Слово “війна” зринуло для кожного з нас і набуло ще більшого розмаїття сенсів! Позаяк, кожен українець відчув на собі багатоликий біль впереміш із тривогами, страх за власне життя та рідних людей. Безліч із нас пережили сум, який як сивий гобелен з туману огортає тіло й душу. Моменти, коли сидиш у сховищі й непомітно забуваєш, котра зараз година. Коли з колосальними зусиллями пригадуєш, що зараз не морозний лютий, а весна. Весна, що буяє у смарагдовому споришевому килимі перед рідним обійстям; що розсипається бузковим бісером суцвіть і ритмічним клекотом, який лунає із лелечих гніздечок. Та для кожного з нас ця синергія краси залишається недосяжною: адже перед очима постають розбиті орками міста, зґвалтовані люди, вбиті цілі родини. Постають воїни ЗСУ, які вдень і вночі стоять на сторожі нашої безпеки.
І всі перелічені вище факти змушують свідомість істотно переоцінити цінність, яка ховалася у звичних буденних розмовах із близькими. Розкіш зустрічей із рідними за філіжанкою ароматної кави. Вечори, коли дитячі оченята захопливо споглядали зоряне небо й обрій не віщував нічого поганого. А окрім цього, звичні постаті митців розкриваються для нас з інших ракурсів, а думки, закарбовані у їхніх творіннях, додають наснаги у боротьбі. Бо ж кожен з нас щодень стає захисником мови, території, ідентичності, одвічних цінностей, волелюбності. І, якщо зовсім просто, стає захисником власного “Я”: бо ж індивідуальність кожного українця зіткана із ароматів любистку, сатинових мальв, карпатського різноцвіту, барвінкових світанків й віри у перемогу.
Однією із таких постатей, незламність якої не залишає місця байдужості, є зв’язкова УПА, членкиня Союзу Українок та поетеса – Катерина Мандрик-Куйбіда. Вся її творчість, мов тонкою червоною лінією, пронизана єдиною темою – боротьбою за українську державність. Ось як цінність її віршів у промові до збірки “Благослови вогнем” окреслив Тарас Салига:
“Поезія Катерини Мандрик-Куйбіди – це та сторінка нашої історії, якою ми, свідомі українці, маємо гордитися, адже вона створена в тюрмах. Це були слова надії, крик душі. Катерина Мандрик, перебуваючи в тюрмах, плекала українську пісню. Вона залишила такі вірші і пісні, які не можуть не зачепити струн душі. Ми є великі, мудрі, незнищенні. Бо маємо таких Матерів. А вони є і будуть”.
То ж зараз кожен із читачів має змогу зануритися у життєпис та літературну спадщину жінки, самовіддану любов до України якої не заламали ні холодні стіни в’язниць, ні перебування у таборах та на спецпоселенні. Бо ж її серце завше було посеред Карпат, де амарантовий захід сонця відтіняє широкі крони дерев.
Звивистими стежками Прикарпаття
Народилася Катерина Мандрик у селі Сукіль Болехівського району Станіславської області (сьогодні Івано-Франківська) 26 травня 1927 року. Дівчинка зростала напрочуд кмітливою, працелюбною і чуттєвою. Та війна перервала її навчання: під час проходження лінії фронту через рідне село згоріла їхня батьківська хата й все збіжжя. Опісля цього Катерині довелося наймитувати. І якраз на цей період припадає її вступ до лав ОУН, де вона стає активною підпільницею.
У 1946-у році НКВС арештовує її батька Михайла, який після тортур на допитах відходить у засвіти. А дівчина продовжує його патріотичний шлях: доглядає бійців УПА у шпиталі, проводить упівські сотні лісовими дорогами, ходить у розвідку і пише зворушливі вірші.
І в її поезії помітний наскрізний мотив: вона обирає шлях боротьби. Навіть прохає Господа, аби випалив у ній все зайве. Аби залишив натомість лише нездоланний дух і віру:
“Благослови вогнем, а не словами:
Він палить і водночас оновля.
Зависнувши у часі понад нами
Всіх полум’ям жальким благословля.
Він спопеляє висохле достоту.
Вмертвляє непотребу самоти.
Благослови вогнем у непогоду
Хай присмаку не чую гіркоти!
А чую силу спротиву до болю,
Яка мене наповнює ущерть:
Або здобудеш вимріяну волю,
Або достойну вигадаєш смерть”.
Рожевий серпанок кохання
У житті кожної людини є момент, коли вона зустрічає свою людину. Це може бути незнайомець у автобусі, дівчина на літнику кав’ярні, жінка з посрібленим волоссям, серце котрої готове ділитись вічними почуттями. Головне – не пройти повз: заговорити, обмінятися номерами телефону, сміливо подарувати горщик із примулами, придбаний у старенької бабусі.
Така доленосна зустріч була і у житті Катерини Мандрик. На вишколі офіцерів УПА під горою Магура вона знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Степаном Куйбідою, який працює у Службі Безпеки УПА. Але тоді молода зв’язкова ще не знала, що він стане її долею.
Мужність проти катів
Достоту сповнені відваги операції повстанських загонів на Прикарпатті викликають червоний терор. Усе частіше НКВС проводить спецоперації та облави.
Під час однієї з них, 25 жовтня 1950 року, Катерину арештували. У Болехівській, а потім Івано-Франківській тюрмах її били й катували, перетворивши молоду дівчину на інваліда. Але нескорена підпільниця не видала нікого!
У статті для видання “Поклик сумління” пані Катерина вичерпно описала цей період свого життя:
“1950 року, коли вже стало очевидним, що червоні визволителі збираються надовго облаштуватися на наших землях й обзавелися розгалуженою мережею зрадників і донощиків, мене вперше арештували, не маючи прямих доказів, а лише дотичні щодо конкретної особи, яка скерувала пильне око енкаведистського сатрапа у мій бік.
Без пред’явлення звинувачення, а навіть більше, без будь-яких пояснень, забрали на дорозі, в день, коли я верталася зі Сколього до дому. Помістили у Болехівській в’язниці. Боляче били, знущалися, скубли за волосся.
Якоїсь миті майнула думка: аби під час переслуховувань не видати однодумців – ліпше смерть.
Тоді я мала довгу й красиву косу. Отож і вирішила: в камері заподію собі смерть, повішуся. В цьому мені допоможе дівоча коса.
Того ж вечора спокійно й уважно прочитала всі молитви й задрімала з упевненістю у праведності свого вчинку.
Під ранок раптово пробудилася від дотику і крізь сон почула слова: “Вставай, іди роби собі смерть, бо скоро день.
Сон пропав одразу. У мене було таке враження, що я, неначе в мішку, зв’язана. Руки не могла підняти, аби перехреститися. Лежу каменем. Подумки попрощалася зі світом Божим.
Раптом у камері стало світло-світло. Бачу: поволі відчиняються двері і, переступивши через поріг, наближається до мене Матір Божа Гошівська. Перед очима розвиднілося.
Матір Боже Гошівська лагідно звертається до мене: “Дитино моя, не плач, лиш молися і вір, що Бог тебе врятує, бо ти таку долю маєш”….То Боже провидіння мені такої наснаги додало, що я вже нічого не боялася – ні своїх катів, ні знущань, ні найтяжчого вироку”.
Вже 17 березня 1951 року її засуджують за статтями 54-1 та 54-II КК УРСР на 10 років суворого режиму з позбавленням громадянських прав на 5 років опісля виходу із неволі.
Покарання відбувала Катерина Мандрик в Абезі та Інті, Комі АРСР. Їй було присвоєно табірний номер В-1-684, який на довгі роки замінив їй ім’я.
Триматися віри у Господа й бути вірною обраним ідеалам
У тюрмах і таборах їй додавали наснаги жертвенна віра у Бога й любов до України. Це й сприяло тому, що в її творчості важко виокремити ту межу, де молитва переходить у поезію, а поетичні розміри переливаються у слова молитви:
“Через роки приваблює домівка
Мигтінням світла в отворі вікна:
Давним-давно не мащена долівка…
На дворі сніг.
Видзвонює щедрівка…
Та так, що аж до карцеру луна”.
Що ж таке душа людини? Це та невагома матерія, яку неможливо взяти у лещата, сховати за високими тюремними мурами, переінакшити та викроїти по-іншому взірцю. Адже вона нагадує птаха, який ніколи не покидає свого гніздечка. Птаха, який знає, що висоту його польоту визначають не закони фізики, а він сам.
Такою була й душа Катерини. Вона навіть під час перебування у таборах жила спогадами про Карпати, красу рідного села й знайомих з дитинства доріг:
“Простелилися дороги
Через поле, ліс та кручі.
І чомусь мені під ноги
Впали болем неминучим.
Геть від рідної домівки
Повели в морози люті,
В тюрми,
карцер,
голодівки, –
Їх ніяк не обминути”
Якраз серед монохромних пейзажів морозяного Сибіру, де скупа палітра краєвидів налічує лише кілька відтінків сірого, вона заново переосмислила значення України. Для неї рідна земля, яку незмірно любила завше, стає чимось таким, як матір для дитини. Адже маля завше впізнає свою найдорожчу за її солодкавим ароматом, тембром голосу, ритмами кроків за дверима. Так само й Катерина: вона пізнає свою землю крізь призму живописної природи, крізь окремі деталі. І відстань стає для неї не перешкодою, а тим збільшувальним склом, яке дозволяє побачити ще більше граней Батьківщини:
“Як хочеться мені росу уздріти,
Відчуть її холоднеє тепло!
Лиш почала тепер я розуміти,
Що сині гори і жовтенькі квіти
Були мого натхнення джерелом!”
Життя продовжується попри все
За рішенням Комісії Президії Верховної Ради СРСР від 27.04.56 року Катерину Мандрик випускають на волю, та змоги повернутися в Україну не дають.
На спецпоселенні в Інті вона зустрічає свого давнього знайомого Степана Куйбіду, щойно звільненого після 10-річного терміну покарання. І дівчина виходить за нього заміж.
Їхнє кохання помережане багатьма точками перетину: патріотизмом, відданістю Україні, феноменальною хоробрістю. Жінка народжує трьох синів: найстарший із них, Олекса, помирає.
В Україну зі спецпоселення Катерина Мандрик-Куйбіда повертається 1964 року. Й опісля поневірянь (адже її ніде не прописували, не було житла) оселяється з синами у Болехові.
Її чоловік приєднався до них лише через рік. Але важкі роки залишили свій важкий слід як на серці, так і на фізичному стані: він стає інвалідом, який не може пересуватися самостійно навіть на милицях.
Атмосфера в їхній сім’ї царювала особлива й ні з чим незрівнянна. Вони ніколи не ходили голосувати на виборчі дільниці, не приховували свого несприйняття радянської влади.
Їхня домівка на вулиці Горького стала місцем, де збиралися колишні політв’язні й всі, хто шанобливо ставився до справедливості й не затьмарених системою поглядів.
Син Василь Куйбіда у промові до поетичної збірки промовисто й вичерпно описав характер своєї матері та її колосальне життєлюбство:
“…Важкий побут її не пригнічував. Вона раділа кожному прожитому дню і, незважаючи на свій стан здоров’я, працювала, збирала фольклор, писала вірші й поеми, в яких осмислювала тодішні реалії суспільного життя”.
А ще, аналізуючи наративи в її поезії, можна окреслити цікавий факт: ця жінка ніколи не потрапляла у тенета зневіри й розчарування. Ні у підпіллі, ні у тюрмі, ні у гулагівських таборах:
“…Невже колись замкнуся
Покривджено в собі
І ницо відречуся
Життя у боротьбі.
Невже колись зміліє,
Роздвоївшись, душа,
Зачахле серце вкриє
Байдужість і олжа?
Невже в мені загине
Мого народу нерв?
Аніж дожить до цього –
Вже краще в гріб тепер”.
Та, що стояла при відродженні української державності
Так, простоявши всю ніч на колінах у ревній молитві, Катерина Мандрик-Куйбіда прийшла першою 1 грудня 1991 року на дільницю, аби проголосувати.
А загалом у ті роки вона продовжувала активно працювати у “Меморіалі”, Союзі Українок, Братстві ОУН-УПА. Вона займалась кропіткою працею: систематизувала свої численні фольклорні записи, видала книгу пісень, співпрацювала з альманахами і літературними журналами, допомагала проводити патріотичне виховання у військових частинах, навчала дітей берегти народні звичаї та обряди.
Довгі й тужливі роки, проведені у тюрмах і таборах, залишили свій слід. Катерина Мандрик-Куйбіда втратила зір, важко і довго хворіла. А опісля парламентських виборів, які відбулися 2002 році, трапився інсульт та прикував її до ліжка. Перемогти цю знемогу сильній жінці, дух якої викристалізовувався ночами проведеними на чужій землі, уже не вистачило сил.
Так 14 березня перестало стугоніти її серце, схоже на едельвейс: адже ця тендітна квітка долає своєю силою обледенілі гірські вершини, зростає на відстані 1700 метрів над рівнем моря й тягнеться пелюстками до сонця, до Бога.
Висушіть, вітри, усю скорботу,
Випий її, сонце золоте!
Від крові пролитої і поту
Наша воля буйно проросте.
Боротьба обернеться в легенди.
А тепер – лиш кров і смерть. Хрести.
Прочитайте наші тестаменти –
Ці бажань зникаючі сліди.
З вірою у Господа святого,
З честю, що знамена підняла,
Ми ішли на смерть заради того,
Щоб Вкраїна вільною була!
1950
Ілюстрації до збірки “Благослови вогнем” авторства Івана Хандона, якого одним із перших заарештували енкаведисти. Після тюрем і тортур він був засуджений до 10 років каторжних робіт у гулагівських таборах і 5 років поселення в Сибіру. За своє життя художник створив близько трьох тисяч творів. На жаль, на Батьківщині йому, політв’язневі, брати участь у виставках було заборонено. Але все, що він творив своїм пензлем, було присвячено Україні у всіх її виявах: світанковому промінні, весняному розмаї й тиші мерехтливих хуртовин.
