Микола Вінграновський, український письменник-шістдесятник, режисер, актор (“Повість полум’яних літ”), сценарист і поет.
Він народився 7 листопада 1936 року в селі Богопіль Миколаївської області. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджував, що змалечку пам’ятав лише степ: “Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ”.
Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум’яних літ», а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед яких — «Берег надії», «Климко»таін.). Після першого курсу, його забрав до Москви Олександр Довженко.
З 1960 року після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. У 1989—1993 роках – головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада — єдина з тих, що обіймав поет.
Перші вірші Вінграновського побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка «З книги першої, ще не виданої», яка з’явилася у «Літературній газеті»7 квітня 1961 р. Наступного року ця книжка вийшла в світ під назвою «Атомні прелюди»й стала одним з найголовніших побудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації. 
Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі рясні відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. Багато читачів гаряче вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі. Наступна поетична збірка, «Сто поезій», вийшла через п’ять років.
Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії»(1971). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми — «На Псло, на Ворсклу, на Сулу…», яка у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайавата».
Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі»(1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована інтенсивність душевного життя.
1984 р. вийшла невеличка збірка «Губами теплими і оком золотим», у якій звичайні будні людини і природи постають як світова містерія. В ній органічно переплелися картини природи і спогади дитинства, інтимна лірика і предметна реальність світу, химерія і казка, добра витівка і гумор, а головне — затамована жура.
Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті та оповідання 1980-х років). Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає його поетичному письму. Сюжети прозових творі мають дуже відносну подієву основу і сповнені описом почуттів, якими автор щедро наділяє звірів, птахів, рослини й воду, сполучені в єдиний, самодостатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи. У повісті «Кінь на вечірній зорі»(1986) показана стоїчна витривалість українського народу, його життєлюбний дух; повість «Первінка»(1971) відображає моральне становлення особистості, «Сіроманець»(1977) — конфлікт цивілізації та природи, а «Літо на Десні»(1983) — безпричинність справжньої доброти.
В останні роки життя Микола Вінграновський з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей.
