Радянський новорічний радіоефір 1947 року в одну мить несподівано завмер. Щойно закінчилася Друга світова, люди з острахом згадали, що таке могло статися хіба на початку війни! Усе виявилося простіше: на середині передачі хтось із ЦК комуністичної партії зупинив трансляцію українських різдвяних колядок у виконанні Івана Козловського (11 (24) березня 1900 — † 24 грудня 1993). Лакеї бузувірського гріховного режиму відразу винесли свій божевільний вердикт: “вилучити і знищити платівки українського самородка з усіх магазинів на всій території СРСР!” Тоді бідолашний українець Іван Козловський спересердя сказав: “Як це можна чоботами по голосу ?!”
1973 року невгамовний Іван Семенович спробував ще раз видати українські колядки окремою платівкою. І це йому вдалося! Проте, історія 1947-го повторилася: їх знову вилучили з прилавків магазинів і знищили. Зроблене великим українцем Іваном Козловським в ті часи, коли комуністична машина не дозволяла будь-якої згадки про Бога, рівнозначно подвигові. Концерт-запис вийшов на платівці тиражем аж… півтори тисячі. А якими щасливими були ті, кому пощастило придбати і зберегти безцінний раритет.
Варто згадати, Іван Козловський з 7 до 17 років співав у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Виходячи на сцену, співак неодмінно, навіть у найстрашніші сталінські 1930-1950-ті роки, хрестився. Залюбки співав пісні Українських січових стрільців.
Михайло Маслій
Козловський Іван Семенович (11(24).03.1900 року, с. Мар’янівка, тепер Васильківського pайону Київської області, – 21. 12.1993 року, м. Москва, РФ).
Іван Козловський народився у селянській родині, з семи років уже співав у хорі (при Свято-Михайлівському монастирі).
Музичну освіту отримав у Київському музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка у відомого педагога О.Муравйової (1917—1919). Одночасно молодий співак був солістом хору О.Кошиця в Києві, брав участь у гастрольних виступах М.Заньковецької, П.Саксаганського, Г.Затиркевич-Карпинської. Вперше у 1918 р. виконав партію Петра («Наталка Полтавка» М. Лисенка). У 1919—1923 рр. служив у Червоній армії, тоді ж почав працювати у Полтавському пересувному музично-драматичному театрі (1922—1923), Харківському і Свердловському театрах опери і балету (1923—1926). У 1926 р. дебютував як соліст Великого театру в Москві з партією Альфреда («Травіата» Дж. Верді). Відтоді майже на тридцять років пов’язав свою долю з цим мистецьким колективом.
Залишивши у 1954 році Великий театр, Іван Козловський продовжував активну концертну діяльність. Крім того, протягом декількох років І.С.Козловський залишався художнім керівником організованого за його ініціативою 1938 року Державного ансамблю опери, де він здійснив ряд постановок, зокрема «Катерину» М.Аркаса, «Наталку Полтавку» М.Лисенка та ін., де сам виконував головні партії. Опублікував спогади про українських співаків О.Петрусенко, М. Донця, П.Цесевича, М. Микиту, Б.Гмирю та ін. Невтомний пропагандист творів українських композиторів і українських народних пісень, І.Козловський на початку 1970-х рр. здійснив грамзапис українських колядок і щедрівок, хоч на той час публічне виконання цих творів було заборонено. Суспільний резонанс цього озвучення був настільки великим, що ідеологічні служби в Україні вилучили залишок платівок із продажу і знищили їх.
Іван Семенович не був щасливим в особистому житті. Розлучившись з першою дружиною, він зв’язав життя з актрисою Г. Сергєєвою (1914–2000), яка народила йому двох дочок, та під старість залишила його, так що Козловський доживав свої дні зовсім самотній… Іван Семенович — як і брат, також глибоко віруюча людина — мріяв закінчити свої дні у монастирі. Але цьому не судилося здійснитися.
Один з найкращих ліричних тенорів ХХ ст., І. Козловський мав голос ніжного тембру. Його виконанню були властиві емоційність, легкість і теплота звучання, майстерність сценічного перевтілення. Він створив 50 неперевершених образів, що увійшли до скарбниці світового оперного мистецтва. Серед них — Левко («Утоплена» М.Лисенка), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського), Ленський («Євгеній Онєгін» П.Чайковського), Берендей («Снігуронька» М.Римського-Корсакова) та ін. Став класичним створений ним образ Юродивого («Борис Годунов» М.Мусоргського).
Природний гумор, щира любов до людей сприяли дружбі митця з політичними, військовими, культурними діячами, вченими, письменниками. Він не шкодував власних коштів для культурних потреб народу, відкривши, зокрема, дитячу музичну школу в рідній Мар’янівці, записав платівки з виконанням українських народних пісень. Започатковану Іваном Козловським справу продовжує благодійний фонд його імені «Прем’єра».
В рідному селі – Мар’янівці, співакові вдалося, незважаючи на численні бюрократичні перепони, створити дитячий симфонічний оркестр. Іван Семенович виписав для симфонічного оркестру з Москви всі інструменти, ноти, організував навчання дітей музики. Останній виступ Івана Семеновича відбувся у Будинку Композиторів на вечорі пам’яті Генріха Нейгауза в 90 році.
Козловський був великим українським патріотом. Україна завжди займала найважливіше місце в його серці. Іван Семенович підтримував найтісніші зв’язки із київськими митцями і земляками-мар’янівцями. У його московській квартирі завжди лунала українська мова. Серед репертуару співака були «політично небезпечні» українські твори: «Мені однаково» на слова Тараса Шевченка, пісні українських січових стрільців та ін. Іван Семенович заповів поховати себе в рідній Мар’янівці, сам вибрав місце для могили, але останню волю митця не було виконано: великий українець знайшов свій останній притулок на офіційному Новодівичому цвинтарі в Москві (РФ).
