Багато хто сприймає українську літературу як щось дуже сумне, нецікаве та однотипне. До двотисячних років включно шкільна програма з літератури наче навмисне була складена таким чином, аби назавжди відбити у людини бажання відкривати українську книжку.
На щастя, нині ситуація виглядає зовсім інакше. Література, очищена від тягаря політичного популізму, виявилася не просто цікавою, романтичною та вигадливою. Вона зачарувала імпресіоністичними барвами, загіпнотизувала неосяжними філософськими глибинами, вразила сюжетними інтригами та емоційною розкутістю. Виявилося, що тексти, які більшість із нас вивчали в школі, взагалі не були репрезентативними. Вони лише виконували ідеологічне замовлення, а мали би творити мову, давати моральні координати й формувати світогляд.
Ті, хто нині живе в Україні, мають шанс долучатися до літературних фестивалів і конкурсів, слідкувати за новинками книговидання, відвідувати культурно-мистецькі події. По суті, “перевідкривати” для себе “укрліт”.
Час змінився. Змінилися смаки та підходи, тематика, сюжети і… ми самі.
Про сучасний літературний процес, творчу самоідентифікацію, таїну натхнення та експерименти зі словом, образом і звуком ми розмовляли з однією з найяскравіших і знакових сучасних письменниць України – Лесею Мудрак.
– Пані Лесю, кого із сучасних авторів ви порадили б читати? Хто, на вашу думку, нині творить українську літературу як код?
– Порадити? Ох, це непросто… Надто багато цікавого відбувається.
Останнім часом я читаю чимало Поезії – різновекторної, різнокаліберної, із насиченими густими поворотами думки, з настроєвими і психологічними перепадами… При цім мене жодним чином не цікавить міра “розкрученості” автора, його регалії чи популярність…
Наприклад, В. Свідзінський приковує увагу витонченою культурою поетичного мовлення, натурфілософською метафорою, заглибленням у метафізичні світи. Мене захоплюють як інтровертивні герметичні поети, на зразок “Київської школи” (В. Кордун, В. Голобородько, С. Вишенський, В. Рубан), так і екстравертивні, епатажні, як от футуристи М. Семенко та Г. Шкурупій. Можу паралельно читати лірику Лесі Українки й Б.-І Антонича, Л.Талалая та В. Герасим’юка…
Якщо це проза чи драматургія – для мене вона обов’язково має бути складною, метафоричною, із напруженими сюжетом, фабульними інтригами, елементами потоку свідомості, вишуканою стилістикою та інтертекстуальними принадами.
– Ви як лауреатка балканського конкурсу “Ditët e Naimit” свого часу привезли до України “літературне Євробачення”. Поетичне слово, до того ж іншомовне, як виявилося, здатне збирати повні зали по всій Україні. Поділіться секретом: як зробити поезію модною? Чим для вас особисто стала “Terra Poetica” – величезний міжнародний проект, який ви особисто організували та провели – від “а” до “я”?
– Конкурс на Балканах відбувся у 2013 році, ще до війни… А час організації та проведення “Terra Poetica” припав якраз на час найзапекліших боїв. Довелося невимовними зусиллями, із нульовим бюджетом, організовувати фестиваль в Україні. Лише завдяки наполегливості й небайдужості безлічі світлих людей ми це зробили.
Фестиваль “Terra Poеtica” змінив моє життя. Він розкрив у мені потенціал “кризового менеджера”. Він навчив мене не здаватися й вірити у себе, у друзів, у літературу, яка ніколи – повірте – не була модною…
– Ваші поезії потрібно не лише читати. Їх варто слухати. Ви граєте голосом, жестами, мімікою. Харизма й талант відчуваються не лише у самих текстах, а й у тому, як ви їх подаєте. Не дарма вас називають «кандидатом еротичних наук». Як ви знайшли свій стиль?
– Для мене поезія – це не просто відтворення власних віршів, а перетворення читання на символічну гру. Півжиття мене асоціюють із “брендом” еротичної поетки. А любовні сцени неможливі лише для себе одної (сміється – авт.). Так само й поезія не замикається у вежі.
Я – прихильниця синестезійних дійств, де поєднуються музика, танець, колір, пластика…
Пробувала себе у мета-модерні, у патріотичній ліриці. Але зрозуміла: не моє. Я – стихійна. І хотілося відповідного. Плисти проти течії. Природно звучати.
Я шукала, марила і збагнула: еротична поезія – ось воно!
Дев’ять років тому вийшла у світ моя перша еротична збірка “Оголена самотність” накладом 1000 примірників. І дуже скоро – за чотири місяці – тираж розійшовся. Вдома в мене лежить єдиний “золотий” примірник, який бережу, мов реліквію…
Еротична поезія “тримала” мене вісім років. Та нині я відчуваю, що вона мене внутрішньо втомила. Тому я поступово перевтілююся на прозаїка.
– То коли очікувати на вашу книжку в оновленому амплуа?
– Якщо вдасться, то протягом року планую видати. Це буде психологічна “поезопроза”.
Знаю, що вона не буде такою гучною та епатажною, як попередні книги, бо там майже відсутній ерос. Але в ній – інша я: без масок і без загравань із публікою.
– Тоді чекаємо на нову збірку з нетерпінням! Впевнена, що вона стане помітною культурною подією.
Ви – одна з тих осіб, яка залучена до спів-творення сучасного літературного процесу. Що для вас означає поняття “якісна література”?
– Певно, це література, яка не на часі. Та, яку зможуть декодувати й зрозуміти лише через два-три покоління. Адже література природна тоді, коли вона не вічна у своєму емоційному вираженні, коли вона змінюється – разом із плином часу й людської думки.
– Ви багато займаєтеся популяризацією молодої української літератури, постійно відкриваєте нові імена. До яких проектів ви вже доклали руку? Які плануєте?
– Проектів – і реалізованих, і запланованих – дуже багато. Про всі й не розказати.
Це дивовижно – читати твори нікому не відомих авторів, радіти їхнім перемогам і першим публікаціям, допомагати їхнім книжкам побачити світ.
Я рада була долучитися до відновлення Міжнародного конкурсу молодих літераторів “Гранослов”. Після восьмирічної перерви, коли про конкурс майже забули, залучити фінансування було непросто. Але сьогодні результат дуже тішить. За кілька років на відроджений конкурс надійшло 525 рукописів з усієї України та 10 рукописів діаспорян.
Вже багато років поспіль я маю честь бути членом журі Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”. Тетяна і Юрій Логуші – натхненники та засновники цього масштабного проекту, – фактично, творять історію. Книжки переможців розходяться мільйонними накладами. За деякими з них знято фільми. Багато хто з відомих нині письменників отримали потужний поштовх визнання саме завдяки цьому конкурсу.
Окремо хотіла би сказати про конкурс ім. Г.Тютюнника, який ми започаткували та вже двічі провели вкупі з Аграрною партією та видавництвом “Самміт-Книга”. Головний приз конкурсу – видання книжки. Це дуже престижно, коли конкурс бере на себе зобов’язання з публікації, а не просто видає дипломи на кшталт “Всі молодці, дата-підпис”.
З теплом пригадую проект “Українська казка ХХІ століття” (Будапешт) і нашу співпрацю з діаспорою Угорщини, Уляною Княгинецькою та Оленою Дибою.
У 2015 році провела Міжнародний молодіжний літературний форум, у якому взяли участь 120 учасників з усієї України (включаючи Крим). Було проведено майстер-класи поезії, прози, драматургії, а також лекторій від «брендових» видавців та громадських діячів.
Ох, мабуть, це виглядало так, наче я звітую за п’ятирічку (сміється – авт.) Та, повірте, для мене моя культ-менеджерська діяльність в останні роки стала надзвичайно важливою. Мабуть, це одна з граней мого покликання: шукати й віднаходити слова, тексти, людей, пласти нових світоглядів.
А що планую? Та нічого!!! (сміється ще дужче – авт.)
– Хто ваш улюблений письменник і чому?
– Із поетів – Г.Лорка, Б.-І.Антонич, плеяда поетів-декадентів. А з прози – Дж.Джойс, Г.Г.Маркес, С.Рушді, М.Коцюбинський. Що мене завжди вражає – так це естетика і нетиповість письма.
– Поезія та графоманство: де проходить грань? Чи є в поезії правила? Чи можна, вивчивши їх, стати поетом?
– Можна стати віршописцем, якщо вивчити теорію віршоскладення. Звісно, в поезії є правила: рими, ритмічна організація тексту, художні прийоми, засоби увиразнення – все те, що складає технічний бік письма. Але Стати поетом і Народитися ним – земля і небо.
Для того аби не втратити себе, як митця, важливо зберігати дитинність. А вона – у метафорі. Як говорив Григір Тютюнник: “Графоман сидить у кожному письменнику. І талановитий той, хто вміє примусити себе замовкнути”.
– Що таке поезія?
– Хм…Саме це колись мав на увазі Овідій, який у поемі “Наука любові” (“Аmores”) зазначав, що кожен, хто прочитає його твір, думатиме, що все мовлено про нього.
Коли письменник пише про себе, він інтерпретує власні переживання й думки, осмислює в артистичних формах власні онтологічні та екзистенційні проблеми. Ці рефлексії, набуваючи глибини та сконцентрованості формулювання, стають близькі людям.
– У своїх віршах ви часто розчленовуєте слова, міксуєте їх, відшукуючи нові значення та інтонації. Це “препарування мови”, свого роду “поетична хірургія” як метод. Як приходить така самобутня поезія?
– Якби я була літературознавцем, то пояснила би це приблизно так: я беру римований вірш і розбиваю його, бідного, на ритмічні одиниці. Наголошені емоційні вершини означую розтягнутими через риску словами, у місцях підсилення емоції зменшую кількість складів у рядку і, подекуди, гублю риму. А потім зливаю у форму суміш римованого, ритмічного та верлібрового методу письма.
Пояснила? Атож!!! (усміхається)
– Що для вас натхнення? Як ви його шукаєте?
– Це відгук свободи та емоції в собі. І шукати його потрібно там само: в собі.
– Про що ви мрієте?
– Я не виринаю з мрій (загадково всміхається і трохи мружиться).
Мені видається, що я досить багато доброго зробила для людей. І щиро мрію, що колись Вищі Сили нагородять мене найнесподіванішим способом. Вірю, що “витрачена” енергія має обов’язково повернутися. Бо енергія, як відомо, не зникає, а перетворюється.
Так і живу – в передчутті Дива.
Тексти Лесі Мудак:
Кохаю тебе від А
І
до Я
Мої Я
Ти вивчав,
А от А –
ще в процесі.
Це – покласти горошину
в ліжко принцеси –
й зрозуміти,
що
час…
ділить
парні-непарні
мої хромосоми…
Богу соромно,
лячно
і –
непритомно…
Щось хотіла
важливе сказати –
так горошина
ходить
по хаті:
десь взялися їй руки і ноги…
Не котитися,
а… колобродити…
Поки ти ще
дошукуєш літер –
почуття у віконниці влізло –
поколошкало
Ашки і Яшки…
Горошина влізла у чашку –
заповнила світлом і святом…
Кох-А-Ти?
А? Ти!!!
Ти?
* * *
Довідка: Леся Мудрак – письменниця, критик, громадський діяч. Авторка книжок “Оголена самотність” (2006) і “ТекС-ТИ-ЛЬ & Libido” (рефлексії) (Київ, 2015).
Коли у тебе була антикварна порцелянова чашка із марокканським візерунком, і твої губи торкалися коштовного – я ходила в ломбард, аби віддати усе своє найдорожче для того, аби зустріти тебе і пити разом каву з найвишуканішої порцеляни. Коли твої губи торкалися золотистого обідка і думали виключно про каву – кава думала про мене, а я уявляла, як у якомусь Марокко майстри своїм внутрішнім санскритом промальовують наше Спільне… Коли ти срібною ложечкою (початку ХХ століття) всипав у напій п’яту ложку цукру – я потерпала від обезводнення душі… Коли ти, після кавової церемонії, обіймав ту, з якою розділяв цілодобове серцебиття між дорогих речей, – до мене приходили сновиди і вели на чергову ночівлю на вокзал у зал очікування… а я марила, що колись спатиму на величезному ліжку 2х2 із коханим чоловіком, і ми питимемо американо з молоком із колекційних наборів…
… А коли я несподівано прийшла в твоє життя – ти не п’єш кави, а я – втомилася уявляти…
_______________________________________________
Розмову записала Олена Карпенко
Співачка, композитор, поетеса та журналіст.
Лауреат численних міжнародних музичних конкурсів, член Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів.
Випустила п’ять книг та три сольні альбоми.
Під псевдонімом Solomia виступає з концертами в Україні та за кордоном.
Офіційний сайт – www.solomia.net
