“Любити небо, знати як виглядає українська душа, бачити хоробрість” – українська співачка Аліна Палій розповіла про перший день війни, написану пісню закордоном та обіцянку своєму братові.
– Хто перший подзвонив 24 числа та яким був ваш стан у цей день?
– 24 лютого прокинулася від того, що у моїй квартирі затрусились вікна. Живу я на 18 поверсі. Відразу як розплющила очі, пролунав дзвінок –мій брат Сергій сказав: “Прокидайся, сестричко, війна почалась, збирай речі і їдь до нас”.
Швидко почала збирати речі і паралельно обдзвонювати своїх близьких та друзів, щоб розбудити їх та повідомити, на той момент ще не усвідомлену новину. Страху не було, думок не було, були лише дії: зібратися, дзвонити всім і їхати.
– Чим ви займались у перший тиждень війни? Як боролись з тривожністю?
– Перший тиждень ми лишались під Києвом, якраз недалеко від гарячих точок, ми були оточені з усіх сторін, тому виїжджати також було небезпечно. Щодня зранку хотілось перебратися у безпечніше місце, але знову було чутно вибухи, постріли, танки і ми вирішували почекати “до завтра”, адже “завтра” усе закінчиться. Так ми думали щодня. Як не дивно, тривожності було мало, радше заціпеніння, ніби зникли майже усі почуття і думки, натомість увімкнувся інстинкт самозбереження – дуже хотілося спати, бо уві сні ти не аналізуєш, не думаєш. День був настільки щільно регламентований, оскільки кожного нового дня то зникав зв’язок, то світло, то вода. Водночас з постійними обстрілами поруч ми навчились швидко купатись, готувати, їсти і йти у підвал… і так 3, 4, 5, разів на день, а на 3-ій день звуки пострілів викликали посмішку, бо ми знали : “Це наші б’ють ворога!”.
– Ви виїхали закордон. Як добирались, з ким вдалося виїхати?
– Закордон я потрапила випадково. У мене була місія – допомогти дружині брата відвести 2-ох маленьких дітей у безпечне місце, адже напередодні у сусідній будинок влучив снаряд – це і стало причиною для рішучих дій. Їхали ми майже тиждень, на авто, через Молдову, Румунію, Угорщину та Німеччину до Франції, тому я на собі відчула усю європейську підтримку. Скажу вам чесно, коли ми їхали, то не думали навіть про те, чи будуть нас підтримувати, і розраховували тільки на свої сили. Тому пам’ятаю – у мене перші сльози були саме через те, як волонтери допомагали на кордоні, як поліція в Румунії зупиняла, щоб запропонувати кави. “Ви напевно втомилися, у вас довга дорога” – казали вони. У Румунії нам навіть безкоштовно замінили 2 колеса і перевірили авто, щоб ми безпечно змогли їхати далі. У такі моменти всередині щось перевертається, серце починає стискатись від любові і гордості за людей, за людство, за людяність, незалежно від територій, на яких ти є.
– Як приймають українців закордоном, там де ви перебуваєте?
– Зараз ми у Франції. Коли свою основну місію виконала, я не знала, що робити далі і куди їхати, але вирішила легалізувати своє перебування на території Франції. Тут приймають і допомагають, пропонують житло, “тимчасовий захист” на території під час війни в Україні і допомогу. Українці, які проживають на території Франції, шукають будь-якої змоги допомогти і багато французів мають українське серце – волонтерять, організовують безкоштовні мовні і психологічні курси, також часто на вулиці можна зустріти людей з жовто-блакитними стрічками на одязі.
– Чи ходите ви на мітинги в іншій країні? Розкажіть, як це відбувається?
– Офіційні мітинги на підтримку України відбуваються декілька разів на тиждень. Українці і небайдужі виходять на Головні площі з прапорами та плакатами. З кожним мітингом додаються люди, що співають, грають на інструментах або танцюють, щоб привернути увагу французів і розповісти світові про жахи, що відбуваються у центрі Європи. Українська діаспора придумує спеціальні акції, щоб закцентувати увагу. Пам‘ятаю, на першому мітингу я підійшла до компанії молодих людей з українським прапором. Дивилася, що відбувається, і не могла повірити, що це реально. Я попросила потримати прапор, а потім попросила обійнятись. Молоді люди були з України, брат із сестрою, приходять на кожен мітинг, вони – мої герої. Кожен небайдужий та кожен українець зараз – мої герої.
– Ви гідно тримаєте мистецьку оборону. Як вам вдалось взяти себе у руки та далі займатись своєю справою?
– Скажу відверто, якийсь час після 24 лютого інших думок, окрім тих, що відбувається у цю хвилину, не було. Стерлися спогади і стерлися плани, було тільки тут і зараз.
– Розкажіть, як з’явився трек “Правда”? Як вдалось написати, звести його в умовах війни?
– Я пообіцяла братові написати пісню, коли він провів нас до кордону. У нашій родині ми слово тримаємо. Тому моєю місією номер 2, після того, як перевезла дітей у безпечне місце, було написання пісні. Брат дав чітке ТЗ: “Алін, напиши пісню! Про те, що ми пережили, тільки не сумну, бадьору, для наших хлопців і українців!” Текст написала, здається, у Румунії, аранжування робив арт-воїн у Києві, Роман Непомящий, а голос я записала у Франції. Паралельно, Роман робив пісні з такими ж “українськими голосами”, що відправили з Іспанії та Польщі – ось так ми зараз записуємо наші пісні за кордоном.
– Кому присвячено цей трек, можливо, для конкретної людини?
– Цей трек присвячено людям, українцям, воїнам. Раніше писала пісні для конкретної людини, а тут для мільйонів, для країни, для героїв. Не думала, що зможу так мислити. Любити небо, знати як виглядає українська душа, бачити хоробрість. Пісню присвячено правді, хоробрості і добру, Україні і українцям.
– Коли збираєтесь повертатись додому?
– Дуже сподіваюсь, що скоро! Ми усі дуже чекаємо перемоги, щоб повернутись додому, до рідних стін і гучно святкувати зустріч з друзями і родиною!
– Кому ви зателефонуєте насамперед, щоб сказати: “ми перемогли”?
– Усім рідним! Не буде перших дзвінків і останніх, будуть дзвінки радості всім і одразу, з усіх месенджерів, операторів та соціальних мереж, голосом у вікно. Ці слова заповнять повітря.
– Чи спілкуєтесь ви з українською діаспорою там, де зараз перебуваєте?
– Українці наче магнітом притягуються один до одного всюди: у магазині, на вулиці, а про мітинги і спеціальні зустрічі годі й казати. Звичайно, зараз дуже важливо бути Україною, в якому б куточку світу ти не був та обов’язково підтримувати один одного.
Анастасія Світельська
