Народна артистка України, цьогоріч удостоєна відзнакою “Національна легенда України”, відсвяткувала ювілей та готує дуети з поп-зірками
Богдан Бондаренко
Сьогодні вона найвідоміша, найтитулованіша і найдосвідченіша українська оперна співачка. Людмилі Монастирській аплодували у “Ла Скала” (Італія), “Метрополітен-опера” (США), “Ковент-Ґардені” (Велика Британія) та в інших знаменитих театрах. І за кожної нагоди зірка прагне наголосити: “Я – з України!”, підкреслюючи так свою ідентичність.
Проте солістку Київської національної опери можна побачити й почути не лише за кордоном. Звісно – у виставах рідного театру, а ще – у Харкові, Одесі, Дніпрі, Запоріжжі та інших містах, які щодня та щоночі атакує ворог. Іноді виступи доводиться переривати через повітряні тривоги. Проте потім Людмила Монастирська знову виходить на сцену. Ніби й не було двох годин, проведених в укритті…
У співачки багато державних відзнак, звань і нагород. Від Ордена Княгині Ольги й “Зірки Італії” до народної артистки, лауреатки Шевченківської премії, “Національної легенди України”. Останню уродженка Черкащини отримала цьогоріч у товаристві не менш титулованих колег – Василя Зінкевича і Святослава Вакарчука.
“ВАКАРЧУК – ПРЕКРАСНА ЛЮДИНА І ПАТРІОТ”
– Пані Людмило, якою була ваша перша реакція, коли ви довідались, що удостоєні відзнаки “Національна легенда України”?
– Звичайно, це було неочікувано. Бо я думала, що її вручають уже після восьмидесяти або дев’яноста років. (Усміхається). Проте, як на мене, це доречніше в тому віці, коли людина ще чогось прагне досягнути у своїй професії, а не переймається більше здоров’ям і немає вже особливого стимулу до праці… Втім, скажу вам відверто: ніколи не прагнула до будь-яких звань чи нагород. Я просто займаюсь справою, до якої лежить душа, й почуваюсь при тому щасливою.
– Ця відзнака наздогнала вас у ювілейний рік…
– Так сталося. (Усміхається). Насправді це просто цифри. Учора – 49, нині – 50, завтра – 51. Я не надаю їм надмірного значення. Це – життя, і роки спливають. Головне інше: завжди залишатись шляхетною та благородною людиною. Взагалі – людиною. У будь-якій ситуації. Знаєте, батьки вчили мене зважати на те, що про тебе скажуть інші. Це важливо – заслужити повагу й шану колег, друзів, знайомих (і не тільки). Аби тобою могли дійсно пишатися, а не ховали очі при зустрічі.
– Серед нагороджених цього року – і фронтмен “Океану Ельзи”. Ви були знайомі зі Святославом Вакарчуком?
– На жаль, ні. Тепер ось познайомились. Він – прекрасна людина. Що тут скажеш – легенда. До того ж давно. Ми всі виросли на його піснях. І не одне покоління. Дуже поважаю творчість Вакарчука, а також його громадянську позицію. Справжній патріот. Їздить до наших воїнів на передову, завжди їх підтримує. Як і пересічних людей, для котрих готовий співати хоч у метро. Молодець. Респект йому дуже великий.
– До речі, у вас ніколи не виникало спокуси зробити дует з кимось із поп- або рок-виконавців?
– Якраз я планую такий концерт. Він відбудеться у березні в київському Палаці “Україна”. У першому відділенні буде популярна класика, а у другому – власне, дуети з естрадними співаками. Наразі їх список обговорюється з організаторами. Хтось хоче одних, хтось інших. Побачимо. Принаймні ми намагатимемося зробити концерт на найвищому рівні. По-максимуму.
– Наскільки у вас щільний графік на наступний рік?
– Я змінила менеджера, з яким працювала багато років, і новий налагоджує контакти з кастинг-директорами. Проте вже заплановано гастролі в Аргентині – у знаменитому театрі Колон, у США – в “Метрополітен-опера”, а також на Канарських островах – у Лас-Пальмасі. До слова, у Нью-Йорку я вже співала сім разів. У різні роки це були “Аїда”, “Тоска”, “Турандот”, “Набукко”. В останній, до речі, з Пласідо Домінго… Це завжди дуже хвилююче!
– А ви зберегли прапор, з яким весною 2022 року вийшли до глядачів у “Метрополітен-опера”?
– Так. Знаєте, я дуже пишаюся цим вчинком. То було неймовірно: стояти на такій сцені з українським прапором! Мені хотілося віддати шану нашим хлопцям – воїнам світла, які борються з пітьмою. А ще – привернути увагу до того, як Україна стійко та героїчно дає відсіч ворогові… Ці фотографії потрапили тоді у провідні медіа світу. Проте це ж був не єдиний випадок: 2023 року я знову вийшла з нашим стягом на сцену “МЕТ”. Зрештою, й потім не раз це робила, коли гастролювала в Європі та США з Ukrainian Freedom Orchestra, яким диригувала Кері-Лінн Вілсон.
– Ви згадували легендарного Пласідо Домінго. Це правда, що, коли почалося повномасштабне вторгення, він вам писав?
— Так, і писав, і телефонував. Як і деякі інші співаки, котрі переживали за нас із вами. Принаймні із ввічливості. Втім, велика війна застала мене за кордоном – на гастролях у Неаполі. Остання вистава була там 26 лютого, але повернутися додому не вдалося. Небо над Україною вже закрили. Тому я встигла долетіти тільки до Варшави, де довелося на певний час затриматися. Звідти я їздила на наступні спектаклі, що мала за контрактом і не могла скасувати. Крім того, в різних країнах почали організовувати благодійні концерти на підтримку України, до яких я також долучалася… Ну, а згодом мені все ж вдалося дістатися Києва.
“Я СПІВАЛА З ТРІЩИНОЮ В КОЛІНІ Й РОЗРИВОМ ЗВ’ЯЗОК”
– 25 років тому ви отримали диплом консерваторії. Цікаво, якою студенткою була Людмила Монастирська?
– (Усміхається). Дуже сумлінною, відповідальною та наполегливою. Ну, й амбітною – в хорошому сенсі. Мені весь час хотілося підкорювати якісь вершини. Знаєте, коли ставиш собі мету – досягаєш її, а потім піднімаєш планку вище і вище… Тоді я навіть не уявляла, наскільки це важка професія. Просто дуже хотіла вчитися.
– А які навички вам прищепила професорка Діана Петриненко?
– Передовсім вона вчила мене не боятися сцени. А ще – як, виконуючи той чи інший твір, передавати його характер. Наприклад, якщо це романс, ти маєш за дві хвилини показати весь спектр, усю палітру – від “А” до “Я”. Себто те, що композитор туди заклав… Мене часто питають за кордоном, хто був моїм коучем, бо думають, що я стажувалася десь в Італії. Мовляв, відчувається європейська вокальна школа. Це – завдяки Діані Петриненко, а також її братові – Іванові Паливоді, в якого я вчилася у музучилищі… Мені справді дуже пощастило з педагогами!
– Деякі ваші колеги казали мені, що в день виступу воліють мовчати як мінімум 2-3 години до виходу на сцену, а то й узагалі з самого ранку. А як у вас?
– Я також, якщо маю виставу або концерт, стараюсь менше розмовляти й контактувати з кимось. Задля того, щоб не розбалансовувати думки і трохи акумулювати енергію. Знаєте, налаштовуючись на високу хвилю, на високі вібрації, на високе мистецтво, не люблю, коли мене починають сіпати зусібіч. Навіть рідним кажу: не дзвоніть і не пишіть есемесок. Хоча це ж життя й ніхто не скасовував проблем. (Зітхає).
Для мене немає різниці, яка це сцена – “Ла Скала” чи малесенький зал на сто осіб. Я повинна належно налаштуватися. Мова не тільки про вокал, а й про енергетику. Вона теж має відповідати конкретній героїні: чи то Леонора з “Трубадура”, чи то Амелія з “Балу-маскараду”. Та будь-хто! У кожної – свій посил, задуманий композитором. І ти маєш передати його на рівні, тобто якісно. Глядач, який прийшов до театру, того заслуговує.
– За роки кар’єри у вас траплялись надзвичайні ситуації? Коли доводилось виступати, попри обставини…
– Одна така пригода трапилася за лаштунками Віденської опери. Перед виходом на сцену (це була опера “Набукко”, де виконувала партію Абігайль) я послизнулася і щосили впала. Ви не повірите: все через маленький цвяшок на підошві, що не був добре забитий і загнувся літерою “Г”. У результаті на лівій нозі – розрив зв’язок голеностопу, а на правій – тріщина в коліні, на яке я гепнулась. Думала тоді, що мої мізки там і залишаться. (Усміхається). Ледве піднялася – звісно, зі сторонньою допомогою – й попростувала співати. Три вистави, що мала за контрактом, я відпрацювала абсолютно хворою і ледве-ледве рухалася сценою.
– Жах!
– Іншого разу – в “Дойче опері” у Берліні – теж сталася халепа. Це була леді Макбет. Для моєї героїні пошили дуже довгу, аж занадто, сукню. Ще й сцена там виявилась нерівною – ніби з такими горбиками. Ну, і в якийсь момент я заплуталася в тому “халаті” й упала. (Сміється). У Данієля Барінбойма, який був за пультом, на обличчі – шок, але він не зупинив музику, оркестр грав далі. Попри те, що дихання збилося, треба було вставати та співати своє…
Окрім тих випадків, були й інші. На щастя, менш драматичні. Знаєте, іноді сценографи придумують небезпечні конструкції – наприклад, східці з різким нахилом, якими ти маєш йти і невимушено виконувати арію. Або режисери хочуть, щоб героїня падала з висоти (якщо йдеться про Тоску, що скоює самогубство на даху замку Сант-Анджело) обов’язково спиною вниз. І коли ти летиш у темінь, навіть не бачиш, куди саме… Звісно, це небезпечно.
“ЛЮБЛЮ ГОТУВАТИ БОРЩ”
– Коли ви закохувались, це допомагало вам у роботі чи навпаки?
– Цікаве питання. (Усміхається). Думаю, що допомагало. Адже ми знаємо, що це такий шляхетний, благородний, я би навіть сказала, божественний стан душі. Тобто дуже й дуже особливий. Тобі хочеться творити і просто робити добро. Не тільки тій людині, своєму обранцеві, а взагалі… Хто бодай раз відчув закоханість, може назвати себе щасливим.
– Ви також пізнали щастя материнства. На відміну від старших колег – Євгенії Мірошниченко, Марії Стеф’юк, Гізели Циполи… Як вам вдалося і кар’єру зробити, і виховати дітей?
– Я завжди вважала, що жінка має відбутися як мати. І в моєму житті так склалося, що спочатку я займалася сім’єю, а потім усім решта. До слова, диплом консерваторії отримала на два роки пізніше, бо народжувала дітей. (Усміхається). Хотіла, щоб були хлопчик і дівчинка. Чоловік – теж.
– Він же ж також оперний співак? Тенор, здається…
– Так. Олександр Монастирський – соліст Київського театру опери і балету для дітей. Ми були щасливі, що в нас з’явилась малеча. Виховували її. Як усі молоді батьки, не мали досвіду й робили помилки. Звісно, дітей піднімати не дуже легко. Це всі знають. Тим більше – у нашій професії. Проте, вважаю, що свого часу зробила правильний вибір.
– Після розлучення вам вдалося зберегти нормальні стосунки з колишнім чоловіком?
– Нас не назвеш “заклятими ворогами”. Ми ж цивілізовані люди. У Сашка давно вже другий шлюб. Його дружина не має стосунку до музики. Вони виховують хлопчика – Даніїла, якому одинадцять чи дванадцять років. І наш спільний син спілкується з ним. Нечасто, але вони підтримують зв’язки.
– А скільки уже вашим дітям?
– Анні – 27, Андрію – 26. Донька пробує себе в творчості: і тексти пише, і музику аранжує. Їй це припало до душі. Натомість син серйозно захопився психологією, хоча закінчив Політехнічний інститут як програміст. До того ж вступив на факультет системного аналізу самостійно. Він усього добивається своїми силами. Така цілеспрямованість у нього від батька. Ну й від мене, мабуть, теж. Чого гріха таїти. (Сміється).
– Перепрошую, нині ваше серце вільне?
– Офіційно я не заміжня. Проте маю близьку людину, з якою у нас абсолютне взаєморозуміння. Знаєте, як Інь і Янь. (Усміхається). Зрештою, я вдячна й за підтримку. Адже тепер переживаю непростий період: не стало моєї мами, з якою ми були дуже-дуже близькі. У неї виявили страшну хворобу – онко, яка й забрала найріднішу мені людину. (Зітхає). Світла їй пам’ять!
– Ви колись казали мені в інтерв’ю, відповідаючи на питання, чи не вийшли знову заміж: “Я дуже високо ціную свободу, насамперед – внутрішню. І не готова поступитися нею знову”. Не змінили своєї думки?
– Хочу сказати, що заміжжя чи стосунки у зрілішому віці – це дещо інше, ніж у молодості. Насамперед тому, що люди, які зустрічаються, уже самодостатні. В кожного за плечима якісь здобутки. Вони цінують одне одного й поважають. Не хочу сказати, що раніше цього не було, але… Власне, повага – це і є основа всіх взаємин. Що у коханні, що у дружбі, що у бізнесі.
За таких умов шлюб не варто розглядати як зазіхання на свободу. Хоча, скажу відверто: моїй натурі справді притаманно бути свободолюбивою. Мабуть, у мене це в крові, де багато чого намішано. (Усміхається). Знаєте, я люблю бути самодостатньою. В усіх сенсах цього слова. Зокрема – фінансово. На щастя, близька людина ставиться до того з розумінням і підтримує моє прагнення до самостійності.
– Вашу вокальну майстерність можна оцінити на сцені, а кулінарні таланти вам притаманні?
– Притаманні. (Довго сміється). Я люблю готувати. Насамперед – для душі. І м’ясо, і рибу. Різне. Ну й борщ, звичайно. Куди ж без нашої страви номер 1! До того ж варю його у варіаціях: то за одним рецептом, то за іншим. І таке, і сяке. А потім пригощаю друзів, що приходять у гості.
– Ви належите до гурманів?
– Якщо йдеться про екзотичну кухню, скажімо, китайську, в якій готують цвіркунів, то це не моя історія. (Усміхається). Проте я люблю вишукані наїдки: наприклад, устриці. Зрештою, це все залежить від настрою. Бо інколи хочеться і простої іжі. У будь-якому разі у день вистави я виключаю зі свого меню гостре, жирне, смажене та дуже солодке. Скажімо, тістечка. (Сміється). Хтось дозволяє собі, а я – ні.
– А модними дієтами не захоплюєтесь?
– Практикую час від часу розвантажувальні дні. Тоді можу сидіти лише на овочевих салатах чи фруктах. Ананас, яблуко, манго. Або ж пити йогурт. До слова, мій тато – великий прихильник здорового способу життя. Як зацікавився колись Полем Брегом, так і досі дотримується усіх тих речей. Скажімо, споживає пророслі зернята пшениці й т. п. (Усміхається).
– Нині якраз триває Різдв’яний піст. Ви уже звикли, що головне релігійне свято відзначають в Україні 25 грудня?
– Цілковито – ще ні, але будемо звикати. І це правильно, що тепер ми святкуємо Різдво не в січні, а у грудні. Так, як у Європі й Америці. Слава Богу, що все стало на свої місця!
БЛІЦ
– Аїда чи Турандот?
– Нині я вибрала б Турандот.
– Лондон чи Париж?
– Радше Лондон.
– Троянди чи тюльпани?
– Троянди.
– Зима чи літо?
– Літо.
– Кросівки чи підбори?
– Кросівки.
– “Титанік” чи “Віднесені вітром”?
– Звичайно, “Віднесені вітром”.
– “Пепсі” чи “Кола”?
– “Пепсі”. (Сміється).
– Склянка наполовину повна чи наполовину порожня?
– Наполовину повна.
– Одрі Гепберн чи Мерилін Монро?
– Мені дуже подобається Мерилін Монро. Це втілення жіночності. Коли я була підлітком, то мала її фото у себе вдома на дзеркалі. (Усміхається).
НАШЕ ДОСЬЄ
Людмила Монастирська народилася 25 травня 1975 року в селі Іркліїв на Черкащині. З дитинства виявляла нахил до творчості. Не тільки співала, грала на фортепіано, а й добре малювала.
Закінчила музичну школу як піаністка. Потім – Київське училище ім. Глієра, склавши іспити екстерном – одразу за два курси. Навчалась у столичній консерваторії. Яскраво заявила про себе, перемігши на престижному конкурсі ім. М. Лисенка. Відтак її запросили до Національної опери України. Сьогодні – провідна солістка цього театру.
Співала з Пласідо Домінго, Андреа Бочеллі, Лео Нуччі, Саймоном Кінлісайдом. Її не раз запрошували виступати замість російських співачок-путіністок Анни Нетребко і Хібли Мерзлави, яких після повномасштабного вторгнення активно скасовували на Заході. Так, наприклад, було у 2022 та 2023 роках у “Метрополітен-опера”.
Розлучена. Має двох дорослих дітей. За знаком зодіаку – Близнята. Любить шопінг. Тримає вдома кішку породи персидська шиншила. Серед улюблених поп-виконавців – Олександр Пономарьов, Джамала і Тіна Кароль. У вільний час воліє прогулянки вулицями Києва, що допомагають відновити емоційну рівновагу.
