилася найдрібнішими справами рідних, їхнім настроєм, встигала за всіх переживати…

 

КОЛИ У ДУШІ ДОЩ… Лесі Українці присвячую…
1891 рік

Леся була дуже мудрою. Захоплює її вміння опановувати різні мови!

Вона дуже любила свою родину. До мами приязно ставилася, з особливою повагою, це дуже помітно з її листів: Люба моя мамочко”, – починається кожен її лист до матері… Свою сестру Ольгу називає “Лілея лілейная”.

“Я дуже витримлива. Мені часом аж досадно, що я така вже аж занадто витримлива…”, – писала Леся Українка. Впевнена: вона ще багато хотіла написати, створити, намислити, відчути, прожити! Не судилося… Нам залишила тексти. Коли дивимося на її фото, то не побачимо надто щасливого обличчя, але проглядається задума, якась туга за чимось втраченим, колосальна мудрість, витонченість та зрілість.

Однієї весняної днини 1890 року Леся хотіла вийти на балкон свого помешкання у Колодяжному, але не могла… За вікном пахли любисток, зірка, канупер (пижма), а ще росла “райська” яблінка*. І тоді то й отерпла від гадки: “Так! Я буду крізь сльози сміятись…”. І далі ці слова стали її гаслом.

Мабуть, дощі лили у душі мрійниці частіше, ніж вона про це писала, але ненастанно там пресвітло світило також  сонце. Воно мало силу затьмарити негоду. Але ж ті дощі також змивали біль втрат, хоча ні, не змивали, а лише трішки віддаляли: “Ніколи навіть найближчі друзі не знали мене всеї… Але я думаю, що їм ніколи не трапилось жалувати про те, що коли говорили мені”.

КОЛИ У ДУШІ ДОЩ… Лесі Українці присвячую…

“Я так боюся весни…”

1901 року у листі до своєї подруги Ольги Кобилянської Леся ділиться своїми переживаннями: вона поруч зі своїм другом, смертельно хворим Сергієм Мержинським. “Щодня мій друг розмовляє про те, як ми вкупі за границею поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зостріти там весну… А я весни так боюся, так боюся, як… того, чого не можу назвати. І я кажу, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він не поправиться…”.

Після смерті Мержинського Леся Українка пише до Кобилянської, що мріє приїхати до них на зелену Буковину, каже, що спустошена, але щось манить її та жене в спину до мандрів. Жінку дратував гамір, натовпи людей, душа потребувала усамітнення і тиші, і в такі моменти їй було найкраще.

“Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами… Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу…”. Це рядки з одного з найпроникливіших творів мисткині (присвята С. Мержинському), тут серце страждає від болю, болю втрати…

Того ж 1901 року Леся пише до родини  Косачів, бо каже, що  до кожного окремо писати буде дуже довго (“я тепер досить лінива”). У листі розповідає про перебування у Львові, гідом для неї був товариш, відомий художник Іван Труш. Поетка тішиться, що мала такі задушевні дні у приємному товаристві. Ділиться враженнями про свій портрет авторства І. Труша. Митець малював його у Києві на замовлення Наукового товариства імені Тараса Шевченка. “Не знаю чому, але воно чогось таки смішнувато на се дивитись”, – зізнавалася Леся. У цьому ж листі Леся дає милий опис Чернівців:“Місто не дуже велике, багато менше, ніж Львів, і провінціальніше, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі, околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі,  не вищі від волинських, або          й від київських, Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в’ється собі поміж гаями, по широких “зарінках”.

“…Буковина приймала мене сонцем і погодою, мамалигою і бриндзею, прекрасними пейзажами і добрими людьми, а тепер заманила мене в гори…”.

КОЛИ У ДУШІ ДОЩ… Лесі Українці присвячую…
Зліва направо: Лариса і Михайло Косачі, Маргарита Комарова. Одеса, 1889 р.

Потужна фольклористка

Однієї днини Леся Українка поїде до села шукати пісень, далі записувати, співати, видавати. Вона – потужна фольклористка… Разом зі своїм чоловіком Климентієм Квіткою, записали понад пів тисячі мелодій! Також жертвувала власні кошти для запису пісень. І не лише збирала унікальні перлини народної творчості, але й сама виконувала ці пісні. У репертуарі Лесі Українки – календарно-обрядові, історичні, козацькі, ліричні, колискові, побутові, дитячі, весільні, а зовсім унікальні – пісні до казок. Та й драма-феєрія “Лісова пісня” доводить, що Леся дуже цікавилася, знала та цінувала український багатий та неординарний фольклор.

1908 року письменниця організовує звукозапис пісень, аби створити архівну колекцію музики народних дум у виконанні кобзарів. Тобто вона думала про майбутнє, думала, як ті скарби мають не зникнути! У родині Косачів особливо культивувались традиції запису фольклору, видатними етнографами була мати Лесі – Олена Пчілка, дядько – Михайло Драгоманов, найближчий друг сім’ї – Микола Лисенко, чоловік – Климентій Квітка. Живучи до 1879 року у Звягелі, Леся слухала народні пісні, легенди, казки від няньки та ровесників. Туди приїздив Лисенко, а Олена Пчілка організовувала записи від гурту селян у себе вдома, працюючи спільно з композитором. У листі до М. Драгоманова Леся Українка стверджувала, що зібраних нею пісень “ще ніхто не записував”. Більшість пісень записано від дівчини Варки (Варвари Дмитрук), яка доглядала Лесю під час хвороби. Це насамперед календарно-обрядові пісні – ігрові веснянки, жниварські, купальські пісні, весільні, колядки й щедрівки, рідкісні хрестинні. 1918 року  вийшла книга “Народні мелодії”. (“З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка”).

КОЛИ У ДУШІ ДОЩ… Лесі Українці присвячую…
Олександр Кошель. Леся. Олія, 1971 р.
Із журналу «Наше життя» (листопад,1991 рік)

Любов до музики

“Мій давній друже”, – так поетично Леся зверталася до свого вірного друга – фортепіано. Народжена і вихована в інтелігентній родині, де завжди в пошані було українське слово та звичай, Леся змалку була непростою дівчинкою. Потяг до енциклопедичних знань був одразу помітний. Її рідні відзначали, що вона могла б бути відомою піаністкою чи композиторкою, якби не хвороба. Якби… Недуга підкошувала її тіло, але не змогла зламати сили духу. У селі Колодяжному, у будинку-музеї Косачів, зберігається рояль, на якому, навіть уже будучи хворою, грала Леся:

“Мій давній друже! Мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні…

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!..

 

Леся Українка вболівала за свої твори, вони були її крилами та подихом, вірою та життям. Дощ у душі Лесі відчутний і нині для нас, навіть можна почути шум, лише розгорніть її Слово… Доторкніться. Воно пульсує силою! Але дощу не бійтеся… Він на добро!

Я сиджу не сама, в скроні світить весна,

Це ж для неї я так прагла жити! (Авт.)

*Про такі рослини-зілля, що росли коло будинку Лесі Українки у Колодяжному згадує її сестра, авторка спогадів про сім’ю Косачів Ольга Кривинюк (Косач).

У розповіді використані цитати із книги “Леся Українка. Листи 1898-1902” (Київ: Комора, 2017)

Фото до статті люб’язно надала дослідниця Тамара Скрипка

Ірина Садула, дослідниця,

учителька української мови та літератури

Угринівського ліцею Івано-Франківської області