Сила її таланту заворожує з першої ноти та першого слова. Віртуозною грою та проникливим співом Марина Круть підкорила серця телеглядачів на шоу “Голос країни”, посіла 1 місце у півфіналі національного відбору престижного пісенного конкурсу “Євробачення”, її платівку “Albino” визнано одним із найкращих альбомів 2019 року, її кліпи набирають сотні тисяч переглядів у мережі, пісні в ротації найбільших радіостанцій.
Уже 15 років Марина не розлучається з бандурою, з того часу, як її батьки – звичайні робітники – розгледіли у дівчинці цей талант і віддали доньку до дитячої школи мистецтв у Хмельницьку, де Марина народилася. На бандурі дівчина продовжила навчання і музичному училищі, а після навчання (у 2016 році) Марина Круть розпочала свою сольну кар’єру та створила унікальний, єдиний у своєму роді гурт “KRUTЬ”.
Тепер бандуристка допомагає Збройним Силам України та вимушеним переселенцям, грає та співає у волонтерських осередках та на вулицях міст. Марина Круть дала чимало концертів на фронті. За кордоном і в Україні. Задля нашої Перемоги.
– За три дні до війни, у свій день народження, ти сказала “Якщо прийдуть, не дай Боже, то у мене є 65 струн на бандурі. І їх можна використовувати як арбалет”. Багато сили і відваги у цих словах…
– Перш за все, я дуже засмучена, що не можу воювати. Адже розумію, що набагато ефективніше можу стріляти зі своєї зброї – бандури.
Тим і займаюсь, хоча дуже насправді хочу йти у ЗСУ. Наразі не розумію, чим буду корисна, але бажання велике .
– Марино, ти вирішила нікуди не їхати, залишатись тут до останнього. Чому не захотіла бути в безпеці?
– Моя безпека – це мій дім. Моя Україна. Моя земля. Я не буду тікати, у мене немає причин. Нехай тікають ті, хто тут зайвий. Я про росіян і їхню армію.
– Наприкінці квітня на аукціоні ти продала аркуш поштових марок “Русскій воєнний корабль, іді…!” за 51 тисячу гривень, щоб спрямувати ці гроші на потреби захисників України.
– Я допомагала одному із підрозділів, і використовувала усі методи, які тільки знала), але ажіотаж був ще той).
– Відео до пісні “Скажи Боже” було знято у березні у Хмельницькій філармонії. Читала, що над роботою працювали 70 осіб, і всі – безкоштовно. Це феномен українців так швидко і жертовно відгукуватись на такі ініціативи, чи це харизма твоєї особистості?
– Був час такий. Щось схоже було під час ковідного періоду. Всі гуртуються, коли лихо. Тим паче, коли є ідея, люди знаходяться. Я не знаю, чи насправді існує такий загартований і міцний рід, як українці.
– Пісню “Скажи мені Боже” ти присвятила українцям на 100 день війни з російськими окупантами. Пісня про любов, яка долає біль… Зараз – про що тобі пишеться?
– Війна руйнує емпатичність. Ти маєш товстішу шкуру. Відповідно відчуваєш менше. Пишеться зараз важко. Але необхідно карбувати все те, що зараз відбувається вдома. Це неймовірно кривавий, але історичний період. Перехід від імперіалістичної меншовартості викликає цікавість і попит слухачів до локальної музики. Нарешті ми живемо у цей час, де уже із колонок лунає не російський реп, а Паліндром і Мар’ян Пиріг, інші славні музиканти незалежної України. Так, із початку війни у мене стало вдвічі більше слухачів. І я навіть нічого не видавала. І цей показник є у всіх музикантів.
– Зібрати десятки чи сотні історій в одне велике полотно про життя українських жінок під час війни. Є історія, яка найбільше зворушила?
– Відбиранням кадрів займається моя команда, і ми ще у процесі створення цього відео.
– “Тривогу треба спостерігати, а не бути в ній”. Вдалося? А якщо накривало, то як ти з тим давала собі раду?
– Мабуть, не вдалося. Занадто багато дорогих людей на фронті зараз. Але стараємось триматись.
– Як війна вплинула на групу? Сергій Марченко, член команди KRUTЬ зараз служить…
– Взагалі-то ми жили у різних містах. Сергій в Одесі, а я у Києві.
Зараз Сергій на сході, а я у Львові. З початком війни склад моєї команди трохи змінився, і зараз мені допомагає Оля, яка безмежно вірить у мене і допомагає мені не полишити музику у цей важкий час, а навпаки – працювати дужче. Але Сергія я дуже люблю, і чекаю із фронту, і чекаю в команді .
Він дуже крута людина! Я б дуже хотіла, аби він повернувся до творчої роботи якомога швидше.
– Війна увиразнила українську культуру, з’явилися нові пісні, які надихають і мотивують боротися. На твою думку, яким зараз є музичне середовище України?
– Старше покоління, яке “пропахло” корпоративами у Москві, і роботою на дві країни, відходить. А молода свіжа кров скоро покаже усьому світові, що українська незалежна музика – це є найкрутіше і самобутнє явище у світі.
У нас розпочинається відродження. Чекайте скоро квітів на полі.
– Як це бути єдиною соул-бандуристка в країні та світі? Чому бути неформатним артистом не просто?
– Стежка непротоптана. Я нею йду. Бачу, як з’являється багато молодих бандуристів – тішусь. Насправді від жанру соул відходжу. Все більше і більше мене полонить український етнос. І якщо уже соул – то тільки із українським присмаком.
– Свого часу батьки віддали всі гроші, щоб купити тобі дорогий інструмент. Ця інвестиція виправдала себе?
– Бандура – це мій хліб, і вода, і розрада, і хрест. Цей інструмент у моїх руках – це моя спадщина. Яка безцінна. І мені за честь далі йти із нею.
– Місія – показати, що бандура має бути на великих сценах, здійснена?
– Якщо раніше бандуристів могли вбити тільки за те, що вони співали пісню про правду, то зараз я маю змогу грати на великих майданчиках, і що більше для людей, які чують цю музику і розуміють про що я співаю. Дякую предкам, дякую нескореним героям України за те, що я маю зараз змогу продовжувати завдання кобзарів.
– Звідки такий хороший музичний смак? Чутливі та проникливі тексти – вони звідки?
– Вони із середини. Вони із життя. Життя такого, яке воно є. Різне, важке, різнобарвне.
– Синтез стилів – це внутрішня потреба? Чи вимога часу?
– Я люблю різну хорошу музику, вона накопичується у мені, і через якусь особисту призму трансформується крізь пальці у ноти, які я граю. Нічого за вимогою часу не роблю. Єдине дратує, що музика квадратна в цьому столітті . А так, все кльово.
– Колись ти зізналася, що найбільша твоя проблема – професійна музична освіта. Чому?
– Я б хотіла інколи менше знати про те, як будується музика. Аби відчуття стояли на першому місці. Вважаю, що база і освіта обов’язкова. Проте до певного етапу(для кожного це різний час), допоки музика буде з серця, а не із голови.
Вік живи – вік учись. Моя освіта насправді починається зараз. Я цікавлюсь і різними періодами, і різними іменами українських творців. Так, наразі моє серце підкорює Івасюк і молода Софія Ротару. Їхня колаборація була неймовірна. Також період “вусатого фанку” – вже рік переймає мене (“Вусатий фанк” – феномен української музики кінця 60-х-середини 70-х. Унікальний період, коли українська музична традиція з одного боку максимально синхронізувалась зі світовими трендами, а з іншого — помножила їх на свою самобутність, – ред.).
– Що було знаковим для тебе відтоді, як ти вперше вийшла на сцену?
– Адреналін. Сцена – мов наркотик. Але в перші роки я її боялась як вогню. Мені знадобилось більше, ніж 100 виступів, аби перебороти свій страх. Після того ми стали нерозлучні .
– Як вдається тримати таку високу планку?
– Велика любов. Любов усього життя. Постійність. Але, думаю, моє найкраще майбутнє і найкращі пісні – ще попереду. І якщо бути чесною – я дуже самокритична людина. І думаю, що я ще покажу перш за все собі, на що я спроможна .
– Ти пишеш не лише пісні, а й камерні твори для оркестрів, струнних квартетів, капели бандуристів, створюєш аранжування, музику до фільмів. Тяжієш більше до композиторства?
– Ні. Більше ситуативно це в мене виникає. Коли хочу – тоді й пишу. Коли не хочу – не пишу.
– Старі записи народних пісень. Зараз з’являться все більше інформації, як у нас крали ці пісні, москалі присвоювали і видавали за своє. Ти б хотіла попрацювати саме з таким матеріалом, з забутими піснями?
– Я уже це роблю. Нещодавно у мене в соцмережах я розповідала історію створення пісні “Як я люблю тебе”, яку написав Ігор Поклад (треба ще уточнити авторів), а також пісні “Вербовая дощечка”. Мені подобається старовинний музичний матеріал.
– У період карантину ти навчала імпровізації та гри на бандурі дітей по Skype. Тобі подобається працювати з учнями середніх, старших класів та студентами музичних училищ. Як з тим зараз?
– Я не люблю викладати. Точніше – не вмію. Але це дуже важка місія, і я розумію, якою ціною викладачі вкладають цінності учням. Люблю своїх викладачів. І доземно вклоняюсь їм. Це велика праця. Поважайте вчителів більше.
Але думаю, я зміню свою думку за років 30), якщо буду жива, звісно. Мені більше подобається писати музику і писати нотні бандурні книги для дітей і дорослих.
– Для тебе, судячи з усього має велике значення сценічний одяг. Як ти його підбираєш?
– Вишиванка і етнокод – найкрасивіший одяг у світі.
– Наше інтерв’ю читатимуть українці за кордоном, вони дуже підтримують нас і Україну! Кілька слів для них…
– Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Сосюра сказав усе.
Бліц:
Коли я виходжу на сцену… я більше готуюсь, ніж виступаю.
Сенс з’являється тоді, коли… усе йде від любові.
Якщо хочеш чогось досягти… бий в одну точку.
Мрія мого дитинства… збулася.
Стрибнути з парашутом для того, щоб… покинути страх.
Мені допомагає… сон.
Свої важливі рішення в житті я приймаю… одразу.
Я вдячна… за те, що народилась в Україні.
Я прокидаюся та засинаю з музикою… дощу за вікном у Львові.
Коли я починаю боятися…, я перестаю дихати.
Жити – це… любити на повне серце.
