Березень – її місяць. 19 числа Ліна Костенко народилася. Цьогоріч дата хоч і не “кругла”, але ду-у-у-же солідна. Найвідомішій сучасній українській поетесі виповнюється – увага, панове – дев’яносто чотири роки! З нагоди уродин “живого класика” нашої літератури я поспілкувався з тими, хто в різні роки зустрічався на життєвих перехрестях з іменинницею…
ТВОРЧІСТЬ
… У мене в руках приємний на дотик томик бузкового кольору. Це – “Триста поезій” Ліни Костенко. 416 сторінок. Вибрані твори. Навмання відкриваю його і пірнаю в океан. Почуттів, вражень, сенсів etc. Кожен вірш як згусток кохання, щастя, віри, а іноді щемкого болю й розчарування. Енциклопедія людського буття. Від А до Я чи навпаки – від Я до А. Як вам більше до вподоби.
До цієї збірки увійшло “най-най” за всі роки творчості Ліни Костенко. А загалом на її рахунку – майже два десятки книжок. Романи, поеми, поезії, публіцистика і навіть один кіносценарій. Дебютувала ж наша героїня у 1957 році збірочкою “Проміння землі”. Сьогодні – це, звичайно, раритет. І не кожен може похвалитися, що має в домашній бібліотеці ту книжечку з ластівками на обкладинці.
Інша річ такі видання, як культова “Маруся Чурай” (той роман, “витканий” у віршах, побачив світ 45 років тому), “Сад нетанучих скульптур” (1987) чи тим більше “Берестечко” (1999). Вихід кожного з них – перепрошую за банальність – був подією. Як і не вихід “Зоряного інтегралу” (1963) або “Княжої гори” (1972). Історія двох останніх збірок – яскравий приклад, як радянська влада чинила з тими письменниками, які йшли супроти вітру.
“Вона весь час була в опозиції до влади, – каже 82-літній поет Леонід Горлач, лауреат Шевченківської премії. – І коли, наприклад, цензура вимагала вилучити той чи інший вірш з книжки, що готувалася до друку, чи бодай внести корективи, категорично не погоджувалася. Мовляв, я написала – і все, це моє й квит! Тому тривалий період її не публікували в Україні…”
Майже два десятки книг у “творчому доробку”, слід гадати, лише вершина айсберга. Деякі з творів Ліни Костенко так і залишились у рукописах, що сплять летаргічним сном у домашніх шухлядах, столах та креденсах. Кажуть, вона дуже самокритично ставиться до своєї творчості, тому не все, що було колись написано, пройшло суворого “внутрішнього критика”. І це – чудовий приклад тим колегам, хто поспішає пригостити гостей вином, яке ще добре не настоялося.
Взагалі ж творча кухня Ліни Костенко – рецепти, спеції, інгредієнти – таємниця за сімома замками. І як кожна жінка (тим більше – та-а-ака!), вона не любить, коли хтось сторонній намагається туди заглянути. Тому й вела завжди усамітнений штиб життя. Потрапити до її оселі за тих чи інших обставин щастило небагатьом. Теревені з подругами за кавою – це не про неї. Можливо, тому киянка й встигла стільки зробити.
І навіть сьогодні, під час повномасштабної війни, поетеса активно працює. Перший місяць весни 2022 року пішов на те, щоб оговтатись від шоку. А потім Ліна Василівна адаптувалася до нової реальності та повернулася до звичного коловороту. Давно не реагує на постійні повітряні тривоги (як би це жахливо не звучало) і навіть не ходить в укриття. У її житті – це вже друга війна, тож звуки вибухів за вікном чує не вперше…
Очевидно, невдовзі шанувальники Ліни Костенко отримають від неї подарунок. Письменниця ще торік анонсувала вихід нової книжки. Точніше – аж трьох! Йдеться про поетичну збірку, а також прозовий твір і публіцистику. Наразі видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, з яким співпрацює літераторка, тримає інтригу. Натомість провело цікаву акцію: розіграло в лотерею її твори з автографами. Таким чином вдалося зібрати майже 4 мільйони гривень, які пішли на допомогу ЗСУ!
ХАРАКТЕР
Про характер Ліни Костенко ходять легенди. Дехто з її знайомих, до яких я телефонував, зачувши привід мого інтересу до них, раптом “втрачали” дар мови. Таку магічну дію справляло на них прізвище поетеси. Втім, інші виявились не настільки полохливими.
“Вона справді дуже цікава, – ділиться з Ukranian People 87-річний народний артист України Святослав Максимчук. – Одного разу Ліна Василівна запитала: “Чому всі кажуть, що я маю складний характер і зі мною важко спілкуватися? Нам же ж з вами легко чи не так?” Свята правда…”
Теплі спогади про зустрічі з “живим класиком” залишились також у Любові Голоти. І від знайомства у Будинку творчості в Ірпіні: молода поетеса не відважилась підійти до знаменитої колеги й та сама завітала потім до неї в номер, де проговорили замалим не три години. І від того, як Ліна Василівна поставилась згодом до її творчого доробку.
“Видавництво “Промінь” надіслало мій рукопис Ліні Василівні, – мовить 74-літня поетеса. – Вона його читала довго і написала рецензію на 22 сторінках, уявляєте! Достатньо було півтора аркуша, а тут – ціла лекція, що таке поезія, що таке життя поета і що таке поет у поезії. Це було прекрасно й дещо з тих речей я згадую донині…”
Цікаво, що певний час Костенко була членкинею спеціальної комісії Спілки письменників України, яка розглядала кандидатури молодих авторів, що хотіли вступити до її лав. Разом з іншими документами ті надсилали і свої перші збірки. Щоразу Ліна Василівна охоче брала на розгляд 5-10 книжечок дебютантів.
“Я дивувався з якою сумлінністю та відповідальністю вона ставилася до цієї справи, – розповідає 89-літній письменник Юрій Щербак, який також входив до згаданої комісії. – Її судження про молодих авторів завжди були мудрими та виваженими. Ліна Василівна прекрасно розуміла, що тут треба підходити дуже обережно. Щоб не “закреслити” якусь талановиту людину, для якої відмова стане ударом… Для мене це була неймовірна школа”.
А от із ким Ліна Костенко була справді суворою і непоступливою, даючи волю своєму “вулканічному” характеру, так це з усілякими чиновниками та владоможцями. Ті не могли під’їхати до неї на жодній підводі. Як не старалися.
“У стосунках з владою вона не була такою добренькою жіночкою, – веде далі Юрій Щербак. – Ні, Ліна Василівна була владна, а часом дуже гнівна. Це всі знали і певною мірою її боялися. Тому що розуміли: принциповість Костенко ніколи не дозволить піти на поступки, на компроміси, навіть невеликі, з тією силою зла, яка панувала над Україною впродовж сімдесяти років”.
“Безперечно, владоможці боялися її, – підтверджує і 84-річний поет Павло Мовчан. – Адже в Ліни Василівни завжди був бойовий характер. Це справжній воїн. Незалежно від часу й персон. За темпераментом і за вдачею вона абсолютно безкомпромісна. До слова, свого часу ми багато полемізували на тему діяльності “Просвіти”, яку я очолюю. Вона вимагала радикалізації нашої організації…”
Безуспішними були спроби влади (що за СРСР, що за Незалежності) приборкати норовливу Ліну Костенко за допомогою всіляких відзнак. Виявилося, що вони її просто не цікавлять. “Як так?”, – дивувались у високих кабінетах, плескаючи долонями по чолу. А ось так!
“Спроби влади загравати з нею і якимись цяцьками сплутати її совість та позбавити права казати вголос те, що вона думає, звичайно, не мали успіху, – зазначає Юрій Щербак. – Не даремно Ліна Василівна називала такі речі “політичною біжутерією”. Те, що тішило марнославство багатьох-багатьох письменників – дрібні премії, якими влада купувала прихильність та лояльність до себе, чи інші нагороди – вона відкидала. Адже знала собі ціну!”
ЧОРНОБИЛЬ
Окрема тема у біографії нашої героїні – Чорнобиль. Багато років її дивним чином манила зона відчуження. Місце, згадка про яке викликала на обличчі більшості щось на кшталт “Крику” Едварда Мунка. Тож вони намагалися триматися подалі від тридцятикілометрівки. Не те, що регулярно туди їздити. А ось Ліна Костенко думала інакше.
“Її туди тягнуло, мов магнітом, – розповідає Ukranian People 74-літній кінорежисер Олег Бійма, який одного разу супроводжував знамениту поетесу і зняв про це документальний фільм. – Коли ж хтось запитував, чого вона вчащає до Чорнобиля, відповідала: “Я їжду туди відпочивати від Києва та всього світу…” Поза столичним шарварком серце Ліни Василівни, схоже, заспокоювалося. Вона там справді дуже комфортно почувалася”.
Мій співрозмовник був здивований, що письменниця знала там усіх та вся. Не лише людей, які давно вважають її “своєю”, а й різні місцини та… дерева. На якому з них облаштовано довбанку для бджіл (давня традиція збору меду на Поліссі ще не канула в Лету), де та хто з птахів гніздиться і т.д. Було таке враження, ніби київська гостя народилася у тих нетрях.
“А як тепло Ліна Василівна спілкувалася з місцевими, – продовжує розповідь режисер. – Для них вона не те, що геніальна поетеса, а просто рідна душа. Людина, якій можна розповісти і про радощі, і про проблеми. Скажімо, одну жіночку побив якийсь місцевий гультяка. Вона не хотіла виходити з хати з тими синцями на лиці, але, довідавшись, що приїхала Ліна Василівна, все ж наважилась. Не стільки, щоб поскаржитися, як просто посидіти біля неї, покласти голову на плече, може, зронити сльозу. Хоча, як на мене, тамтешні люди, не такі вже й сентиментальні. І Ліна Василівна теж, але… Там вона ближча до себе”.
Цікаво, що та поїздка, в якій брав участь Олег Бійма, відбувалась на Великдень. Тож для “чорнобильців” прихопили нехитрі гостинці, яким ті бабусі й дідусі, забуті Богом та державою, були неабияк раді. І одразу навзаєм хотіли чимось обдарувати гостю в комбінезоні кольору хакі. Це могла бути в’язанка білих грибів (“подивіться, які красені!”) чи якась рибина, виловлена у місцевій водоймі та засушена у тіні погожої днини. Звичайно, всі ці “дари” Ліна Василівна приймала з вдячністю.
Проте це не були “туристичні” поїздки, як хтось може подумати. Костенко брала участь в історико-культурних експедиціях. Можливо, якби не її гучне ім’я, то організувати все було б набагато складніше. А так перед “чарами” поетеси зникали всілякі бюрократичні формальності й відкривались навіть найпотаємніші двері та шлагбауми. На тому ж КПП до зони…
“Власне, ще один аспект діяльності Ліни Василівни – це праця над поліською спадщиною, що залишилася після Чорнобильської катастрофи, – коментує Юрій Щербак. – Костенко очолювала ті експедиції, вони знайшли дуже багато різних артефактів, які зберегли, а ще – створили літопис цього краю. А то був край неймовірно цікавий, бо Полісся – це древні племена поліщуків, з яких починалася українська нація також… Ціни тому, що було зроблено в цій сфері, просто немає!”
КОХАННЯ
“Мадонна української поезії” двічі навідувалась у РАЦС. Перший раз – із польським поетом Єжи Яном Пахльовським. Він народився у Кракові, вона – на Київщині. Звела ж їх доля у москві. Там обидвоє навчались у літературному інституті. Кажуть, майбутній чоловік дуже красиво упадав за однокурсницею з України…
У 1956 році в біографії Ліни Костенко відбулося дві події: закінчення вишу і незабаром – народження донечки, яку назвали Оксаною. Що там сталося та чому стежки чоловіка й дружини розійшлися, залишимо світським хронікерам. Однак, потім поляк ще раз одружився, уже на співвітчизниці (теж, до речі, поетесі), і в тому шлюбі на світ з’явилося четверо дітей.
Наша героїня також вийшла удруге заміж. Цього разу – за Василя Цвіркунова, який не один рік очолював головну кіностудію України – імені О.Довженка. Власне, там, наприкінці шістдесятих, і відбулося їхнє знайомство. Ліна Костенка мала цікаві задуми, які мріяла втілити на екрані.
“Так, вона розробляла сценарій фільму “Перевірте свої годинники”, – каже Павло Мовчан, який працював у сценарній майстерні кіностудії. – Історія з цією стрічкою була непроста: відсторонили режисера, багато що “перекроїли”, змінили назву на “Хто повернеться – долюбить”. Зрештою, мова не про це: тоді якраз відбувся роман Ліни Василівни та Василя Васильовича. Усе розгорталося на наших очах”.
Майбутній чоловік поетеси був на тринадцять років старший. Ветеран Другої світової війни. З фронту він повернувся з інвалідністю. Внаслідок важкого поранення йому ампутували ногу. Вище коліна. Ходив на протезі, спираючись на ковіньку, себто паличку…
“Нічого особливо й не було помітно, – пригадує Леонід Горлач, який добре знав чоловіка Костенко. – Василь Васильович був навпрочуд інтелігентна людина. М’який, сердешний, обличчя красеня… До речі, він чудово водив машину. Мав тоді “Запорожець”, на якому возив Ліну Василівну та Оксану”.
“Досі пам’ятаю нашу зустріч на вокзалі, – ділиться Любов Голота. – Я проводжала свого чоловіка, а Цвіркунов – дружину з донькою й Івана Дзюбу до Італії. Потім ми ще трохи поспілкувалися… Знаєте, Василь Васильович ніколи не виглядав якимось інвалідом. Навпаки – як мужчина. Завжди. До останніх своїх днів”.
“Цвіркунов на той час був супер прогресивним директором кіностудії, – додає Олег Бійма, лауреат Шевченківської премії. – Якби не Василь Васильович, на небосхилі українського кіно не з’явилися б ні Леонід Осика, ні Юрій Іллєнко… Я теж згадую його з великою вдячністю за допомогу у вирішення багатьох проблем у роботі. Хоча й працював на іншій студії”.
Офіційно Ліна Костенко і Василь Цвіркунов оформили стосунки лише в 1975 році й прожили разом чверть століття. Більшу частину – в письменницькому будинку, що на вулиці Олеся Гончара. Тут, на сьомому поверсі, й мешкало знамените подружжя. Під пильним оком сусідів-колег. Тож не дивно, що коло тих, хто міг переступити поріг їхньої квартири, було вкрай обмежене.
ГУМОР
Власне, мої співрозмовники – названі й не названі – згадували про ще одну грань характеру Ліни Костенко – почуття гумору. Не одному з її колег перепадало на горіхи від поетеси. І було за що!
“Пригадую, свого часу Драч надрукував у “Літературній Україні” величезну добірку, – розповідає Павло Мовчан. – В одному з віршів була така фраза: “Дихаю Леніним…” (Усміхається). І от йшли ми якось із Ліною Василівною бульваром Шевченка у Києві, а назустріч – автор тих рядків. Привіталися, як годиться, і Костенко каже: “Іванку, ану хукни на мене леніним”. Правда ж, смішно?”
“Мені також запам’яталося гарне почуття гумору Ліни Василівни, – мовить Святослав Максимчук. – Вона приїхала до Львова на “Заньківчанські вечори” й, коли поселилася в готелі “Інтурист”, я запитав: “Що снідати будете?” У відповідь пролунало: “Каву”. Перепитую: “А що ще?” – “Кажу ж, каву – усміхається Костенко та додає. – “Знаєте, Святославе, Тетчер з’їла одну зайву канапку і перестала бути Тетчер”. (Сміється).
До речі, в Національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької років із десять, якщо не більше, йшла вистава “Маруся Чурай”. Її мав можливість побачити і столичний глядач – під час гастролів галичан у Києві. Покликали, звичайно ж, Ліну Костенко, яка прийшла з донькою.
“Глядачі дуже тепло нас приймали, – каже 89-літня народна артистка України Таїсія Литвиненко. – Було дуже багато квітів і тривалі оплески. В якийсь момент на сцену запросили Ліну Василівну, але вона не захотіла йти. Тоді публіка підняла її на руки (Костенко сиділа не в перших рядах, а десь у п’ятому-шостому) і винесла на сцену до артистів…”
“Я ж собі стою і думаю: як би мені не отримати ляпаса, – усміхається у сиві вуса 84-річний народний артист України Федір Стригун, який, власне, був режисером вистави. – Річ у тім, що перед тим трапився скандал: в одному з київських театрів теж ставили “Марусю Чурай”. Спектакль так не сподобався Ліні Костенко, що вона публічно дала ляпаса моєму колезі. Я цього не бачив, але так переказують…”
Того вечора їй вручили багато квітів. Бачу – руки зайняті й мені нічого не загрожує, тож наважуюся підійти. Вона дивилася на мене, дивилася, а потім поцілувала. Уже за кулісами я запитав: “Ну як вам, Ліно Василівно?” Вона каже: “Найбільше мені сподобалося те, що я не писала!” (Усміхається). Я й справді ввів у виставу пісню на вірші Богдана Стельмаха “Отака історія рідного народу”. І вийшло дуже гарно…”
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Щоб не завершувати нашої розповіді акторськими байками, хочу навести слова вже згаданого Юрія Щербака. До речі, він не один рік очолював Комітет із національної премії ім. Т.Г. Шевченка, а також був послом України у США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі. Тож знає ціну слів. Як сказаних, так і несказаних.
“Ліна Костенко – грандіозна постать української цивілізації, – зазначає письменник. – Власне, цивілізації, а не просто літератури. Адже вона – неймовірно знакова постать для мільйонів українців. Починаючи з шістдесятих років і донині. Її творчість співмірна з Лесею Українкою та іншими великими поетами… І якщо хтось у нашій державі може претендувати на Нобелівську премію, то саме вона – кандидат N1”.
